«Донька щодня запитує: “Де тато?”». Пів року невідомості — як шукають родичів, зниклих на війні
Учасників спільнот у соціальних мережах про зниклих безвісти на війні 2022 — десятки тисяч. Більшість шукає своїх рідних-військових, які зникли під час бойових дій.
Та трапляються й дописи про цивільних, які не мали жодного стосунку до Збройних сил. «Пішов і не повернувся», «Їхав додому автівкою і зник», «Втратили звʼязок ще в березні», «Вивезли невідомо куди», «Знайшли лише порожню машину без слідів крові»— пишуть зневірені родичі й періодично оновлюють свої дописи.
Пішов за молоком і не повернувся
11 березня в Анни був вихідний. Жінка з мамою прибирала квартиру на столичній Троєщині, куди вони з чоловіком і дворічною донькою перебралися з початком повномасштабної війни.
Приблизно об 11 годині Петро сказав, що йде забрати решту речей з їхньої раніше орендованої квартири та купити доньці молока.
«Я дала чоловіку гроші на молоко, яке тоді було так важко знайти, і він пішов. Тоді ми з ним востаннє бачилися і говорили».
Петро довго не повертався додому й не відповідав на дзвінки. Мама Анни зателефонувала до свого брата Олександра. Він жив у селі Забуяння Макарівського району, звідки родом Петро і де мешкала його родина.
«Дядько сказав, що Петро заїжджав до нього. Але ми не могли в це повірити. Як так сталося, що він вийшов до магазину, а опинився в Забуянні? Як він зміг потрапити до району, де точилися бойові дії? Чому не попередив? Як він туди дістався, у нас же немає своєї машини?»
13 березня Петро об’явився — зателефонував своєму молодшому братові, питав, чи все гаразд у нього з мамою: напередодні з Забуяння вони виїхали за кордон.
«Звісно, брат був теж здивований, чому Петро поїхав у село. Чоловік сказав, що виліз на дах, аби зловити мережу. А до Забуяння приїхав, щоб захистити хату. Брат ще запитував Петра, чи сказав він мені щось. Він відповів: “Ні, навіщо, щоб Аня нервувала?”».
Поміж здогадок і пліток
Із початком повномасштабної війни Петро одразу пішов до військкомату на Троєщині, щоб приєднатися до територіальної оборони. Утім, там сказали чекати. Пояснили, що людей поки не набирають — немає спорядження.
«А щоб мобілізуватися, чоловіку треба було їхати за місцем реєстрації до військкомату Макарова. Я чула, як він туди телефонував, але звʼязку вже не було через бойові дії в районі», — розповідає Анна.
Водночас про конкретні наміри й плани Петро нічого дружині не говорив.
Лише наприкінці березня, коли українські військові звільнили Макарівську територіальну громаду від російських окупантів, мама Анни змогла зателефонувати до Забуяння. За цей час зник ще й рідний дядько Анни — Олександр, якому вони телефонували, коли з Петром загубився зв’язок.
Місцеві видавали різну інформацію про долю Петра й Олександра. Одні говорили, що нібито вони кудись поїхали на білій автівці зі ще одним чоловіком, товаришем Петра — Максимом. Інші — що їх знайшли повішеними, втопленими, вбитими.
Також від людей Анна чула, що Петро дістався села, щоб віддати якомусь дідусю ліки.
Жінка мусила все вислуховувати й перевіряти кожен варіант.
«Виявилося, що дядько до 17 березня ховався від обстрілів у погребі з сусідкою. Того вечора вони разом повечеряли, він пішов до себе додому, бо нібито все втихомирилося. А потім несподівано прибіг назад, приніс ключі від свого дому і сказав, що поїхав із моїм чоловіком, Горбенком Петром, воювати. З ними в білій машині бачили ще двох чоловіків. Я не можу гарантувати, наскільки це достовірна інформація, розумієте? Кожен говорить різне, а я так і не складу єдину картинку. Реальних доказів немає. Ніхто не знаходив їхні документи, одяг, тіла. Усе — лише здогадки», — з відчаєм каже Анна.
Вислуховуючи різні версії, жінка однаково до останнього сподівалася, що Петро повернеться додому. Не міг же він просто так узяти й піти?
«Звідки я могла знати, що він дійсно не зʼявиться?»
Про зникнення чоловіка Анна повідомила на всі можливі канали, державні чат-боти й гарячі лінії, поширювала дописи в соціальних мережах у спільнотах із пошуку безвісти зниклих.
Ближче до Великодня жінка написала заяву в поліцію Києва.
«Мене запитували, чому я так пізно звернулася. Але звідки я могла знати, що він дійсно не зʼявиться? Що так довго? Це не так довго…»
У поліції Анні дали папірець про відкриття кримінального провадження, і вона здала ДНК для ідентифікації. Поки це все, що вона має за останні пів року — жодних чітких відповідей, лише здогадки і згарки надії.
