«Чомусь чоловікам можна боротися за Україну, а жінкам — ні», — ветеранка Катруся Стріла про стереотипи на війні
Під високою старою грушею сидить дівчинка. Кучеряве волосся разом із листям дріботить од вітру: мала усміхається. Тут її місце сили, де вона забуває про всі прикрощі. Де не почувається самотньою після розлучення батьків, які влаштовують особисте життя й не мають на неї часу. Тут острів безумовної любові та опіки її найрідніших бабусі й дідуся. Поряд із нею гарбуз пнеться вгору: дід спеціально його саджає щороку під грушею. А з бабусиного «брехунця» лунає знайома з пелюшок «Ніч яка місячна». Людмилка підіймає погляд у небо — а й справді місячна!
***
«До війни я жила рожевим ніжним життям дівчинки в коротеньких спідничках на підборах», — розповідає про себе ветеранка й доброволиця Людмила Дем’яник. На ній — військові штани, чорна футболка та берці. Здається, що так вона вдягалася завжди: форма сидить, наче друга шкіра. Лиш кучері, що неслухняно вибиваються з-під картуза, дозволяють уяві «перевдягнути» Людмилу в її довоєнний гардероб.
З Людмилою Дем’яник ми зустрічаємося 24 серпня в парку Шевченка перед Маршем захисників. Вона відповідальна за «коробку» Жіночого ветеранського руху. За допомогою рації координує організаційні питання, багато спілкується телефоном, обнімається зі знайомими. Під час ходи Людмила йде попереду ветеранок. Голівудська посмішка, чорна кепка, сонцезахисні окуляри — вона нагадує героїню американських мілітарі-фільмів. І очевидно, що в цій ролі їй добре. Тут вона — не Людмила Дем’яник, а «Катруся Стріла».
«У тебе будуть закохуватись. Яка тоді війна?»
Життя дівчинки на рожевій хмаринці закінчиться 2014-го після знайомства із «Правим сектором». Вишколи, стрільби та патріоти з досі незнаного їй кола перетворять її, маму та дружину, на зовсім іншу людину. Вона назветься Катрусею Стрілою, і в тому новому оточенні ніхто не знатиме її колишнього імені. А коли з фронту приїдуть бійці з розповідями про тамтешні справи, сумнівів не залишиться — її місце на передовій.
«Я пішла у військкомат, сказала: “Беріть мене, у нас війна”. А мені відповіли: “У нас ніякої війни нема, ми самі не знаємо, що робити, йдіть додому”. Пішла у Нацгвардію, там набирали добровольців. Мене знову не взяли — сказали, якщо буде потреба в жінках, цивільних, тоді візьмуть. Потім почала проситись у командирів. Моя стать була основною причиною відмови. Казали: “Ти — дівчина, не будемо лукавити, приваблива, на тебе будуть звертати увагу, в тебе будуть закохуватись, яка тоді війна?”».
Людмила ніколи не забуде виразу обличчя Дмитра Яроша на першій їхній зустрічі, а також його слів: «Що ж вас таку привело до нас?»
У серпні 2014-го з трьома бійцями вона рушить на фронт. Через уже звільнений Слов’янськ. Війна зустріне інакше, ніж уявляла собі Людмила. Місто налякає зруйнованим мостом і понівеченими будинками, немов питаючи: «Ти точно цього хотіла, може, не пізно повернутися?» А комбат заспіває стару пісню: «Якщо дізнаюся про якісь романтичні стосунки — розвертаєшся і їдеш додому».
«Чоловікам можна боротися за Україну, а жінкам — ні»
Людмила пройде це випробування. Працюватиме психологом, інформаційником, організує роботу з волонтерами й виборюватиме своє право бути бійчинею.
«Чомусь чоловікам можна боротися за Україну, а жінкам — ні. Це завжди підкреслювалось, я від цього потерпала. Я їхала брати участь у прямих бойових діях. Їхала з таким самим бажанням, з такою ж мотивацією, як мої побратими. Але вони одразу потрапляли на бойові виїзди й отримували зброю — тільки тому, що хлопці. А я — жінка, тож мала сидіти на базі. Вони мене не брали. Це великий відбиток, який позначився на моєму психологічному стані».
Своє право на бойові виїзди Катруся Стріла зрештою відвоює. А між ними дзвонитиме доньці. Вранці — привітатися й побажати гарного дня. Увечері — разом виконувати домашнє завдання. Військова форма і фронт не заберуть у неї статусу мами. А за два роки, коли бойові дії стихнуть, вона зрозуміє: пора додому.
Мама
«Пам’ятаю, ми йдемо з доцею. Їй три чи чотири роки. Я у спідниці “коротше нікуди”, на каблуках, вона вся така рожева, пухнаста, каже мені: “Мамо, бачиш, які ми з тобою дві к’ясотки, люди йдуть і дивляться на нас!”»
