«Хлопчику, вставай, мама плакати буде». Як збирали й ховали тіла загиблих тероборонівців у Бузковому парку в Херсоні

1 березня, коли російські війська вже повністю оточили Херсон і в місті не залишалося формувань ЗСУ, зупинити наступ агресора з боку Чорнобаївки скерували бійців щойно сформованого 194 батальйону ТрО. Бої відбулися одночасно в Бузковому парку та в районі Білозерської площі. В обох випадках сили були нерівні й українських оборонців буквально розстріляли з важкої зброї. 

У Бузковому парку 43 тероборонців зустріли регулярні російські війська — із важкою технікою, снайперами й кулеметами. Українці були лише з автоматами Калашникова, коктейлями Молотова і двома гранатометами «Муха». Дехто навіть не мав військової форми. Як розповідав учасник того бою Станіслав Вазанов, активна перестрілка тривала не більш як 20 хвилин — надто нерівні сили зійшлися.

У результаті в Бузковому парку загинуло не менш ніж 18 тероборонівців. У травні на місці загибелі українців мешканці окупованого Херсона облаштували меморіал. 

Олександр Хоменко розшукав свідків тих трагічних подій.

Відступ чи зрада?

Про те, що сталося з частиною вцілілих херсонських тероборонівців після бою в Бузковому парку, розповідає Андрій Бакун. Чоловік допомагав їм відступати, а також пізніше, під час окупації, зберігав у себе частину документів загиблих у Бузковому парку тероборонівців. Після звільнення Херсона він передав ці документи СБУ.

Крім того, Бакун кілька місяців переховував у себе одного з поранених тероборонівців, який брав участь у паралельному бою в районі Білозерської площі в Херсоні.

«Якраз перед тим, як почався бій, вийшов мій батько і зник. І я пішов його шукати. Вийшов із калитки на вулицю, побачив, як наші солдати відступають із парку. Вони спитали в мене, куди йти в бік круга (Білозерської площі — ред.), бо дорогу ніхто не знав. Я їм усе показав, потім побачив, що від них відстав ще один поранений, у нього скальп відірвало на голові. Я завів його додому, надав швидко першу допомогу, бо росіяни вже за ними гналися. І він теж дороги не знав, тож ми пішли наздоганяти його військових. 

Ми їх більше не побачили, але зустріли іншу групу тероборони, яка відступала з круга на парк. Виходить так, що їхній командир Кузьменко (Дмитро Кузьменко — колишній командир 194 батальйону ТрО, у червні 2022 року кілька російських медіа повідомили про те, що Кузьменко подав заявку на отримання паспорта Росії, однак сам військовий це заперечує — ред.) одним сказав відступати в парк, а тим, кого розстрілювали в парку, сказав відступати на круг».

«При мені вони зателефонували цьому комбату. Ось, кажуть, нам залишилося 500 метрів до сільгоспінституту, зараз нас хлопець туди проведе (Андрій Бакун — ред). Комбат каже: “Викидайте свою зброю і розбігайтеся”. І вони просто розгубилися тоді. Потім вони трохи відпочили в 46-й школі, сховали свою зброю і кудись повели свого пораненого».

«Хлопчику, вставай, мама плакати буде»

Марина Бєлікова першою виявила численні тіла тероборонівців у Бузковому парку. Вона дуже добре чула звуки бою поруч, однак його наслідки збагнула тільки наступного ранку.

«1 березня, коли почалася війна, ось тут біля парку стріляли і бомбили, ми всі, звісно, ховалися. У нас не стало світла й води, розрядився телефон. І я, коли все затихло, пішла до квартальної (керівниці квартального комітету — ред.) Олени його заряджати. 

Коли я вийшла, то побачила, як по вулиці Тельмана в бік магазину “Нова лінія” бігли люди. Я спитала: “Куди ви всі біжите?”. Вони кажуть: “Рятувати людей”. Я говорю “Яких людей?” — “Які залишилися живими”».

«Бачимо, горить чотири будинки вздовж парку. Видно, пострілом пошкодило газову трубу й загорілося там. Ми побігли у восьму школу по вогнегасники, схопили які були й віддали людям. 

Потім я пішла далі вздовж того паркану по вулиці 2-й Західній. Дивлюся, на розі Нафтовиків і Західної лежить якийсь худенький хлопчик, і мені запам'яталися білі кеди (на ньому — ред.). І я подумала, що він п'яний. Я не розуміла, що це війна. І я його буджу й кажу: “Хлопчику, вставай, мама плакати буде. Ти замерзнеш, тут тебе вб'ють”. Ну й побігла далі.

