До зустрічі у Вестмінстері. Чому пророгацію парламенту визнали незаконною — і як це позначиться на Brexit?

Що і навіщо взагалі розглядав Верховний суд Великої Британії?

Коротко. Чи є рішення про пророгацію об’єктом судового розгляду.

Тут слід зробити невеликий відступ. Після того, як стало відомо про плани прем’єра Бориса Джонсона призупинити роботу парламенту, було подано одразу три судових позови: в Единбурзі (Шотландія), Лондоні (Англія) та Белфасті (Північна Ірландія).

Суди в Единбурзі та Лондоні мали вирішити, чи є пророгація тривалістю в п’ять тижнів недемократичною і незаконною. Шотландський суд ухвалив рішення на користь позивачів, лондонський же сказав, що пророгація є питанням політичним і взагалі не має розглядатися судом. А суд у Белфасті мав розглядати питання, чи не є пророгація загрозою миру в Північній Ірландії. І він виніс рішення на користь уряду.

Але предметом розгляду Верховного суду Великої Британії є не визначення законності чи незаконності призупинення роботи парламенту. Спершу суд мав встановити, чи може рішення про пророгацію взагалі розглядатися в суді. І у разі позитивної відповіді — визначити, законне воно чи ні.

Стривайте, а чому все так заплутано? Вони одразу не могли визначитися?

Коротко. Ніт!

Принаймні три причини значно ускладнюють розуміння того, яким було рішення суду.

По-перше, рішення про пророгацію формально приймає не прем'єр-міністр, а монарх — королева Єлизавета ІІ. А отже, Верховний суд Великої Британії фактично визначає, чи можна в судовому порядку оскаржувати монарші привілеї — навіть попри те, що головною претензією до пророгації з боку опозиції є її тривалість.

По-друге, Велика Британія є однією з небагатьох країн світу без писаної конституції. Ось приклад, який показує, чому це важливо: після референдуму щодо Brexit Верховний суд країни розглядав питання, хто з влади має офіційно попросити про вихід із ЄС. Адже стаття 50 Лісабонського договору (останній із серії договорів, які визначають устрій ЄС) вказує, що це відбувається «відповідно до конституційних процедур».

По-третє, Шотландія має дещо відмінну від решти Сполученого Королівства юрисдикцію. Уже згаданий Верховний суд Великої Британії, приміром, не є останньою апеляційною інстанцією для кримінальних справ, які розглядаються шотландськими судами. Із цим уряд Великої Британії пов’язував те, що суд в Единбурзі визнав пророгацію парламенту на п'ять тижнів незаконною.

Якими були аргументи сторін?

Коротко. Позивачі: пророгація незаконна, бо позбавляє парламент контролю над роботою уряду. Відповідачі: пророгація є нормальною практикою, і незрозуміло, до чого тут суд.

Верховний суд розглядав фактично апеляцію на три рішення судів нижчої інстанції. Тому в позивачів одразу три аргументи.

По-перше, проблема не в самій пророгації, а в її тривалості. Парламент фактично не працюватиме п’ять тижнів, що обмежує його можливість контролювати роботу уряду.

По-друге, позивачі вважають, що обґрунтування пророгації урядом — необхідність оновлення порядку денного роботи парламентарів — ввело в оману Єлизавету ІІ. А насправді Джонсон хотів усунути парламент як можливу заваду його планам щодо Brexit.

По-третє, пророгація може становити загрозу миру в Північній Ірландії — це був аргумент позивача з Белфаста. Утім Верховний суд відмовився взяти його до уваги, пояснивши, що він не стосується суті справи.

Натомість уряд як відповідач стверджував: питання пророгації є виключним питанням відносин між виконавчою та законодавчою гілками влади (інакше кажучи, політичним), а розгляд цієї справи судом є непотрібним і зайвим.

Отже, що саме вирішив Верховний суд?

Коротко. Пророгація є об’єктом судового розгляду, а пророгація на п’ять тижнів, яку запропонував Джонсон, є незаконною.

По-перше, Верховний суд визначив, що пророгація парламенту є об’єктом судового розгляду, відхиливши головний аргумент уряду в суді.

По-друге, встановив, що для пророгації строком на п’ять тижнів в умовах наближення дати Brexit немає обґрунтованих підстав.

«Відповідно, суд схильний до висновку, що рішення порадити Її Величності пророгувати парламент було незаконним, оскільки воно призвело до ускладнення чи запобігання здатності парламенту виконувати свої конституційні функції без належного на те обґрунтування», — підсумовує суд.

Зрештою, Верховний суд оголосив пророгацію, яка тривала з 10 вересня і мала завершитися 14 жовтня, «незаконною і недійсною». Таким чином, парламент юридично весь цей час не припиняв роботи, і ніщо не заважає йому зібратися у Вестмінстерському палаці, де він і засідає. Подальші рішення суд поклав на спікерів обох палат британського парламенту.

І як це вплине на Brexit (і не лише на нього)?

Коротко. Позиції уряду можуть послабитися, а це впливає на можливість прем’єра впливати на переговори щодо Brexit.

Глава суду, суддя Хейл, неодноразово наголошувала: на засіданнях суду вирішується питання не умов виходу Великої Британії з ЄС, а законності ухваленої наприкінці серпня пророгації парламенту. Але в країні, де протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади визначає курс щодо Brexit, оголошення пророгації може мати далекосяжні наслідки — як політичні, так і правові.

По-перше, парламент може бути скликаний раніше 14 жовтня. Про це вже встиг заявити спікер Палати громад Джон Берков. Представники уряду під час судових засідань натякнули: ніщо не може завадити Джонсону оголосити ще одну пророгацію. Але навряд чи Даунінґ-стрит захоче піти проти рішення Верховного суду країни.

По-друге, репутація Джонсона зазнала чергового удару. За ті п’ять днів, які парламент працював за його прем’єрства, він не здобув його підтримки для жодної з урядових ініціатив. І це, вочевидь, послабить позиції британського прем’єра в його прагненні вивести країну з ЄС 31 жовтня за будь-яких умов.

По-третє, цей судовий розгляд, в якому переплелися повноваження уряду, парламенту й британського монарха, вкотре порушує питання: чи потрібна Великій Британії писана конституція? Про її необхідність уже заявив спікер Палати громад Джон Берков на тлі конституційної кризи щодо Brexit.

По-четверте, рішення суду підсилює роль парламенту у Великій Британії. Адже пророгація стосується не лише Brexit, а й балансу повноважень між різними гілками влади в принципі.