Довга дорога до Польщі в умовах війни: записки тих, кому вдалося прорватися

26.02 — день перший

Ситуація на головному залізничному вокзалі Львова була дуже напружена. Люди заполонили привокзальну площу, всередині було не проштовхнутися, особливо з валізами та рюкзаками. Нас було троє: я, моя подруга Валя та собака Лакі. Ми мали квитки на 11:20 на потяг «Київ-Перемишль». Разом з іншими стояли на першому пероні за годину до зазначеного часу. Більшість планувала потрапити на потяг без квитків — того ранку «Укрзалізниця» оголосила, що пускатиме на потяги всіх охочих.

Потяг нікуди не їде

Раптом оголосили, що поїзд затримується на 2 години. Людей більшало. Починалися невеликі сутички за місце, ближче до краю платформи. Перед прибуттям поїзда оголосили, що його кінцева зупинка — Львів, а до Перемишля він не поїде. Жодних пояснень не надходило. Тут ми остаточно зрозуміли, що наші квитки більше нічого не важать. Коли потяг прибув із запізненням на 3 години, на пероні на нього чекали вже сотні людей, які хотіли потрапити до вагонів. Вони не збиралися йти геть, попри оголошення. Коли ми повернулися до вестибюля вокзалу, почули про надання іншого потягу «Львів-Перемишль». Цю картину треба було бачити. Всі різко кинулися бігти через підземні переходи на перон. Люди штовхалися, намагаючись пройти. Ми спостерігали збоку — йти туди було небезпечно і для нас, і для собаки.

Сутички, бійки, стрілянина на вокзалі

Ми залишилися чекати на вокзалі на інший потяг, який мав йти на Медику о 19:55. Прийшли заздалегідь і знову вартували з сотнями інших людей. Охочих приходило так багато, що на пероні не залишилося місця. Людей затиснули на сходах і в підземному переході. Ситуація напружувалась. 30% людей були африканцями. Сутички загострювалися.Деякі намагалися через колії перейти на потрібний перон, щоби стати попереду. На них налітали інші, почали погрожувати й бити. Коли потяг прибув, почалася справжня істерія й паніка. Всі відчайдушно хотіли потрапити до вагонів. Та першими запускали тільки матерів із дітьми. Саме ними та їхніми родичами й заповнилися вщент вагони. Крики, сльози, передавання дітей через натовп на руках, постріли з рушниць охоронців, щоб хоч якось відігнати людей від входу. В когось всередині натовпу почався напад, медпрацівників навколо не було. Жінок і дітей брали доти, поки двері в тамбур ледь-ледь зачинилися. На цей потяг ми також не потрапили. Тож вирішили шукати інший спосіб для перетину кордону.

27.02 — день другий

Опівдні виїхали на машині однокласника наших знайомих зі Львова до кордону. Зібралися на пункт пропуску «Грушів» — батьки нашого водія вже третій день там стояли в заторі. Він хотів передати їм харчі. Планували під’їхати до краю черги й далі йти пішки. Фактично, вона почалася приблизно за 30 км від пункту пропуску. Ми розуміли, що стільки не пройдемо, тому проїхали максимально зустрічною смугою за узгодженням координаторів блокпостів (вони стежили за рухом черги). Біля розвилки на Яворів висадилися з машини. Йти вирішили на пункт «Краківець» — він був найближче («лишень якихось 20 км»). На розвилці вже було багато людей та машин. Стояли столи з їжею та гарячими напоями. Бутерброди, до речі, розносили й уздовж черги з авто.

Злість і ненависть на пішому переході

Оголосили з гучномовця, що збирають жінок та дітей на жовтий автобус «Школярик» до кордону. Нас взяли, і він одразу рушив. Їхали по зустрічній в об’їзд авточерги та висадились приблизно за 1,5-2 км від пункту пропуску. Далі — пішки. Піша черга через Краківець ділилася на 2 частини: в першій тільки діти з їхніми матерями, в іншій — решта. «Доросла» черга рухалася десь учетверо повільніше за «дитячу». Навколо нас 50% людей були іноземцями. Серед них — африканці, вихідці з країн Близького і Середнього Сходу, Азербайджану (переважно — чоловіки). Раптово почався снігопад, до якого ніхто не був готовий. А втім, була можливість перехопити бутерброд і випити гарячого чаю, погрітися біля багаття (їх було 3-4 коло черги).

