Двадцять днів з «Кинджалом» біля горла: як відбуваються переговори з колективним путіним

Майже одразу після повномасштабного наступу росії почалиcя розмови про можливі перемовини. Уже вдень 25 лютого президент Володимир Зеленський закликав володимира путіна «сісти за стіл переговорів» (хоча саме телезвернення Зеленського, де пролунав цей заклик, адресувалося не так росії, як Заходу).

У кремлі оперативно заявили, що готові провести відповідні переговори в білоруському Мінську. А втім, російське МЗС тут-таки оголосило, що навіть у разі переговорів «спецоперацію» ніхто не зупинятиме.

У ті дні російська пропагандистська машина зіткнулася з «неконтактом» своїх шестерень. Речник путіна пєсков заявив, що в очікуванні переговорів президент нібито наказав «призупинити наступ» з обідньої пори 25 лютого. Але Україна від перемовин відмовилася, тож з обіду 26-го росія поновлює бойові дії. Тим часом за кілька годин до цієї заяви російське міноборони в тоді ще притаманному собі бравурному стилі повідомило, що цієї самої доби нібито знищило понад 800 «об’єктів української військової інфраструктури».

Очевидно, що таке оголошення не було б можливим, якби путін і справді заздалегідь наказав своїм військам дотримуватись тиші. Або принаймні звелів їм вдавати це. Та й жодних заяв про «призупинення» з російського боку не лунало, аж поки пєсков не оголосив про «призупинку призупинки».

Можна припустити, що путінський речник елементарно збрехав, а узгодити цю брехню з керівництвом армії банально не встигли. До речі, надалі обережнішим стало й російське міноборони: таких фантастичних перемог за одну добу там більше не озвучували. Нині загальне число військових цілей, нібито уражених росіянами, трохи перевищує 3000. І це за весь час. До того ж окремо рахується буквально кожна одиниця бойової техніки — і все одно більшу частину «об’єктів» не називають узагалі.

Російська пропаганда виправила свої найбільш кричущі помилки з координацією рухів. Так само зараз це намагається зробити й російська армія, але про це нижче.

«Відмова» України від переговорів 26 лютого, як тепер уже зрозуміло, пояснювалася міркуваннями безпеки делегації, а також справедливим зауваженням Зеленського про неприпустимість перемовин у столиці країни, з території якої відбувається агресія.

Відтак замість Мінська українці спершу запропонували білоруський Гомель, а врешті-решт спинилися на досі офіційно не розкритій локації чи то на кордоні, чи то біля кордону Білорусі з Україною (за течією річки Прип’ять). Уже під час переговорів стало відомо, що представники України, з тих-таки міркувань безпеки, діставалися до місця зустрічі через територію Польщі.

Перший раунд переговорів відбувся вдень 28 лютого. Публічні підсумки тієї зустрічі були скупими. Радник голови ОП Михайло Подоляк повідомив хіба що про «ультимативні» вимоги російської сторони, які назвав неприйнятними. Тим часом усе той же пєсков, звинувачуючи українську сторону в нібито затягуванні переговорів, назвав її представників «опонентами» («наша делегація була готова і о 12-й ночі, і о першій ночі, і о другій ночі, але опоненти прилетіли тільки зараз»). Була це обмовка за Фройдом чи навмисна недипломатична шпилька — не так і важливо, адже слово цілком відобразило суть ситуації.

Експерти й оглядачі не очікували якихось проривів — хоча б тому, що москва призначила очільником своєї делегації ексміністра культури, відомого власною українофобією та «скрєпністю», Володимира Мединського. На той момент він був (і є зараз) усього лише помічником путіна. Тобто ні посада, ні широко відомі погляди Мединського особливих надій на прогрес у перемовинах не давали. Проте цей пан очолює російську делегацію й досі.

Між іншим, Мединський — уродженець міста Сміла в Черкаській області, околиці якого росіяни обстріляли якраз у перші дні війни.

