Два світи великодньої Києво-Печерської лаври
О 5:46 таксі доїжджає до лаври. Ще не світало, моросить дощ. Людей небагато — добираються після закінчення комендантської години. У Києво-Печерській лаврі сьогодні свої великодні служби вперше проводять дві конфесії одночасно — Православна церква України та Українська православна церква московського патріархату.
Намагаюсь скласти послідовність, куди мені йти; бачу багато поліції — поки їх тут навіть більше, ніж вірян. В УПЦ МП нічого не каже про службу, тож іду крізь Троїцьку надбрамну на територію лаври. Служба ПЦУ розпочнеться о 6:30 — кажуть послушники, які продають свічки.
Ще є трохи часу. Пробую пройти до храму на честь преподобного Агапіта Печерського УПЦ — там має відбутися основна великодня служба московського патріархату. Богослужіння там почнеться о 8:45, каже поліція. Можна буде прийти пізніше, тож я повертаюся до Успенського собору.
Людей там з півтора десятка: ставлять свічки, моляться. Нарешті починається служба, людей все більшає. На вході через Троїцьку надбрамну поліція уже ретельно перевіряє кошики металошукачами.
Тим часом віряни потроху заповнюють собор. Священник із дияконом виходять з-за вівтаря, промовляють традиційні молитви, благословляють людей, вигукуючи «Христос Воскрес!», кадять образи́ іконостаса.
Серед вірян багато молоді, люди з дітьми, декілька військових. Одна дівчина стає ближче до свічника: помічаю, що в неї на плечах прапор. Та й загалом досить багато людей прийшли в українському народному строю.
Біля воріт Успенського собору стає людно:лаштуються святити великодні кошики, розкривають наїдки, запалюють свічки.
Запитую у трьох молодих дівчат про сьогоднішню службу.
«Я прийшла сьогодні сюди, тому що лавра — це таке дуже давнє місце, — каже одна з них. — Захотілося сюди прийти, тому що лавра красива дуже».
«Я прийшла тому, що тут більше немає московського патріархату», — упевнено заявляє друга. Дівчата й раніше ходили до лаври, втім дуже раді, що нині служить ПЦУ.
«Нарешті тут українська мова!» — чути вигук із натовпу.
Тим часом священники освячують кошики. Дехто з вірян лишає пожертву.
Підходжу до жінки років 45, запитую про службу.
«Дуже позитивно ставлюсь до того, що сьогодні в лаврі служить ПЦУ. Що нарешті є Томос, є наша лавра. Напекли вчора пасок. Приїхали після комендантської години. Мені дуже подобається лавра, ходила позаторік, сьогодні лише другий раз, як прийшла в лавру на Великдень», — відповідає.
Запитую в одного з отців, що для нього означає служба тут сьогодні.
«Ой, зараз, зберуся з думками… — усміхається священник Орест. — Воскресіння Христове — це свято перемоги життя над смертю, тому ми віримо в перемогу правди над неправдою, добра над злом. Віримо, що наш незламний народ вистоїть одну з найвищих цінностей — свободу. Звісно, це також історична подія. Українська церква вперше служить на Великдень у лаврі. Колись будемо згадувати цей день».
Люди після освячення роблять селфі, усміхаються мені в камеру, один чоловік просить сфотографувати його на тлі Успенського: «Такий же день сьогодні!»
Якісь родини вже йдуть з освяченим частуванням, але підходять інші.
Я ж рушаю шукати другу паралельну службу. Дорогу мені та іншим журналістам підказують прихожани та священники МП на розі будівель.
Виявляється, тут уже тривають служби принаймні у двох храмах — в Аннозачатіївській церкві та Церкві всіх преподобних отців Києво-Печерських на території Ближніх печер. Заходжу в другий, там до мене підходить чернець і доволі сердито каже, що знімати зараз не можна, іде важливий момент служби, і взагалі під час богослужіння не можна фотографувати. Я кажу, що журналістка. Він не дослуховує: «Это все равно!»
Я відходжу назад і намагаюся просто послухати молитви. Вони староцерковною мовою. Священники та ченці тут розмовлятимуть зі мною лише російською.
Позаду храму до мене підходить ще один чернець, каже, що в храмі можна перебувати лише з покритою головою: «Вы женщина, нехорошо, так нельзя, это неуважние к Богу».
Я пояснюю, що тут не як вірянка, а як журналістка, він каже, що знімати службу заборонено.
Наводжу довід: «В Успенському соборі щойно дозволяли знімати»
«А, в Успенском? Вот там и снимайте, сколько хотите», — каже чернець. Далі трохи м’якше додає, що незабаром служба закінчиться, а пофотографувати та поговорити з людьми можна буде надворі.
Виходжу надвір, там іде освячення. Питаю у двох чоловіків про коментар, вони відмовляються.
Підходжу до священників, які освячують паски.
«Нет благословения, простите нас. Нет благословения абсолютно. Христос Воскрес!» — дещо розгублено усміхається отець.
Помічаю, що всі тутешні отці намагаються торкнутися, узяти мене рукою за плече чи лікоть.
Один із ченців не називає себе, але розповідає, що живе в лаврі вже понад 20 років. З пів години розмовляє зі мною, називає ПЦУ розкольниками, каже, що Успенський собор купив Порошенко. Потім починає розповідати про гоніння Христа, асоціюючи цей біблійний сюжет із тим, що ПЦУ-гонителі тепер служать у Києво-Печерській лаврі. Невдовзі уже запевняє, що Україна перша почала війну з росією ще на Донбасі. На якісь мої перепитування старець тільки відмахується.
«Диявол хоче привести свого хибного царя до царства небесного. Воно все прийшло з Америки, — каже чернець. — Вони там узаконили беззаконня, навіть у бісівських церквах. З допомогою Заходу дияволи зруйнували Радянський Союз та осіли тут, на Україні, тому що тут був початок християнства в слов’ян, раніше от були всі єдині, Білорусь там… росія…» — веде своє.
«Коли ми там [у Трапезній церкві та Успенському соборі] служили, там усе було нормально!» — підсумовує чоловік.
Я зрештою вирішую, що коментарів з мене удосталь, аж тут-таки бачу початок служби в храмі на честь преподобного Агапіта Печерського УПЦ МП. Тут також кроплять великодні кошики із каструль.
Зробивши кілька кадрів у храмі Агапіта, залишаю межі УПЦ МП. На око вони сьогодні все ж мають більше прихожан, ніж в Успенському. Досі я під враженням: стояла в центрі Києва, а відчуття, наче десь у росії.