ДОРОГА РУЧНА ПРЕСА
Засоби масової інформації у демократичному світі – це очі суспільства, які пильно стежать за владою і контролюють кожен її крок. У нас – навпаки. В Україні ЗМІ часто належать владі. «Слідство. Інфо» з’ясувало, чому владі так важливо утримувати медіа і скільки коштує українцям це задоволення.
– Державні ЗМІ – це все одно, що державна церква, – переконаний директор Інституту медіа-права Тарас Шевченко. –Якщо ми говоримо, що свобода релігії – це від’єднання держави і церкви, що це не повинно змішуватися, то свобода слова – це те ж саме. Держава і преса не можуть об’єднуватися.
Підпис: Тарас Шевченко розповідає, що в країнах західної демократії, де цінності свободи закладені давно, ніколи, в принципі, не було державних газет
Але Україна успадкувала з Радянського союзу звичку мати пресу підконтрольну владі. Більше того – утримувати цю пресу за рахунок своїх громадян. І зміна облич у владі на цю звичку не впливає. Ні після Помаранчевої революції, ні після Євромайдану ситуація не змінилася.
Закон «Про роздержавлення держаної та комунальної преси» є одним з тих, який стоїть у списку обов’язків України перед Радою Європи. Це закон, який не ухвалюється вже понад 10 років.
– Через 23 роки після падіння комуністичного режиму у нас все одно залишається близько семисот чи восьмисот видань, де співзасновниками є органи влади, – розповідає народний депутат Андрій Шевченко, який ще з 2006 року лобіює прийняття закону про суспільне мовлення та закону про реформування державних та комунальних ЗМІ.
Андрій Шевченко каже, що існування комунальних ЗМІ – це приниження для редакційного колективу, який повинен вихваляти місцеву владу, для редактора, який з протягнутою рукою щороку ходить і випрошує гроші на газету, приниження для влади і приниження для читача
Навесні, після подій на Майдані, був шанс ухвалити закон «Про роздержавлення державних та комунальних ЗМІ». Але депутати його провалили. Медіа-юрист Національної спілки журналістів України Тетяна Котюжинська ще до виборів у своєму блозі розповіла про причину:
– Провальне голосування за законопроект «Про реформування державних та комунальних ЗМІ» було викликано тим, що скоро будуть вибори. Вибори до парламенту і вибори до місцевих рад. І депутати, політики хотіли би залишити в руках такий керований інформаційний ресурс.
Головний юрисконсульт НСЖУ Тетяна Котюжинська закликає нардепів дати можливість тим комунальним ЗМІ, які мають достатні для цього ресурси, стати незалежною пресою
А Тарас Шевченко пояснює детальніше, хто завалив закон і чому:
– Найбільш радикально серед демократичного крила проти закону про реформування виступала «Свобода», яка прямо декларувала, що відмовлятися від державних газет, особливо у час війни, чи напередодні війни, це загроза для інформаційної безпеки, це не потрібно. Реально, на наше переконання, майже ніхто з політиків, особливо тих, які є лідерами партій, не зацікавлений в реформуванні державної преси. Тому що будь-яка партія, яка приходить до влади, розуміє, що має безкоштовний ресурс для власного піару.
Ілюстрація до слів медіа-експертів – свіжий приклад цензури в міській комунальній газеті міста-супутника атомної електростанції Кузнецовська, що на Рівненщині.
Редактор, яка опублікувала звернення депутатів, опозиційних до керівника міської ради – позбулася посади. Але перед тим керівник міста зателефонував їй з вказівками як їй слід було відмовитись від публікації.
Ось уривок з діалогу (записаний на диктофон в телефоні) між в.о. міського голови Кузнецовська Ігоря Куца (ВО «Батьківщина») та на той час головної редакторки міської комунальної газети «Вісті Кузнецовська» Валентини Левицької:
– Ви мали не розміщувати цю інформацію, – Ігор Куц.
– А як я мала відмовити? – редакторка.
– Ви не відмовляєте, ви мали написати два-три речення і все. І написати, що всі сторінки зайняті.
Валентина Левицька каже, що після її звільнення газета не виходить
А закінчив розмову в.о. мера чітким натяком редактору: «І тепер ви своїми цими пісульками будете на сесії просити гроші?».