Людмила усміхається, коли говорить про доньку й про себе колишню. Вона пішла на війну, коли її Марго навчалась у початковій школі. Сьогодні донька — уже випускниця. У 2014-му рішення Людмили піти на фронт родина не підтримала. Вона й правди всієї тоді не сказала. Вигадала, що їде в Київ на базу, де сортують волонтерську допомогу.
Через чотири роки після повернення з війни Людмила тримала зошит доньки. 10-й клас. Українська мова. Есе на тему «Виїзд за кордон: зрада чи вимушена еміграція». Її дівчинка писала про те, що ніколи не покине Україну. Бо треба жити там, де народилася. Захищати свою державу. Працювати на її благо. Стріла читала і плакала. Це означало, що донька все розуміє і не гнівається на неї через війну.
Попри те, що вони з донькою разом живуть непостійно і, буває, що в різних містах, у них близькі стосунки. Доньчині друзі заздрять: «Марго, тобі пощастило, що в тебе нормальна мама». Це їй лестить. Вони розмовляють на будь-які теми. Та є одне слово, яке Маргарита ніколи не вимовляє вголос.
«Вона не говорить слова “війна”. Не каже “мама поїхала на війну”. Марго каже “мама поїхала на Схід”. Я розумію, що психологічно вона ще багато років буде це переживати».
Ветеранка на цивілці
Після фронту Стріла осяде в Києві. Змінюватиме квартири й шукатиме підробіток. Працюватиме навіть в «Укроборонпромі», бо там дадуть кімнату в гуртожитку. А втім, місяцями не виплачуватимуть зарплату. Звільниться.
Усе її довоєнне стабільне життя з домом, чоловіком, офісною роботою залишиться в минулому за пів тисячі кілометрів — в Івано-Франківську. Лише донька Маргарита нагадуватиме про те, що колись Катруся була Людмилою.
«У мене “джекпот”. Нікуди було повернутися, з війни мене не дочекались, я не мала де жити. Оскільки ми, добровольці, зарплати не отримували, я прийшла ні з чим у цей мирний світ. Побратими підтримували. Давали можливість пожити то тут, то там».
Одного дня вона зайде в 114-й автобус за маршрутом «Троєщина — Залізничний вокзал». З нею їхатиме хлопець. Покаже кондукторам посвідчення УБД, вони засумніваються, чи то справді його документ. Почнеться конфлікт. Катруся втрутиться: розповідатиме про війну і захист України, про бійців, яким потрібно дякувати. І між іншим кине, що й сама — з добровольців. І понесеться.
«О, знаєм, чєм ви там, особєнно добровольци, воєвалі, чєм ви там занімалісь». З матюками й образами. Кондуктори викликали поліцію... А я тоді побратимам своїм подзвонила. Вони приїхали, вийшли з машини і раптом почали радісно обійматися з одним із поліцейських. Виявилося, що той теж ветеран. І напруга одразу спала. Хлопець із посвідченням згадав якийсь момент із війни. Скандал перейшов у позитив. Контролери попросили вибачення у хлопця. А чоловік, котрий казав, що знає, чим я на фронті воювала, також перепросив.
Сьогодні Катруся ті перші місяці мирного життя і зневагу цивільних до неї, ветеранки, згадує з посмішкою. Переболіло. Хоча випадків, коли замість вдячності в обличчя летіли докори, було чимало. Звідусіль чула, що на фронт вона поїхала не захищати країну, а шукати чоловіка. І марно було пояснювати, що якраз там на фронті вона його втратила: не дочекався її з війни.
«Усі люди чомусь знають, чим жінки на війні воюють. Усі вважають, що тобі бракувало в мирному житті чоловіків, і ти за ними аж на війну поїхала. Хочеться сказати, що в мене точно ніколи не було проблем з увагою чоловіків на цивілці. Я точно не їхала шукати жодних стосунків. Мені й тут вистачало. У мене чоловік був, тато моєї дитини. У цьому плані в мене все було чудово».
Та найбільше Катрусю обурювали навіть не ці закиди в її бік, а те, що люди пристосувалися до окупації, наче так і має бути. Якось із того ж 114-го автобуса вона силоміць висадила жінку, котра роздавала релігійні буклети, де було вказано: «Крым, Российская Федерация». Стрілу від того трусило, а попутниця навіть не зрозуміла, в чому річ. Подібне повторилось і на репетиції параду до Дня Незалежності.
