Гордість і примирення: життя на лінії розмежування Грузії та Південної Осетії
Ситуація у відносинах Грузії і Південної Осетії та Абхазії не мінялась з 2012 року. Тоді на зміну партії Міхеїла Саакашвілі на парламентських виборах пришла до влади партія «Грузинська мрія» Бідзіни Іванішвілі. На відміну від Саакашвілі, чия політика призвела до ескалації конфлікту у 2008 році, теперішня влада рухається в напрямку стабілізації стосунків з Росією та втілює політику маленьких кроків назустріч керівництву самопроголошених республік.
Напередодні виборів до парламенту Грузії, на які, імовірно, багато постраждалих унаслідок конфлікту покладають чимало сподівань, ми спробували розібратися, що зараз відбувається на лінії розмежування з самопроголошеною Південною Осетією, та чи принесла політика «Грузинської мрії» прогрес у примиренні.
Довідка:
Збройні сутички на кордоні Грузії та Південної Осетії тривали роками, але у спекотному серпні 2008 року вони перетворилися на справжню війну. Уночі на 8 серпня грузинський уряд задіяв важку артилерію, прагнучи встановити контроль над Південною Осетією та витіснити російський контингент з конфліктного регіону. Бої тривали протягом 5 днів, у наслідок чого залашалися сотні загиблих з обох боків. Кількість переселенців з Південної Осетії до Грузії перевищила позначку у 100 тисяч осіб, більшість з яких є етнічними грузинами.
Село Нікозі розташоване на кордоні Грузії та Південної Осетії, саме у ньому й розміщується єдиний пропускний пункт з однієї сторони на іншу. Дахи багатоповерхівок міста Цхінвалі видніються у 300 м від розмежувальної лінії. У селі проживає близько 8 тисяч людей.
З 9 до 11 серпня 2008 року підчас грузинсько-південноосетинської війни у Нікозі відбувалися важкі бої. Під час них загинуло 9 російських солдатів, було знищено російський танк та дві БМП. У боях була застосована важка артилерія.
/Відео Анастасії Магазової
Від грузинського селища Нікозі, що за дві години їзди маршруткою від Тбілісі, до столиці невизнаної Південної Осетії Цхінвалі (південноосетинці наполягають на назві Цхінвал) десь кілометр. До 2008 року туди можна було дістатися пішки, але зараз вже ніхто не ходить: лінія розподілу між Грузією і Південною Осетією проходить через Нікозі, просто через городи місцевих.
Однак, шлях до Цхінвалі через лінію розмежування з Грузією був обмежений ще раніше – після загострення в 2004 році. Але піший прохід був можливим. Вже з 2008 року тут встановили блокпости та через городи місцевих розтягнули колючий дріт під електричним струмом. Південноосетинці також встановили відеоспостереження.
«До того, як встановили дріт, ми могли ще лісами якось пройти. Зараз зовсім ніяк. До Осетії їздимо через Казбегі», — каже 29-річна місцева жителька Ніно Міндіашвілі.
Ніно Міндіашвілі, вчителька англійської мови в Нікозі
Ніно Міндіашвілі – одна з небагатьох молодих нікозійок, яка залишилася в селі після війни. Вона створила громадську організацію «Промінь надії» і разом з іншими жінками з Нікозі навчає жителів сіл на лінії розмежування комп'ютерної грамотності, а також англійської, грузинської та російської мов та інших корисних навичок для інтеграції у мирне життя. Окрім цього, вона веде інформаційний проект про свій район. До війни Міндіашвілі працювала в їдальні 4-ї танкової бригади, яка базувалася в селі.
Міндіашвілі каже, що загострення в серпні 2008 не було раптовим. Напруження наростало ще з червня – тоді почастішали провокації, під час яких гинули грузинські військові. За її словам, ще 1 серпня 2008 почали бомбардувати Пронську ущелину, де було розташоване військове містечко, хоча початком бойових дій офіційно вважається 8 серпня.