Минуло три тижні. 21 березня формально почався четвертий раунд переговорів, які, втім, уже не вперше відбуваються у форматі відеоконференцій. Цим вони неприємно нагадують «переговори» Контактної групи щодо Донбасу в рік перед початком війни.

До цього світові та українські медіа кілька разів оприлюднювали зливи інформації про перебіг переговорів. 16 березня британська газета Financial Times опублікувала начебто план мирної угоди з 15 пунктів, який Михайло Подоляк назвав лише «чернеткою», що відображає побажання росіян. Що ж стосується української позиції, то вона зводиться до «гарантій безпеки» та «збереження територіальної цілісності», про що неодноразово заявляли всі залучені особи від уже згаданого Подоляка до президента Зеленського.

Регулярні заяви про «зближення позицій», що лунають як від учасників переговорів, так і від потенційних посередників (зокрема Туреччини), ясності справі не додають. А от невпевненість у суспільстві посіяти можуть.

Звісно, з огляду на ситуацію, відсутність конкретики зрозуміла. Проте серед українців, абсолютна більшість із яких упевнені у своїй здатності впоратися з навалою ворога, все це викликає численні запитання — наприклад про те, чи обмежиться Україна вимогою повернути російські війська до меж перед 24 лютого, чи вимагатиме більшого, чи, навпаки, для нас виявиться проблемою навіть повернути той же Херсон?

На все це накладаються неоднозначні сигнали влади щодо можливої відмови від курсу на членство в НАТО. Як і — так би мовити, під протилежним знаком — питання відшкодування росією спричинених руйнувань і визнання жертв. Про неминучість цих відшкодувань з упевненістю говорить міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. Але залишається абсолютно незрозуміло, що, крім нищівної військової поразки, примусить кремль визнати свою провину.

І, схоже, москва бачить ключ до розв’язання ситуації саме у військовому аспекті — і тільки в ньому.

Уже 21 березня кремль укотре прокоментував процес переговорів із позиції сили. Зокрема, пєсков повідомив, що на час перемовин бойові дії припинятися не будуть, бо, мовляв, «націоналісти» використовують у своїх інтересах «будь-яке призупинення операції» (тим самим повторивши брехню, нібито такі «призупинення» були). І додав, що особиста зустріч путіна й президента Зеленського геть не на часі, а головне — що Україна нібито не в тому стані, щоб висувати будь-які вимоги.

Коли ж онлайн-переговори делегацій завершилися, стало остаточно ясно, що проривів найближчим часом чекати не слід. Та й цей раунд тривав лише півтори години (хоча, за запевненням української сторони, онлайн-консультації експертів відбуваються щодня). Тим часом ворог, за повідомленням Генштабу ЗСУ, продовжував те, що й весь останній тиждень: обстріли міст, спорудження укріплень там, де не мав змоги атакувати, і спроби наступу там, де вважав свої сили достатніми. Останніми днями розлючений попередніми невдачами агресор, відчуваючи дефіцит більш-менш високоточних боєприпасів, перейшов до обстрілу українських міст стратегічними авіаракетами системи «Кинджал».

Зі свого боку російські теленовини отримали «рознарядку» висвітлити у вечірніх випусках захі́д у тимчасово окупований Бердянськ російського десантного корабля «Орськ» із бойовою технікою для окупантів (на час написання тексту ці новини в ефір ще не вийшли, тож читачі матимуть нагоду перевірити достовірність наших джерел). А ватажки донецьких бойовиків зробили заяву про неможливість захопити Маріуполь упродовж найближчого тижня — і тут важлива не сама заява, а те, що її також широко цитують російські ЗМІ.

Врешті-решт, у Херсоні окупанти вперше відкрили вогонь по мирному протесту місцевих мешканців і застосували світлошумові гранати. Про останню подію російські медіа, звичайно ж, не повідомлять, але все перелічене вкладається у тренд залякування України й усього світу. Як і в попередні дні, москва щосили демонструє готовність діяти через терор. А у терору й дипломатії спільними є тільки літери — і то лише дві.