Ще я запам'ятала, що коли ми несли ось ці важкі вогнегасники, йшла якась жінка просто у футболці, а надворі холод собачий, а вона йшла й повторювала: “Допомога потрібна? Є хто живий?” Я тільки потім зрозуміла, що це, мабуть, була медсестра».

«Жодна людина не заслуговує на те, щоб її зʼїв собака»

«Наступного ранку ми побачили, що безхозні собаки, які живуть біля цвинтаря, прийшли до нас, війна їх пригнала ближче до людей. І один великий білий собака тягає людську ногу».

Цієї миті Марина вперше зупиняє розповідь і починає плакати, але швидко опановує себе й розповідає далі, як пішла до парку перевірити страшну здогадку щодо побаченого напередодні чоловіка в кедах.

«І в мене поїхав дах. Мій син не повірив, він сказав: “Мамо, це коров'яча кістка”. А я йому кажу: “Синочку, де ти бачив, щоб у нас по вулицях ходили корови і приходили до парку помирати?” Тому що кістка там була дуже жовта».

«І я пішла до парку. Біля синього будинку, це колишнє кафе "Факел", валяється один чоловік, а поряд лежить автомат. Потім бачу ще одного, а потім повертаюся і починаю раптом розуміти, там біля нафтозаводу ще один валяється, біля жовтого автобуса ще людина лежить. Мамо моя, що робиться! Я біжу до квартальної і починаю просто їй сильно довбити у двері. 

Квартальна мені спершу не повірила, що там багато людей лежить. Ми пішли до цього парку, вона підняла якийсь звичайний зошит, а там список із прізвищами, іменами й номерами телефону. Ми зрозуміли, що це список тих, хто там лежить. Ми не знали, що робити з усім цим. Я говорю: “Давай знімати обличчя, покажемо їх в інтернеті, щоб мами, брати, хто-небудь міг упізнати і забрати цих людей”». 

Це відео поширили кілька пабліків, і новина про трагічний бій у Бузковому парку розлетілася всією Україною. Пізніше до квартальної Олени приїжджали російські військові і змусили її видалити зняті відео.

«Потім ми зустріли сторожа Віку. Вона попросила в мене сигарету, у неї трусилися руки. Я даю їй сигарету, а вона розповідає, що рано-вранці так само вийшла попросити в когось сигарету, коли закінчилася стрілянина, їй було дуже страшно. А назустріч їй ішов якийсь чоловік. Він хитався, і вона подумала, що чоловік пʼяний. А він їй каже: “Жінко, я не пʼяний, я поранений”. І вона привела його до своєї сторожки, він їй там сказав: “Якщо я помру, прошу, запамʼятайте, як мене звуть — Легенький Сергій Миколайович”. Вона викликала йому швидку, машина через три-чотири години приїхала й забрала чоловіка. Подальшу його долю ми не знаємо. 

Ми почали з квартальною телефонувати (шукати людей, які допоможуть поховати тероборонівців — ред.). Директор цвинтаря Павло Сергійович дав нам маленьку чорну машину, мікроавтобус для мертвих». 

«Я побігла кликати сусідів (допомагати збирати тіла — ред.). Підʼїхала машина, і ми в неї складали тіла, по пʼять штук. А потім хлопці, які працюють на Геологів (місцевий цвинтар — ред.), сказали: “Жінко, принесіть, будь ласка, товсті сміттєві пакети й гумові рукавиці, тому що там усе треба робити інакше”. І ми почали складати в ці мішки ноги й руки.

Жодна людина, хай якої національності вона є, не заслуговує на те, щоб її зʼїв собака. Собака не повинен їсти людину, вона має бути похована.

Я не зʼїхала з глузду після цього всього, бо пішла до 90-річної знайомої випити самогону, повернулася, лягла спати і потім не дозволяла собі ні про що думати. І на цьому війна в парку для мене закінчилася».

Родичі загиблих кричали в телефон: «Що ти, сепаратист, мені п***иш?!»

Ті події не минули для родини Бєлікових без наслідків. Наступного ранку чоловік Марини пережив інсульт. Однак швидка змогла його забрати до лікарні тільки 7 березня (за чотири дні — ред.).