Ігор Куц не вважає, що тиснув на редакторку
Ігор Куц так прокоментував поширений в мережі аудіо запис його розмови з редакторкою:
– Те, що там розміщене, я не можу сказати, чи воно відповідає дійсності, не відповідає дійсності… Я не вважаю, що здійснювався якийсь тиск на керівника комунального підприємства.
Ні прокуратура, ні НСЖУ не захистили редакторку. Наразі вона оспорює своє звільнення в суді власними силами.
А ще на Рівненщині є приклад міжрайонної бюджетної ФМ-станції.
– З п’ятої до сьомої ранку йде ФМ-радіо на кілька районів півночі Рівненщини, – розповідає екс-редакторка Валентина Левицька. – Всі вже і плюються депутати, но тєм нє мєніє вони за це голосують. Хто в п’ятій ранку буде його слухати? А це тому, що ми забезпечуємо роботою «своїх» людей.
Ви готові платити групі людей, яка може вам брехати, приховувати від вас важливу інформацію, не звітуватися за витрачені кошти і керувати вами на чиєсь замовлення? Власне, це ми всі з вами хоч не хоч, але робимо через податки, які, зокрема, йдуть і на утримання державних та комунальних ЗМІ.
– Державні і комунальні медіа, якщо говорити і про газети, і про телебачення – це понад мільярд гривень, – розповідає директор Інституту медіа-права Тарас Шевченко, який досліджував тему утримання цих ЗМІ ще у 2010 році. – Значна частина цього йде на національну телекомпанію, національну радіокомпанію і обласні. Газети обласних рівнів, районних, центральних органів влади – це сотні мільйонів щонайменше.
Державно-комунальну пресу мають практично всі органи державної влади найвищого рівня і більшість обласних адміністрацій, облрад, райрад і міськрад. Ще й по декілька різних. Дехто має і телеканали. Своїх ЗМІ не мають усього-на-всього кілька міністерств.
Ось лише короткий огляд найцікавіших фактів, які нам вдалося отримати через інформаційні запити, які ми надіслали у понад 50 державних органів.
Лідером місцевих державних адміністрацій з витрачання на пресу коштів громади є Київ – на дві газети, телеканал і радіостанцію минулого року Київрада витратила понад 28 мільйонів.
У рубриці «нерухомість на халяву» перемогла Запорізька комунальна газета, яка орендує майже 500 квадратів приміщення за 1 гривню в рік.
Найдорожчий журнал у Міністерства закордонних справ – примірник «Зовнішніх справ» коштує якихось 900 гривень.
Кабмін виділяє 4-5 мільйонів на «Урядовий кур’єр». Верховна Рада на свою газету, журнал і телеканал минулого року витратила понад 21 мільйон і цього, воєнного року, близько 13 мільйонів.
Близько двох мільйонів доларів у 2009 році витрачало на свої ЗМІ Міністерство оборони. Цього року наразі невідомо – міністерство не відповіло на запит.
Але лідером державного марнотратства став Національний банк. П’ять друкованих ЗМІ – журнал, два додатки до журналу і два бюлетеня. На все це йде понад пів мільйона щороку. Окрім цього, попередній керманич Нацбанку Сергій Арбузов створив собі банківський телеканал у який вклали 220 мільйонів бюджетних гривень. Новий керівник Нацбанку обіцяє телеканалу позбутися.
Детальніше аналіз відповідей на інформаційні запити дивіться нижче:
Регіональні державні органи влади обласного рівня
Центральні державні органи влади
Чи є такий багаж державно-комунальних ЗМІ у Європі, куди Україна декларує шлях свого розвитку?
– У деяких Європейських державах є видання армії, Міністерства оборони, і являються практично єдиним винятком взагалі державних газет. Тобто ніяких міністерських газет, газет Кабінету міністрів, ні газет Верховної Ради в західних демократіях немає, – розповідає Тарас Шевченко.
Який наслідок може мати брехня в ЗМІ, ми яскраво бачимо на прикладі керованих російською владою телеканалів, які маніпулюють життями своїх та чужих громадян.
Такі медіа втрачають свою головну функцію – розповідати людям правду. Навпаки – вони відверто брешуть. Тоді постає питання: навіщо вони взагалі потрібні і чому ми повинні їх утримувати?
/ Володимир Торбіч, Антоніна Торбіч, Рівненське агентство журналістських розслідувань для «Слідства.Інфо»