Фіктивні шлюби з багатодітними та 40-річні студенти. Чи має Україна шанси на ефективний мобілізаційний резерв

Більшість українців минулого року сподівалися на швидке закінчення війни. Проте вона триває, і вже цього року Україна зіткнулася з проблемою мобілізації, про яку вголос заговорив і Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний.

hromadske поспілкувалося з військовим оглядачем, полковником у відставці Сергієм Грабським про мотивацію українців до участі в бойових діях, недоліки вітчизняної мобілізаційної системи та шляхи формування дієвого мобілізаційного резерву.

Ми інфантильні

В Україні вже стільки руйнувань, смертей і горя, а в багатьох громадян і досі низька мотивація йти в ЗСУ. Що ж може їх мотивувати? Знищення саме їхнього будинку?

Люди чомусь сподіваються, що жахи війни саме їх обійдуть стороною. І якщо вони не підуть в армію, то нічого поганого війна їм не принесе. Гадають, що війна існує тільки для тих, хто пішов. Так проявляється певна інфантильність нашого суспільства.

У мене таке враження, що поза армією залишилося дві категорії людей, які за віком і станом здоров’я придатні для служби. Перші говорять, що коли повістка прийде, тоді підуть. Друга категорія — ті, що будуть ігнорувати й сотню повісток.

У вас неправильне враження. Адже є також люди, яким просто сказали чекати, бо вони не мають військової спеціальності, або ж їхня спеціальність наразі неактуальна.

Я б не казав, що люди, які чекають повістку, не мають мотивації. Вони підуть, коли їх покличуть. Вони знають, що не будуть ховатися, якщо їх мобілізують. Не кожна людина готова піти добровольцем, адже вмирати й зазнавати поранення страшно.

Обмежений мобілізаційний ресурс — це не брак чоловічого населення певного віку. Обмежені спроможності нашого суспільства у захисті країни — це передусім про низьку мотивацію.

Немотивоване суспільство на десятому році війни?

Це негативний результат процесів, які тривали досить довго. Ще в 1991 році Україна вирішила, що їй нічого не загрожує. Під лозунгами реформування армії відбувалося скорочення її особового складу, розпродавалося майно.

Хто за таких умов хотів би пов’язати своє життя з армією? Конкурсу у військові училища майже не було, на будь-яку спеціальність брали всіх підряд.

Згодом заговорили про перехід на службу за контрактом. Це звільняло мільйони чоловіків від відповідальності за оборону країни, бо, мовляв, усю відповідальність візьмуть на себе контрактники.

Тобто, маючи такого сусіда і незахищені кордони, ми не готувалися до агресії росії. Ми не створили потужний мобілізаційний резерв, який міг би стати основою для контрактної армії, і зараз розгрібаємо наслідки.

Мобілізаційний резерв, як в Ізраїлі чи Швейцарії?

В Ізраїлі резервістом людина стає вже після проходження так званої строкової військової служби. Там людина з дитинства вчиться бути захисником, бо знає, що за будь-яких обставин має відслужити — водієм, санітаром, зв’язківцем тощо.

А у нас більшість з дитинства налаштовані були не служити. Суспільного запиту на розбудову армії не було. За кожне рішення щодо армії, яке вчасно не ухвалили, тепер треба платити людськими життями.

У Швейцарії кожен чоловік знає, до якої черги військового резерву він належить, що має робити у разі потреби — і вміє це робити. Адже регулярно проходить вишкіл, відточуючи свої навички за певною військовою спеціальністю.

Натомість у нас зупини людину на вулиці й запитай: от ворог підходить, що ти робитимеш? А людина не знає, навіть якщо дуже хоче щось робити. Не знає, як поводитися зі зброєю, не знає, куди бігти, кому підпорядковуватися чи ким командувати. Не знає, як працювати із засобами зв'язку. Не знає, як надавати першу медичну допомогу. Оці всі «не знаю» і роблять наш мобілізаційний ресурс обмеженим.

Українці, які отримали військові спеціальності на військових кафедрах, на відміну від швейцарців, надалі не мають жодної можливості підвищувати свою кваліфікацію саме за цим фахом. Коли доходить до мобілізації, їх часто починають навчати з нуля вже за іншою спеціальністю.

Наприклад, мій знайомий ще у 80-х роках отримав спеціальність шифрувальника. Прийшов у військкомат добровільно. Його відправили назад, бо шифрувальників не треба було. Потім йому запропонували стати зв’язківцем. Зрештою він зараз проходить навчання як піхотний командир із нульовим досвідом. Ніхто й не подумав підвищити його кваліфікацію саме як шифрувальника.

Відмовитися від територіального принципу мобілізації

Генерал Залужний у своїй колонці зауважив, що мобілізаційний ресурс зменшується і через прогалини у нашому законодавстві, які плодять ухилянтів. Погоджуєтеся з цим?

Важко не погодитися. Наприклад, за законом, чоловіки до 25 років, які не відслужили строкову, можуть піти в армію тільки добровольцями. А власне призов в умовах війни не відбувається. Тож вони спокійно собі живуть, бо знають, що їхнє фактичне ухильництво захищене законом.

У нас не мобілізовують студентів, тому 40-річні добродії масово йдуть у студенти. Чоловіки фіктивно одружуються з багатодітними мамами або з матерями дітей з інвалідністю, бо завдяки цьому не підлягатимуть мобілізації.