«Тоді російське телебачення показувало грузинські домівки та казали, що грузини бомбили осетинів», – пригадує жінка.
У результаті обстрілу у 2008 р. в Нікозі загинули 11 мирних жителів
Під час боїв у Нікозі з 9 по 11 серпня 2008 року село оточили з двох боків – з боку Цхінвалі і Пронської ущелини. У результаті важкого обстрілу, загинуло дев'ятеро російських солдатів, підбитий танк і спалені дві бронемашини. З мирних загинуло 11 осіб.
Щоб вберегтись від снарядів, місцеві тікали до Горі, а звідти — в Тбілісі. У Нікозі залишилися тоді тільки літні люди – близько сорока чоловіків та жінок. Серед них і 84-річна Нора.
«Все було зруйновано, ми ховалися в підвалі. На ящиках лежали постійно»
«Все було зруйновано, ми ховалися в підвалі. На ящиках лежали постійно», — згадує жінка, перебираючи квасолю для продажу. Зараз це єдина робота, яку вона може виконувати, інше їй робити важко. Вона залишилася одна — діти роз'їхалися, хто куди. Один з трьох синів живе, наприклад, в Одесі.
«Коли увійшли російські війська, я плакала, – каже жінка. – Потім вони нам зробили білі пов'язки на шию і сказали: «Бабуся, не хвилюйся, ми вас не вбиватимемо».
«Один із солдатів, – пригадує Нора, – був осетином чи росіянином. Не знаю. Він сказав мені: «Бабуся, навіщо ви все проти Росії, такої великої країни, боретеся? Вам не краще здатися? Ви так звільнитеся». А що я йому повинна була сказати? Танки тільки бачила. Я так нічого їм і не відповіла».
Місцеві пам'ятають мародерство після припинення вогню. Ним займалися як чеченці, осетини, так і місцеві грузини
Серпневі спогади Нори тяжкі: як вона боялася, що заберуть будинок, тому не виїжджала; як вона боялася, але ходила під снайперським прицілом до будинку сина далі в селі і дивилася за його коровами, коли він втік з Нікозі; як боялася їсти продукти, які приносили російські солдати.
«Але я відчувала, що ті, хто заходив сюди — росіяни чи осетини, — все одно, нас жаліли», — закінчує свою розповідь жінка.
Вона та інші місцеві, що залишилися, пам’ятають, як після припинення вогню ще кілька днів в Нікозі було мародерство. Ним займалися як чеченці, осетини, так і грузини, місцеві. Це припинилося тільки 16 серпня, коли до села зайшли російські військові.
«Нехай ця війна розпочнеться»
Ніно Міндіашвілі ще пам'ятає і першу осетинську війну 90-х років, і загострення 2004 року.
«Для нас війна не в серпні 2008 року почалася. Після 90-х років вона як була, так і залишилася. Ми весь час відчували, присутність війни. Настільки ситуація була назрілою, що при будь-якому уряді, президентові, ця війна почалася б все одно. Жили в напрузі і казали, вже краще б померти або вижити. Нехай ця війна розпочнеться — втомилися так жити», — каже Міндіашвілі.
Громадська активістка Натія Четелідзе переконана, що колючий дріт на межі з Південною Осетією її захищає
З нею погоджується Натія Четелідзе, 33-річна філологиня, активістка, як і Міндіашвілі. Вона каже, що дріт, який осетинська сторона натягнула в Нікозі в результаті серпневих боїв, захищає її.
«Для нас це перевага. Кордон, який не можна перетнути. І камери є, щодня з собаками ходять. Коли не було дроту, осетини до моєї сусідки зайшли до хати та забрали гроші, золото, побили. Це до війни. Але зараз через дріт вони не можуть сюди дістатися», — каже Четелідзе, будинок якої опинився посередині лінії розмежування, саме між двома блокпостами. До війни у неї був гарний яблуневий сад, але все загинуло після бомбардування.