«Був 2017-й чи 2018-й. Одна бабулька сказала іншій: “Ось ці своїми танками портят наш кієвскій асфальт”. Що значить “портят ваш кієвскій асфальт”? Та дякуйте Богу, що це наші українські танки їздять по вашому “кієвскому” асфальту, а не російські. І — слово за слово, понеслося…»
Жіночий ветеранський рух: свій до свого по своє
«Я жила то в побратимів, то у волонтерки — отак, де прийдеться. Торік під час карантину повернулася до Івано-Франківська. Без грошей і роботи. І дівчата мені допомогли: надсилали по кількасот гривень, аби я просто не вмерла з голоду разом із дитиною. Це справді була шалена підтримка».
Нині в її житті все добре. Людмила працює в Київській службі порятунку. Має дах над головою: мешкає в офісі-квартирі Жіночого ветеранського руху. Тут свої зустрічаються зі своїми. Отримують хліб, постіль і добре слово. Стріла з командою розробляє для ветеранок заходи, тренінги з профорієнтації, шукає психологів. І саме в допомозі таким, як сама, Катруся віднайшла сенс життя.
«Хочу, щоб кожна дівчинка, яка повертається, знала, що вона не сама. Це дуже важливо. Хочу, щоб про кожну дівчинку, яка загинула, пам’ять жила. А пам’ять житиме, поки ми її будемо нести в собі. Дуже хочу, щоб люди не забували і знали, якою ціною дається країні цей мир».
В її очах починають бриніти сльози. У кімнаті западає тиша. Секунди мовчання видаються нескінченними. Але за мить Катруся продовжує.
«Деколи дівчатка у відчаї, але мало про кого ми знаємо. Часом людина приїжджає, а потім каже: “Ви так вчасно з’явилися в моєму житті, я так вам дякую”. Це надихає і спонукає об’єднуватись».
На балконі офісу-квартири висить синьо-жовтий стяг. На підвіконні — вазони, за якими вона доглядає. Біля ліжка картина, намальована донькою. Стріла тут — м’яка, ніжна й домашня. І навіть у рожевому. Майже як до війни.
Її «військова шкіра» — улюблена форма — висить у шафі поряд із сукнями. Катруся одягне її знову й повернеться туди, де гаряче, якщо буде така потреба. Нині вона — уже не дівчинка на підборах, яка проситься на війну, а молодша лейтенантка та офіцерка запасу Збройних сил України.
На книжковій полиці в її нинішній оселі сусідять «Дівчата зрізають коси» — про тих, котрі пішли на війну, і «Як виходити заміж стільки разів, скільки захочете». Десь так само і в її житті: війна сплелась у косу з цивільним побутом.
Внучка
Катруся шукає в телефоні фото своїх найрідніших людей: доньки, дідуся та бабусі.
— Найближчі — дідусь і бабуся? Не мама з татом? — перепитую здивовано.
— Так. Дідусик і бабуся, — підтверджує Стріла.
Батьки розлучилися, коли вона була підлітком — у 1990-х. Мама залишилася з двома дітьми. Постійні пошуки грошей. Спроби влаштувати особисте життя. Відповідальність за молодшу сестру впала на Людмилу.
«Маму, звичайно, я теж люблю. А тато — далеко, в іншій країні, з якою в нас нині війна. Не підтримуємо стосунків уже давно. Але… Дідусь і бабуся — це моя світла стежиночка. Я дуже рада, що вони в мене є».
Більше про батька вона не згадає. Натомість, коли знайде фото своєї найдорожчої пари, розпливеться в усмішці: ніжність і тепло всього світу в цей момент з’являться на її обличчі.
«Дідуся називали генералісимусом привокзального краю: ми в Долині живемо на Привокзальній. Він ніколи не їздив на автівках — на велосипеді все життя. Така постава! Він дуже суворий і вихований. Казав мені завжди: “Ти повинна вміти робити все, але маєш бути такою розумною, щоб нічого не робити з того, що вмієш”. Я вмію копати, сапати, косити, фарбувати, ремонтувати. Але зараз цього не роблю. Дідусь мене справді всьому навчив. Він казав: “Без команди військо гине!”».
На прощання запитую Катрусю Стрілу, чи вона повністю повернулася з війни. І чи знайшла своє місце під сонцем.
«Війна точно з мене ніколи не вийде. І мені з нею комфортно жити. Адже з війни — все моє нинішнє спілкування, всі мої друзі».
А втім, Стріла знає, де її місце сили. Вона сяде в потяг до Івано-Франківська, а звідти поїде в Долину. На подвір’ї її чекає стара груша і двоє найрідніших людей: 93-річний дідусик і 88-річна бабуся. Тут гарбуз в’ється по дереву, як у дитинстві — чатує на місячну ніч. І на цьому острові ветеранка Катруся знову стане дівчинкою Людмилкою. Щоб бодай на кілька годин розлучитися з війною.
Проєкт реалізовано за підтримки ООН Жінки в Україні, Уряду Швеції та Міністерства у справах ветеранів України.