А скільки у нас проблем із медичними показниками, за якими можна не потрапити в армію! У тому ж Ізраїлі, якщо ти за станом здоров’я не можеш іти у військо, мусиш проходити альтернативну службу, ти про це знаєш з дитинства і готуєшся. А в нас — навіщо?

І знову наголошую: це тому, що через відсутність суспільної мотивації в Україні не надто звертали увагу на законодавство, яке стосується військової служби.

А ми ще іронізуємо стосовно російської мобілізаційної системи.

Наша має ті самі недоліки, що й російська, адже базується на тому ж радянському принципі: зібрати з певної території певну кількість осіб без визначення їхньої фахової готовності.

Наша армія організовується за територіальним принципом. Скажімо, житомирянин, який хоче служити, потрапляє у десантно-штурмову бригаду, яка базується в Житомирі. Полтавець — у полтавську, наприклад, танкову.

«Служити вдома» — дуже зручно для мешканців відповідних областей. Але ця зручність обернулася тим, що в «десантній» області важко набрати артилеристів, а у «танковій» — зв’язківців. В умовах війни це створює проблеми.

Водночас просунута армія формується за екстериторіальним принципом. Але для цього треба мати спеціальний реєстр: які фахівці потрібні армії, де можна здобути відповідну професію.

До речі, територіальний принцип формування підрозділів, коли людина служить у своєму регіоні, має ще один недолік: інші регіони їй видаються чужими, мовляв, чого нам із Франківщини їхати й нести службу на Харківщині, нехай цим харків’яни переймаються; от як прийдуть росіяни у Франківськ, тоді я буду його захищати.

Уточню: швейцарська армія, яка вважається дуже ефективною, теж формується за територіальним принципом. Чи там інакше?

Вона формується на міліційній основі, це інше. Це коли формування здійснюється за територіальним принципом. Приміром, мешканці одного кварталу складають взвод, жителі одного села — роту. Для маленької країни, яка забула, коли востаннє воювала, це прийнятно.

Що змінити вже зараз?

Добре, повернімося до головного. Як же створювати мобілізаційний резерв?

Учити людей ще зі школи володіти зброєю, засобами зв’язку тощо. Створити умови для постійної перепідготовки резерву. Щоб в армію людина приходила, маючи уявлення про сучасні засоби ведення бойових дій. Інакше людина для армії — порожнє місце, а не мобілізаційний ресурс, який легко може адаптуватися до фронту.

Будь-який командир вам скаже, що радше візьме мобілізованого дядька 45-50 років, ніж двадцятилітнього добровольця. Тому що 50-річного тракториста швидше можна вивчити, наприклад, на механіка-водія танка, ніж дуже мотивованого хлопчака, який не служив строкову.

Поки в українських школах почнуть якісно вчити хлопців і дівчат військовій справі, ми можемо програти війну. Нас підтискає час. Що, на вашу думку, можна зробити вже зараз?

Особисто я бачу кілька можливостей. З початку повномасштабного вторгнення кожна громада має право на створення ДФТГ — добровольчого формування територіальної громади, що є по суті парамілітарною структурою. Для цього достатньо ініціативи п’яти мешканців громади.

Чому б цим ДФТГ сьогодні не взяти на себе функцію базової військової підготовки усіх мешканців відповідних населених пунктів, незалежно від статі? Цю підготовку можуть фінансувати ОТГ за сприяння держави або фондів, які зацікавлені в цьому. А керувати підготовкою могли би фронтовики, які за станом здоров’я вийшли у відставку.

Ще один цілком дієвий варіант — залучати можливості сертифікованих тренінгових компаній, які надаватимуть послуги з довійськової мілітарної підготовки населення. Уже зараз такими послугами користуються дуже багато людей. Місцевій владі варто укласти з цими компаніями угоди й фінансувати підготовку населення, знову ж таки, залучаючи відповідні громадські неурядові фонди. Це все можливо.

Міністр оборони Умєров затвердив Концепцію військової кадрової політики МО. Зокрема, йдеться про заміну призову рекрутингом. Це допоможе покращити ситуацію з мобілізаційним резервом у найближчій перспективі?

Ця проблема не має швидкого рішення. Мобілізаційний резерв плекається роками. Концепція — це лише декларація намірів, розрахованих до 2028 року. На її основі потрібно ухвалити відповідні закони, розробити конкретні механізми тощо.

Думаю, що цю війну нам доведеться поки що продовжувати зі старою системою мобілізації, яка існуватиме паралельно з новою структурою — рекрутинговими центрами при наших бойових бригадах.

До прикладу, 3 штурмова відкрила у Львові свій центр ще в липні цього року. Про свій центр днями оголосили «азовці». Таких центрів з’являтиметься дедалі більше, тому що фронт потребує бійців.

Але й центри змушені працювати фактично з коліс. У центрі 3 штурмової, наприклад, підготовка до фронту триває менше ніж три місяці. Такий своєрідний курс молодого бійця можна вважати достатнім?

Я вже казав: ми зараз вигрібаємо наслідки своєї багаторічної інфантильності. А два місяці цілеспрямованої підготовки відповідно до конкретних потреб бригади — це краще, ніж загальна підготовка мобілізованих через військкомат.