«Де моя мама?» Історія доньки та матері, між якими впродовж 19 років стояли наркотики

Материнство не завжди означає беззаперечне щастя, злагоду й затишок. Воно буває різним. І часом його переосмислюють тоді, коли діти вже дорослі та виховують власних дітей. 

Світлана та її донька Анна протягом 19 років фактично жили окремо одна від одної через наркотичну залежність матері. Бачилися короткими епізодами, коли жінка поверталася додому з місць позбавлення волі. 

Під час останнього ув’язнення Анна змогла вплинути на те, щоб її мати кинула вживати наркотики та повернулася до нормального життя. 

Нині Світлана разом із донькою працює в громадській організації, яка допомагає наркозалежним і ВІЛ-інфікованим: підтримують їх психологічно, надають консультації, розповідають про доступ до терапії. Дають шанси на інше життя. 

Поруч

Дві усміхнені жінки поспішають до нас на зустріч набережною Дніпра — це Світлана та її донька Анна. Світлана затримається ненадовго — на декілька фото з донькою для статті — і далі побіжить у справах. Анні вона дозволяє відлучитися на кілька годин. Світлана — її керівниця на роботі в громадській організації, що допомагає в реабілітації наркозалежним і ВІЛ-інфікованим. Мама й донька поруч або на зв’язку майже постійно.

«Іноді люди кажуть, що мама мене аж занадто контролює. Що часто телефонує, цікавиться, де я. Але я не проти. Якщо їй хочеться — нехай».

Але так було не завжди.

Шестирічною дитиною Анна вперше відчула мамину відсутність. Це сталося за рік після того, як її батьки розлучилися. Світлана вживала наркотики. Все почалося з «ширки» у 18 років. Поки виношувала Анну, кидала. А потім знову зривалася.

Бабуся Анни возила доньку в закриті клініки на лікування від наркозалежності, але без результату. Кілька днів — і Світлана тікала. З часом жінка почала отримувати терміни у місцях позбавлення волі.

Анна не пам’ятає кожне місце ув’язнення своєї матері та скільки воно тривало. Бувало два роки, бувало чотири, бувало, що звільняли раніше.

Траплялося також, згадує Світлана, що вона була в ремісії, тобто припиняла вживати наркотики. Але сідала як винна за замовчуванням, за порожній шприц. Працівникам тогочасної міліції потрібно було виконати план.

«”Ти б все одно зірвалася, ти ж нарічка”. Так презирливо казав міліціонер», — згадує жінка.

Донька-підліток залишалася без материної підтримки.

Без прав, без волі

Про дотримання прав людей із наркозалежністю та їхню терапію у 1990-х говорили мало. Опиняючись у місцях несвободи, Світлана була позбавлена не лише волі, зв’язку з рідними, а й прав на лікування. Тоді не існувало замісної підтримувальної терапії: препаратів, які заміняють наркотики. Це найефективніший метод лікування людей із наркозалежністю, що дозволяє зменшити вживання заборонених речовин та дає шанси повернутися до життя. Під час медикаментозного лікування використовують лікарські препарати метадон та бупренорфін, дія яких знижує потяг до незаконних опіоїдів.

В Україні таку програму терапії вперше впровадили у 2004 році. Тринадцять років по тому її почала фінансувати держава. Сім’ю Анни та Світлани труднощі спіткали раніше.

Нині, осмислюючи пережите, Світлана міркує: і замісна терапія, і інше ставлення держсистеми могло б стати рішенням для неї та її рідних.

«Я не могла отримати препарат, який би замінив наркотик, безоплатно, просто прийшовши до лікаря та чесно розказавши про залежність. Хоча тоді це б могло врятувати мою сім’ю».

Що підтримувало Світлану у, здавалося б, безпросвітні миті? За ґратами думала про Аню.

«Без доньки моє життя було б порожнім, і я навряд чи подолала б залежність».

До мами — лише любов

До школи Анна ходила неохоче. Там себе почувала найгірше. З мамою вона могла лише листуватися. Дівчина писала їй лише про те, як чекає та сумує. Місця, щоби поскаржитися або пожалітися, в листах ніколи не залишалося.