У форматі реальної черги все пробуло недовго. Інтервали між пропусками людей чимдалі збільшувалися. Люди злилися. Спочатку казали, що пускають по 30 людей кожні 10 хвилин. Насправді виходило через 50-60 хвилин. Черга перетворилася на величезний натовп. Люди підходили з боків. Ті, хто стояв набагато довше, обурювалися.

Сутеніло. Температура знижувалася. Холоднішало. Собака безперервно тремтіла, сидячи на рюкзаку. Бойові жінки звинувачували іноземців — ті підходили ближче поза чергою. Іноземці не реагували — удавали, що не розуміють. Покликали розібратися нацгвардійця. Він сказав, що це не його компетенція. Більше просити допомоги не було в кого. Агресія між людьми зростала. Ставало дуже холодно. Чоловіча делегація, за деякими даними, азербайджанців, витіснила частину жінок на край черги й заважала пройти вперед. Почалися більші сутички та штовханина. Щойно люди бачили, що починають запускати нову групу людей, то наче скаженіли — відштовхували всіх назад. Це призвело до величезної тисняви біля воріт пропуску. Жінки вимагали, щоб їх пропустили. Звернулися до охоронця. Той сказав, що робить все можливе. А обмежувати доступ іноземців не має права.

Черга на кілька годин 

Ми були в натовпі край металевої огорожі заввишки в один метр. Виставили валізу і собаку за огорожу, щоб їх не розчавили. Потім паніка зросла до такого масштабу, що всі стали прориватися силоміць. Натовп просто притиснув нас до огорожі вже неподалік від виходу. Валя змогла перелізти через паркан, щоб уникнути травми. Мені заблокували ногу і довелося дуже сильно напружитись, щоб хоч трохи відсунути навалу людей і вибратися з пастки. Тим часом на наших речах вже товклися люди. Через переполох собака зірвалася з повідка. На щастя, ми вчасно її схопили. В результаті вибралися і пішли до української митниці, борючись з істерикою та панічними атаками, які почали накривати після пережитого. Загалом у цій черзі на вулиці ми пробули близько шести годин.

Далі зайшли в приміщення для проходження паспортного контролю. В обох кабінках нікого зі співробітників не було. Вишикувалася велика черга. Ніхто не інформував, чому ми чекаємо. Чого і скільки ще чекати. Поширилась інформація, що перед нами прорвалася дуже велика кількість людей, яких не встигли перевірити на польському кордоні, і що тепер вони чекають на вулиці. А ми, мовляв, у приміщенні, тому не варто скаржитися. Через три години нарешті надали український закордонний біометричний паспорт і нам без питань і додаткових перевірок поставили штамп про виїзд з України (багаж не перевіряли). Студента, хлопця 19 років, на цьому етапі завернули додому. Далі на нас чекала польська митниця.

Останній прорив

Групою нас вивели надвір. Ще хвилин 40 ми чекали десь посередині між митницями двох держав. Відчувалося, що Краківець не був призначений для піших переходів кордону — польський паспортний контроль проходив на вулиці у таких собі будках із віконечками. Тут так само без питань поставили штамп у паспорті про в’їзд. На слова, що в нас собака, сказали: «Йдіть із собакою». Зауважу, що міжнародних зразків паспорта для собаки, чипа і сертифіката про вакцинацію ми з собою не мали. Далі на нас чекали польські координатори з пунктом «чай-їжа», а також автобуси, якими всіх від митниці відвозили до великого координаційного центру для біженців недалеко від кордону. Це був великий ангар зі спальними місцями, одежею, їжею, напоями, великою кількістю волонтерів, які зустрічали та готові були допомогти з координацією, поселенням і транспортуванням. У чатах ходила величезна таблиця зі списком понад 500 польських водіїв, які зголосилися допомагати з розвезенням людей від кордону до місць тимчасового поселення. Нас із цього пункту на машині забрав родич із Вроцлава.

Від виїзду зі Львова до прибуття в пункт збору біженців у Польщі минуло 15 годин.

Авторка: Інна Литовка