«Якби була якась визначеність… А так… Коли знаходять тіла, загиблих — я щоразу запитую, чи немає серед них Петра. У нього ж багато розпізнавальних знаків: татуювання, шрами, усі документи були з ним. Але ні, кажуть, немає. Навіть через знайомих просила перевірити тіла в морзі. Я шукаю чоловіка всюди: і серед полонених, зниклих у Бучанському районі».
Віднедавна жінка почала працювати з адвокатом, який скеровує її, як правильно діяти. Разом вони подали клопотання до прокуратури.
У Бучанському районному управлінні поліції hromadske повідомили, що, за їхньою інформацією, Петро Горбенко зник разом з іще одним чоловіком, Максимом, про якого й згадує Анна. Разом вони нібито поїхали до сусіднього села Ферма, що за 8,5 кілометра від Забуяння, на білій машині Renault. Після того їх ніхто не бачив.
Правоохоронцям не вдалося знайти автівку, у якій були чоловіки, і не було встановлено збігів ДНК із жодним зі знайдених тіл. У поліції не виключають, що чоловіки можуть бути в полоні росіян.
«Під час окупації затримували всіх поспіль: простих перехожих, людей у підвалах. Логіки в цьому не було»
Одразу після деокупації на Макарівщині знайшли 132 непохованих тіла.
Вони лежали біля хат, на вулиці. Переважно це були люди, які намагалися виїхати і врятуватися. Багато з них мали сліди катувань.
Пізніше правоохоронці постійно повідомляли про знайдених загиблих цивільних. Так, 2 травня в Калинівці Макарівської обʼєднаної територіальної громади виявили поховання двох чоловіків зі слідами катувань.
9 травня поблизу Макарова знайшли трьох цивільних, убитих пострілами в голову. 17 травня — ще трьох, серед яких — волонтер, який був громадянином Чехії. 29 травня в лісовій зоні біля Макарова правоохоронці розшукали тіло чоловіка, якого попередньо росіяни забили до смерті. Загалом у Київській області станом на 1 вересня виявили 1356 убитих під час окупації росіянами.
Безвісти зниклими вважають 207 осіб.
російські військові на тимчасово захопленій Київщині, Чернігівщині, Сумщині викрадали не лише проукраїнських активістів, волонтерів, місцевих посадовців, але й звичайних людей.
«У Херсонській і Запорізькій областях цивільних затримують здебільшого, щоб зламати опір, схилити до співпраці. А на Півночі російські війська під час окупації затримували всіх поспіль: простих перехожих, людей у підвалах. Логіки в цьому не було», — каже Ольга Решетилова, координаторка Медійної ініціативи за права людини.
Утім, найімовірніше, такі дії окупантів були системними, спланованими та спущеними «згори» від військового-політичного керівництва. Різні підрозділи військових у різних районах Півночі діяли однаково, хоч і не контактували безпосередньо між собою, доходить висновку Решетилова.
Коли наприкінці березня російські війська відходили з північних регіонів, деяких людей вони забирали з собою. Вивозили на територію Білорусі в підготовлені тимчасові місця утримання, а далі — до колонії й СІЗО у росію.
Аби поповнити обмінний фонд
Після деокупації декого зі зниклих цивільних правозахисники знаходили на фото в російських телеграм-каналах. Люди були одягнені у форму українських Збройних сил або ж до світлини був підпис, що їх затримали зі зброєю в руках.
«Ми опитували свідків, які підтверджували, що ці люди не мали жодного стосунку до ЗСУ. Але росіяни писали під фото, що це учасники бойових дій, тобто комбатанти. Можемо дійти висновку, що ці люди були потрібні росіянам для обмінного фонду. Зараз вони говорять, що в них близько 8 тисяч військовополонених. За нашою інформацією, ця цифра справді може відповідати дійсності, якщо до неї включати затриманих військових і цивільних. Проблема в тому, що росіяни не розрізняють їх, і це ускладнює для України процес звільнення», — каже Ольга Решетилова.
Загалом від початку повномасштабної війни з російського полону вдалося повернути близько 600 людей, із них лише 100 — цивільні.
Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець зазначає, що за кожним запитом про зникнення він звертається до російської сторони, однак відповіді не отримує:
«Я вже тричі звертався щодо фактів незаконного тримання цивільних осіб до Уповноважена з прав людини в рфМоскалькової. Ми також звертаємо увагу міжнародних організацій, що рф порушує всі норми Женевських конвенцій. Окупаційна влада взагалі не має права утримувати цивільних. А росіяни приписують їм або шпигунство на користь України, або підтримку ЗСУ і в такий спосіб автоматично записують у комбатанти. Притомної реакції з боку міжнародної спільноти на ці факти ми так само не отримуємо».
«Ми не знаємо нічого про долю людей, які не пройшли фільтрацію»
За оцінками Медійної ініціативи за права людини, росіяни можуть утримувати кілька тисяч українських цивільних у полоні. Станом на травень в організації встановили понад 20 таких місць. Нині таких може бути й 40. Ба більше, за словами Уповноваженого з питань зниклих безвісти за особливих обставин Олега Котенка, окрім колоній і СІЗО, затримані українці можуть перебувати в полоні й у фільтраційних таборах. Відстежити та підтвердити їхнє місцеперебування стає ще складніше. Їх можуть перевозити, переводити до СІЗО, проводити слідчі дії, повертати назад.