«Тільки коровам складно пояснити, що таке межа», — сміються місцеві жителі. Худоба часто перетинає лінію розмежування. Причому нікозійці кажуть, що корів з Південної Осетії мало не в поліцейський відлілок відводять, щоб потім цілими і неушкодженими повернути, а от своїх заблукалих корів не завжди отримують назад.
Місцеві жителі домоглися для Нікозі статусу високогірного району, а відтак — пільг на комунальні послуги
Усе село дуже повільно відновлюється після короткої Серпневої війни 2008. Жінки говорять, що їхній рівень життя все ще нижчий, аніж був доти. Там, де жили за рахунок сільського господарства і продавали продукцію в Цхінвалі, п'ять років не було проточної води – її подавали через водогін з Цхінвалі, який під час війни розбомбили. Газифікували район тільки торік. А зараз місцеві жителі домоглися для Нікозі статусу високогірного району, оскільки воно розташоване на висоті 800 метрів над морем. А відтак — на комунальні послуги матимуть пільги.
Поряд зі зруйнованими будинками стоять маленькі котеджі — компенсація уряду жителям постраждалих районів
У селі досі видно сліди від бомбардувань. Поряд зі зруйнованими будинками стоять маленькі котеджі — компенсація уряду жителям постраждалих районів. У Міндіашвілі держава допомогла відновити частину будинку, а у бабусі Нори — дах. Хоча жінка скаржиться, що погано шифер поклали — під дощем протікає.
У Нікозі досі не збудували хороших доріг
Нормальних доріг в селі досі немає. Є кілька магазинів, старенька школа, відновлені церкви Нікозько-Цхінвальської єпархії і новісінька амбулаторія та телекомунікаційна вежа, завдяки якій тут з’явився стабільний телефонний зв’язок.
Відновлена церква у с. Нікозі
За амбулаторією видно червоні дахи цхінвальських будинків. Місцеві кажуть, що це все показне, щоб, мовляв, на грузинській стороні бачили, як в Південній Осетії тепер добре.
«Росіяни говорили нам, що ми будемо рабами грузин, а тепер осетини у росіян раби», — з гіркотою говорить Четелідзе.
«Росія винна, — додає вона. — Якби не Росія, у нас з осетинами дружба була б».
За амбулаторією видно червоні дахи цхінвальських будинків
«Намагаємося забути та жити далі»
Такі ж червоні дахи — у котеджів в поселеннях для переселенців. Таких у Грузії кілька десятків. Уряд Саакашвілі за два місяці побудував котеджні будинки уздовж лінії розмежування для тих, хто втік з Південної Осетії в 2008 році. Здебільшого, це грузини, але є також змішані грузино-осетинські сім'ї, вірменські. Тоді людям пропонували або компенсацію в 10 тисяч доларів, або такі котеджі за символічну вартість в 1 ларі.
Найбільше поселення, де мешкає зараз 8 тисяч переселенців — Церовані, що розташовано за півгодини їзди маршруткою від Тбілісі. Тут рівні паралельні і перпендикулярні вулиці, типові будинки. У Грузії про такі місця згадують з жахом та називають котеджі «бараками».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Втікачі з Південної Осетії. Як живуть біженці в грузинському поселенні Хурвалеті
За 8 років переселенці облаштували свої будинки і навіть приватизували їх
Але якщо порівняти Церовані із деякими селами у Грузії, то його навіть можна назвати процвітаючим поселенням. Тут за вісім років переселенці облаштували свої будинки — у когось з'явився гарний паркан, дитячий майданчик, невеликий садок і навіть басейн. 70% переселенців вже володіють своїми котеджами, решта – ще у процесі реєстрації.
У поселеннях для переселенців, як і в селах на лінії розмежування люди намагаються налагодити звичне життя
Через те, що у Церовані побудували новеньку школу, дитячий садок, є зубний кабінет, кафе, їздить своя маршрутка з Тбілісі, довколишні села почали інтегруватися до цього тимчасового поселення. Тут також налагоджується культурне життя: діє мобільна бібліотека, відкрили соціальний центр, де жінки, наприклад, займаються виготовленням традиційних грузинських прикрас зі срібла та емалі, працює дитяча музична школа та інші клуби для дітей. Місцеві волонтери домоглись того, що 15 дітей з Церовані змогли отримати можливість навчатися в європейських університетах.