«До мами я відчувала лише любов. Навіть у листах вона могла дібрати такі правильні слова, які змінювали все». 

Дівчина в листах запитувала поради в матері, як їй вчинити, якщо вона посварилася з подругою, на що Світлана завжди відповідала.

«Але бували моменти, коли мами дуже не вистачало. Наприклад, коли вперше закохалася, мені так хотілося про це розповісти, щоб мене хтось погладив по голівці».  

Анна дорослішала, ставала на ноги. Після школи вступила в училище навчатися на кухарку, отримала стипендію, переїхала від бабусі до гуртожитку і згодом почала сама заробляти.

«Востаннє я приїхала до мами сама, перед її звільненням. За власні гроші купила їй одяг, у якому вона б могла вийти з в’язниці. Попередила: якщо ще раз сяде, більше не приїздитиму».

Ці слова подіяли.

«Дякую» для доньки

У день, коли Світлану звільнили, 19-річна Анна була зі своїм тодішнім чоловіком за містом. Якоїсь миті вирішила зателефонувати додому бабусі, а слухавку стаціонарного телефону взяла мама.

«”Мама?”. Я дуже здивувалася. Почала кликати чоловіка, казати, що мама повернулася. Це був найкращий день у моєму житті. Я на нього так чекала», — згадує Анна. Вона одразу поїхала зустріти Світлану на вокзал.

Стали всі разом жити в одній квартирі: мама, бабуся, Анна та її чоловік.

Цього разу все було інакше — Світлана не повернулася до своїх наркозалежних знайомих, влаштувалася на роботу на швейну, а пізніше — на шевську фабрику, знайшла нових подруг та увесь свій час присвячувала сім’ї. Слова Анни під час останньої зустрічі у в’язниці на неї дійсно вплинули.

«Я боялася, що можу втратити її. Наркотична залежність — сильна річ. Але Аня мене підтримала, завжди була поруч. Плакала, просила, щоб я більше не вживала. Та і я розуміла, що, окрім горя, нічого їй не приношу».

Світлана активно включилась в життя Анни. Коли та довго не могла завагітніти, ходила з нею до лікарів здавати аналізи й оберігала, коли Анна вже чекала на дитину.

«Хоч мами й не було в моєму дитинстві, але вона все компенсувала у дорослому житті. Вона була поруч у два найважливіші моменти життя — коли я народжувала синів». 

Анна також оберігала матір — стежила, щоб в оточення Світлани не потрапляли люди, які вживають наркотики.

Рік за роком стан Світлани ставав дедалі стабільнішим. Вона стала соціальною працівницею в організації, яка допомагала людям із наркозалежністю та ВІЛ-інфікованим почати лікування й реабілітацію. Згодом стала співзасновницею іншої громадської організації, де вони донині працюють разом із Анною.

«В Ані добре вдавалося налагоджувати контакт із наркозалежними. Вона ставилася до них із розумінням, толерантно. Тому я її й забрала працювати разом зі мною», —розповідає Світлана.

Анні працювати з вразливими групами населення нелегко. Іноді вона рятує людей за крок від смерті.

«У мене був випадок, коли я телефонувала дівчині, яка йшла кидатися під машину, щоб покінчити життя самогубством. Просто розмовляла з нею, і це рятувало. У декого в телефоні я підписана як “Аня Жизнь”».

В організації Світлани соціальні працівники працюють за двома напрямами: консультують наркозалежних, які отримують замісну підтримувальну терапію, та наводять людей, які дізнаються про свій ВІЛ-статус, на початок антиретровірусної терапії, яка пригнічує розмноження вірусу в організмі.

Світлана донині не може собі пробачити, що виховувала доньку через листи, що фізично не була поруч. Але зв’язок, який вони підтримували на відстані впродовж усіх цих років, зрештою дозволив їм знову жити разом.

Своє минуле Світлана змінити не може, та й повернути дитинство Анни — теж. Тому вона робить те, що їй під силу: допомагає наркозалежним, які стикнулися з такими самими проблемами, як і вона. Щоб вони теж мали шанс розпочати все заново.