«За багатьма свідченнями, людей, які не проходять фільтрацію, утримують до зʼясування обставин. Утім, ми постійно бачимо, як зʼявляється інформація з супутникових знімків, від міжнародних організацій про нові місця поховання.
Так відбувалося, наприклад, в Оленівській колонії. Там певний час утримували людей, які не пройшли фільтрацію. Вони мали військове або правоохоронне минуле. Але про їхню подальшу долю ми не знаємо», — розповідає Альона Луньова, адвокаційна менеджерка Центру прав людини ZMINA.
«росіяни перестали називати їх на прізвище і присвоїли номери»
Щоб здобути хоч якусь інформацію про цивільних, яких утримують у колоніях і СІЗО на окупованих територіях чи в росії, правозахисники опитують тих, кого окупанти звільняють із полону. Так вони визначають приблизне місце перебування людей, оскільки до них не допускають навіть російських адвокатів і волонтерів.
«Опитавши Володимира Хрипуна, волонтера Червоного Хреста, звільненого з полону, ми зʼясували, що журналіста Дмитра Хилюка утримують у СІЗО в Брянську. Володимир чув його прізвище, коли були переклички, він навіть його не бачив. Та коли ми почали публікувати цю інформацію, росіяни перестали називати їх на прізвище і присвоїли їм номери», — каже Ольга Решетилова.
Підтверджувати місце перебування полонених мав би Міжнародний комітет Червоного Хреста, проте його представники також не мають доступу до колоній і СІЗО, де незаконно тримають українців.
«До України вони [ООН, Червоний Хрест] приїжджають, виконують моніторинг. А коли я ставлю запитання, чому вони так само не реагують на території рф і окупованих землях, у них єдина відповідь: “Нас російська сторона не допускає до перевірки фактів”», — говорить Дмитро Лубінець.
Лише нещодавно через посередництво Червоного Хреста родичі почали отримувати листи від полонених, які датовані квітнем-травнем. У деяких із них люди писали по два слова — живий-здоровий. Зʼясувати, чи ця інформація актуальна, чи дійсно людина досі перебуває там, нині фактично неможливо.
«Певної миті росіяни перестали визнавати, що мають цивільних полонених, і через це дуже важко підтвердити місце їхнього перебування. Якщо щастить і Червоний Хрест верифікує місце, це ще не означає, що не трапиться так, що цю людину більше не знайдуть і потім скажуть, мовляв, ні-ні, вона знову зникла безвісти. Ми маємо справу з країною-терористом, яка не дотримується жодних вимог міжнародного гуманітарного права. І на людяне поводження з цивільними полоненими та військовополоненими марно сподіватися», — розповідає Альона Луньова.
«Де тато?»
У квітні в Україні ухвалили зміни до закону «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти», що передбачає спеціальний механізм розшуку, створення Єдиного реєстру осіб, зниклих за особливих обставин, соціальні гарантії родичам зниклих безвісти.
За розшук, згідно з законом, відповідає Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. У травні цю посаду обійняв Олег Котенко.
За цей час на гарячі лінії уповноваженого надійшло понад 30 тисяч дзвінків, 10 відсотків — від цивільних.
«Я не розумію чому, але цивільні дійсно до нас звертаються мало. Найбільше звернень ми маємо від родичів зниклих військових. Але з ними все більш-менш зрозуміло. Ми розуміємо, де вони могли зникнути й де їх шукати на окупованій території чи в рф. Цивільних нам важко відстежувати», — каже Котенко.
Анна вже й не згадає, чи зверталася вона до Уповноваженого з інформацією про своїх зниклих родичів. Усі дні для неї злилися в один, той самий, коли з дому пішов чоловік.
«Люди багато різного говорять. Навіть щоб я припинила пошуки. Іноді мені здається, що я вже навіть змирилася. А донька щодня запитує: “Де тато?”»
Гаряча лінія кол-центру Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин: 0 800 339 247. Телефонувати можна з понеділка до п’ятниці з 9:00 до 18:00. У суботу й неділю кол-центр працює у віддаленому режимі.
Інформацію також приймають повідомленнями на номер 095 896 0421 у Viber і Telegram. Електронна пошта: war2022people@gmail.com.
*У цьому матеріалі мала бути ще одна історія про пошуки безвісти зниклого чоловіка Дмитра. 24 лютого він виїхав із Польщі до України. Кілька днів намагався дістатися дому — до нині окупованого села на Херсонщині. 17 серпня його племінниця Світлана сповістила нас, що Дмитра знайшли похованим неподалік Чорнобаївки. На могилі була табличка «невідомий». Редакція hromadske висловлює щирі співчуття родині Дмитра.