Нова школа у Церовані
«Спочатку був хаос, депресія, психологічні проблеми. Але життя триває і з часом все стало на свої місця», — каже 39-річна церованська активістка та переселенка Нана Чкареулі.
Нана Чкареулі, активістка з Церовані
Значна частина переселенців, які осіли тут втікали з грузинського села Ахалгорі, що зараз розташоване по той бік лінії розмежування. Тепер воно має осетинську назву — Ленінгорі. Для колишніх жителів цього села існує особливий режим пропуску, що дозволяє людям перетинати так званий «кордон» з боку Грузії, замість того, щоб їхати через Владикавказ, як це роблять усі інші.
Завдяки цьому переселенці мають дві домівки – свою в Ахалгорі, та нову в Церовані. Це здебільшого тому, що у Південній Осетії для них є робота. У Грузії — це основна проблема для переселенців.
22-річний Темур викладає в Ахалгорі грузинські і осетинські танці, сам також танцює в «Ленінгорському» державному ансамблі. Його зарплатня складає 20 тис. рублів, що за мірками Грузії хороша сума.
«Спекотно тут, у Церовані, скоро в Ахалгорі поїду. Там прохолодно, річка, дім», — посміхається молодий чоловік. Він показує свою перепустку, яку повинен оновлювати кожні півроку. Там написано: «Пропуск виданий «КДБ Республіки Південної Осетії» на перетин кордону «в спрощеному порядку». Перепустка зроблена на старому бланку – нових не друкують вже кілька років.
На питання, як ставляться до нього, етнічного грузина, в Південній Осетії, хлопець відповідає, що його ніхто не утискає його через національність.
«Мені ніхто не сказав, що ти грузин, чому ти тут працюєш. В ансамблі грузинською розмовляю, з директорами теж. Осетини там теж грузинську знають. Половина російських прикордонників вже вивчили грузинську», — каже Темур.
Натія, 34-річна грузинка, колишня вчителька початкових класів, а тепер офіціантка в єдиній церованській кав’ярні, до війни жила в Тамарашені зі своїм чоловіком. Це одне з семи сіл у Цхінвальському районі, де до війни мешкали етнічні грузини. Але на відміну від Темура, повертатися Натії зараз нікуди — село зруйноване, а чоловікові, дорога до Південної Осетії зовсім закрита, тому що він брав участь у війні на боці Грузії. Тож тут, у Церовані, Натія намагалась зробити свій новий дім якомога більш схожим на той, що у Тамарашені.
«Ми жили в достатку. У мене була депресія, коли я побачила ці котеджі. Не хотіла тут жити зовсім. Дитячі фотографії згоріли, фотографії будинку. Всі спогади згоріли», — зітхає жінка та каже, що все ж вірить у повернення додому.
«Я звикла, що це зараз мій будинок, але щоранку, коли прокидаюся, у мене відчуття, що я тут в тимчасовій відпустці і повинна повернутися. Іноді починаю якісь речі шукати. Потім згадую, що це не в цьому гардеробі, а в тому, який там залишився. Коли щось тут роблю, то до кінця не викладаюся, тому що я думаю, що повинна повернутися», — каже жінка. Удома вони не говорять про війну — намагаються «все забути і жити далі».
Активістка Нана Чкареулі також вірить у повернення, але впевнена, що це буде навіть складніше:
«Я думаю про повернення, але це ще нескоро. Тому ми повинні інтегруватися тут. Ми повинні вчитися і працювати більше, тому що в майбутньому у нас будуть ще більші виклики. Повертатися буде складніше. У 2008 була армія, і ми мали втікати. Але цього разу армії не буде. Всім потрібно буде вирішити, що ми мусимо їхати додому та починати життя заново».
