«Допомагаю людям повернутися додому». Історія Ніни Гулак, яка відновлює пошкоджені ракетами будинки
Два роки тому Ніна Гулак прийшла до щойно створеного чернігівського осередку «Будуємо Україну Разом» (БУР). Тоді Ніна й подумати не могла, що згодом відновлюватиме будівлі в рідному місті через повномасштабне російське вторгнення. Про фронт Ніни Гулак — у матеріалі hromadske.
Ремонтують квартири, щоб людям було куди повернутися
Ми стоїмо втрьох: Ніну обіймає п’ятирічна донька Таня. Дівчинка вже звикла їздити з мамою на волонтерські акції та тренінги, адже мамі немає з ким її залишити.
«Якось ми разом їздили на навчальний табір в Іванівці. Я проводила тренінг із першої психологічної допомоги для волонтерів, а Таня там з усіма спілкувалася. Вона комунікабельна дівчина і не боїться людей. Навіть не знаю, добре це чи погано», — усміхається Ніна.
Під її яскраво-рожевою курткою чорний світшот із логотипом організації. Чернігівський осередок «БУР» існує вже два роки. Торік Ніна координувала його роботу, але напередодні вторгнення передала повноваження колезі. Хотіла відпочити від керівництва та сконцентруватися на тренінгах для інших волонтерів. Та після 24 лютого новообрана координаторка організації евакуювалася за кордон. Багато жінок із команди роз’їхалися, двоє чоловіків пішли до тероборони. Довелося шукати нових людей та майстрів і знову стати керівницею. Щойно це стало можливим, вони почали відбудовувати понівечені будівлі Чернігова та регіону.
Працює це так: «БУР» отримує гранти та гроші від фондів, а місцеві осередки шукають пошкоджені будівлі й збирають заявки від місцевих, чиє житло постраждало від обстрілів. Далі організація закуповує будматеріали, а з ремонтом допомагають волонтери, які працюють під ретельним наглядом майстрів.
«Побудувати будинок із нуля волонтерськими руками неможливо, а от вставити вікна або полагодити дах, щоб людям було куди повернутися, — цілком реальне завдання. Цим ми й займаємося», — пояснює Ніна.
«Я народилася в Чернігові і звідси нікуди не виїду»
Після 24 лютого друзі та знайомі кликали її до Італії, Німеччини й Польщі. Але вона вирішила твердо: лишається в Україні. Навіть не хотіла їхати далеко від рідного Чернігова: взяла доньку й перебралася до родичів в області. Під окупацію вони не потрапили, але було страшно: регіон безперервно обстрілювали, значну його частину на півтора місяця захопили росіяни. Там убивали цивільних і мародерили. Але до села, куди виїхала Ніна, не дійшли.
Допомагати людям вона почала одразу. Хотіла зібрати себе докупи й чимось зайнятися, аби не збожеволіти від того, що відбувається довкола.
«Я зрозуміла: якщо просто сидіти й гортати новини в телефоні, нічого з того не буде. Списалася з місцевими дівчатами, які тут лишалися, і ми потроху шукалита привозили ліки до ветеринарно-стерилізаційного центру», — згадує Ніна.
На початку квітня з Чернігівщини витіснили російські війська й почали підраховувати збитки. В області налічили 3500 знищених будинків і ще кілька тисяч пошкоджених. Міський голова Чернігова Владислав Атрошенко казав, що росіяни зруйнували 70% міста. Район «ЗАЗ», де на 9-му поверсі багатоповерхівки розташована квартира Ніни, постраждав від обстрілів найбільше. Але її будинку пощастило — майже вцілів, був пошкоджений дах. Коли вона повернулася додому після евакуації, у квартирі протікала стеля та по стінах був грибок.
«Стою на кухні й розумію, що тут справжній душ — струмінь води тече просто з лампи, бо дах був побитий. Але вже підлатали й вставили вікна. Хоча ремонт усе одно доведеться робити, бо від вологості скрізь цвіль і грибок», — каже Ніна.
На той час з усього її під’їзду залишилося тільки двоє людей, решта евакуювалися. Транспорт не ходив, тож Ніна придбала собі велосипед.
«Давно хотіла його купити, але постійно щось заважало. А тут треба було якось переміщатися містом, бо автобуси не ходили, а таксі — дорого. Тож на цьому велосипеді я їздила на роботу й возила гуманітарку. Зараз транспорт уже їздить, тому велосипед — це вже для відпочинку й морального перезавантаження. Коли хочеться заспокоїтися і відпочити — катаюся на велосипеді містом або їжджу до лісу», — розповідає вона.
«Це — мій фронт»
Волонтерством Ніна займалася ще з університету, навчаючись на соціального працівника. Допомагала проводити ігротеки та різні тренінги для дітей. Каже, цей досвід допоміг розвинути комунікативні навички, які стали у пригоді в подальшій кар’єрі. Зараз Ніна працює в місцевому молодіжному центрі керівницею відділу молодіжної роботи. До волонтерства в «БУР» долучалася поступово — спочатку відвідала презентацію руху, потім стала комунікаційницею і вже згодом — волонтеркою та координаторкою.
«У червні ми розбирали завали молодіжного центру та робили клітки для тварин у ветеринарно-стерилізаційному центрі, який постраждав від обстрілів. Залишених тварин у Чернігові дуже багато: я жахнулася, коли побачила, скільки породистих собак бігають вулицями — і хаскі, і лабрадори, кого тільки не було. Люди їх випустили, коли евакуювалися. А ми робили клітки, щоб їх можна було прилаштувати до притулку», — розповідає Ніна.
Ми сідаємо в машину та їдемо до Будинку культури в Павлівці, за 6 кілометрів від Чернігова. Будівля, яку капітально ремонтували буквально кілька років тому, стоїть без вікон та з дірявим дахом. Ніна приїжджає, щоб оцінити пошкодження і зрозуміти, скільки часу піде на ремонт. Треба встигнути до зими, бо сніг і дощ пошкодять будівлю серйозніше й тоді на її відновлення знадобиться значно більше грошей та зусиль.
Далі їдемо на Бобровицю — це район, що також сильно постраждав від обстрілів. Зупиняємося біля двоповерхового будинку, у якому волонтери «БУР» ремонтували дах і вставляли вікна. Літній чоловік, який мешкає на першому поверсі, після обстрілу залишився без ноги. На другому — жила дівчина разом з чоловіком-військовослужбовцем. Напередодні вторгнення вони закінчили у своїй квартирі капітальний ремонт. Тепер її треба ремонтувати заново.
«У Бобровиці було дуже багато прильотів. Майже всі будинки були без вікон. Тепер видно: майже скрізь стоять нові вікна. Хтось сам поставив, комусь допомагали різні фонди та організації, — розповідає Ніна. — Мені приємно ходити вулицями й бачити будинки, які ми допомагали відновлювати. Подобається розуміти, що завдяки цьому люди змогли повернутися до себе додому. Усі ми зараз щось робимо для перемоги, а це — мій фронт».
Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Матеріал створено в співпраці з проєктом ООН Жінки «Реформи децентралізації та безпека в громаді: трансформаційні підходи до гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок в Україні», що фінансується Урядом Данії.
Над матеріалом працювали: журналістка Тетяна Гонченко, редакторки Христина Коціра та Вікторія Бега, дизайнерка Тетяна Костік, креативна продюсерка Анна Соха.