Про збирання тіл у Бузковому парку та інсульт батька розповідає син Марини Іван Бєліков:

«Другого березня десь об 11-й годині ми зібралися і пішли (збирати тіла — ред.). Спершу нас там небагато було. І нічого відразу не видно було, потім я побачив першого хлопця, у нього нога була відірвана. Раніше такого не бачив, хіба у фільмах. Потім позбиралося багато витріщак. Хтось допомагав, хтось просто фотографував, хтось побачив, обригався і стоїть, доводилося кричати на людей, щоб не стояли просто так. 

Один хлопець був, я думав, що він живий. Ми, коли в глибину парку зайшли, він там сидить, нога перетягнута, видно, в артерію влучили і він обперся об дерево. Дивлюся, якось довго не моргає. Підходжу — а він уже все. Ми ж іще боялися спочатку, бо думали що тіла заміновані, що зараз піднімемо тіло, а воно відразу й вибухне.

Усі знайдені документи віддавали Андрію Бакуну. Телефонували родичам загиблих повідомити про смерть, хтось не вірив, кричав у телефон: “У смислі? Що ти, сепаратист, мені п***иш, не може бути такого!”»

«У мене батько сибіряк, нафтовик, на здоровʼя ніколи не скаржився. Коли там людей носили, він узяв на себе командний процес, а коли повернулися додому, зовсім замовк, щось сидів і курив тільки. 

Наступного ранку чую, щось він починає кричати. І просто біля ліжка впав. Обличчя звело, руки й ноги затисло ніби судомою. Виявилося, що це інсульт, правий бік постраждав. Він сам злякався. Вночі в нього, мабуть, кипіло все всередині, переварював. 

Зараз він намагається бути корисним, носить щось, його коробить, що не може сам нормально ходити. Думає, що він тепер тягар. До війни батько таксував трохи. Машина в нього була як відрада, щось поковирятися, покрутити. А тепер не може сідати за кермо. Стараюся його кудись вивозити, він любить риболовлю».

Відспівування і передсмертна записка

Загалом, за словами місцевих мешканців, було зібрано й поховано 25 тіл тероборонівців. Кожного загиблого перед похованням сфотографували, щоб потім можна було легше знайти родичів.

Поховання відбулося 2 березня на міському цвинтарі Херсона, наступного дня після бою в Бузковому парку. Молився за полеглих і відспівував їх на місці священник ПЦУ Сергій Чудинович. Він відомий у місті своїми соціальними активностями та проукраїнською позицією, через яку пізніше потрапив в увʼязнення до російських військових і зазнав тортур.

Сергій Чудинович не схожий своєю поведінкою на класичний образ мирного і мудрого священника. Він різкий і прямолінійний, постійно сварить місцевих вірян, які рвуться поза чергою зарядити телефони або отримати якусь допомогу, та й узагалі на словах дуже критичний до всього, що відбувається навколо.

«Уранці 2 березня мені зателефонував колишній мер Миколаєнко (колишній міський голова Херсона — ред.). Він був рядовим солдатом у теробороні і сказав, що десь об 11-й годині привезуть тіла, їх треба поховати. 

Я зайшов до будинку, подумав, помолився. Написав дружині передсмертну записку, сказав, де мене поховати, якщо що, і віддав ключі й розпорядження адміністратору, щоб процес (у церкві — ред.) працював». 

Храм Покрови Пресвятої Богородиці, яким опікується Чудинович, розташований у мікрорайоні Корабел, або як його ще називають, «Острів». Він — один із найближчих до позицій російських військових, і його одним із перших почали обстрілювати після звільнення міста. Розмову зі священником перериває черговий обстріл, і ми завершуємо її, лежачи на підлозі в будинку Чудиновича і ховаючись від можливих прильотів. Коли трохи стихає, продовжуємо розмову про події першого березня.

«Приїжджаю на кладовище, БТР спалений стоїть. Хазяйновитий мужичок пройшов із велосипедом, тягнув щось із того БТРа. Дочекалися директора, копачів. 

Там у секторі був викопаний ряд могил, за 800 метрів від траси на аеропорт, дороги на Чорнобаївку. Було стрьомнувато, звісно, відкрита місцевість. Підʼїхав мікроавтобус, виклали пакети з тілами. Клали їх по черзі в могили, а я читав молитви.

Для організації похорону створили спеціальний чат, у нього допускали родичів загиблих, щоб вони могли знайти своїх. Потім мені через нього пересилали фотки тероборонівців, а я в церкві за них молився».

Цей репортаж створений за фінансової підтримки організації Foundation for Polish-German Cooperation у межах серії матеріалів під загальною назвою «Травми війни»