Ілюзорні сподівання
Основний формат, на якому вирішуються питання конфлікту в Абхазії та Південній Осетії, – Женевський. Переговори відбуваються за участі ООН, ЄС, ОБСЄ, США, а також Грузії, Росії, Абхазії і Південної Осетії.
Серед головних вимог грузинської сторони на переговорах в Женеві – пункт, в якому йдеться про повернення переселенців додому. Але тут поки що нічого не вдалося досягнути. Так само як і не просувається підписання угоди про незастосування сили, адже Росія не визнає себе стороною конфлікту і вимагає від Грузії підписати договір з Абхазією і Південною Осетією. Що у свою чергу відмовляється робити Грузія. Так вже вісім років.
Кетеван Ціхелашвілі, міністр примирення і громадянської рівноправності Грузії
На невеликий прогрес та надто політизований переговорний процес нарікає й міністр примирення і громадянської рівноправності Грузії Кетеван Ціхелашвілі. Вона очолює міністерство з серпня 2016 року, а доти виконувала обов'язки заступника голови.
«Ніхто і ніколи, чи принаймні зараз, не заперечує, що це земля абхазів і грузин. Так і має бути, тому що це корінні народи. Дуже важливо будувати відносини на основі цього», — каже Ціхелашвілі та відзначає, що у назві її міністерства навмисно замінили «інтеграцію» на «примирення». Адже воно було створене ще за часів колишнього президента Міхеїла Саакашвілі, під час головування якого рівень довіри між Росією та Грузію був дуже низьким.
У міністерстві вже заявили, що готові поділитись усіма перевагами, які Грузія отримує від співпраці, наприклад, з ЄС або будь-яким іншим партнером. Йдеться, в тому числі, і про майбутню лібералізацію візового режиму Грузії з ЄС. Уже зараз грузинський уряд пропонує жителям самопроголошених територій безкоштовне медобслуговування та можливості для навчання як в Грузії, так і за кордоном.
Окрім Женевських переговорів, є ще суто грузино-абхазькі і грузино-осетинські формати, які відбуваються в Ергнеті і Галі, тобто на територіях невизнаних держав. Під час цих зустрічей обговорюють та вирішують різні технічні питання, наприклад, перепустки для школярів, які перетинають лінію розмежування, або захист рідкісних рослин.
Росія пропонує Південній Осетії та Абхазії «союзництво і інтеграцію». За договором, ратифікованим у 2015 році, у жителів самопроголошених держав спрощується процедура отримання російського громадянства, а силові структури повністю вливаються в структури РФ.
Такий підхід офіційна Грузія називає «русифікацією». Натомість політика Грузії, наполягає міністр Ціхелашвілі, спрямована на збереження ідентичності корінних народів.
«Чи стають вони все більш незалежними? – розмірковує Ціхелашвілі, — Так, там є ці процеси. Ми чули у приватних бесідах, як люди не задоволені русифікацією. Я думаю, що вони почали усвідомлювати те, що все не так, як вони бачили це раніше. Сподіваюся, що те, що вони зараз називають «незалежністю», вони усвідомлять ілюзорність цього, а замість того прийде раціональний підхід. Тоді абхази та грузинський народ разом зможуть забезпечити захист їхньої ідентичності».
Русифікацію та дискусії про приєднання Південної Осетії до РФ Заріна Санакоєва, журналістка-фрілансерка «Еха Кавказу», яка живе в Цхінвалі, вважає «вигаданими» і «притягнутими за вуха». За її спостереженням, після 2008 року питання визнання Південної Осетії перестало бути актуальним, відтоді політики намагаються замінити його гаслами «приєднання до Росії». Таким чином вони уникають вирішення нагальних проблем — соціальних та економічних.
«Наша політична еліта неспроможна розвиватися, вчитися і вести політичний дискурс, передвиборчу кампанію, ґрунтуючись на буденних проблемах. Замість того їм потрібне потужне зовнішньополітичне гасло. Але в кінцевому підсумку все робиться заради боротьби за потоки фінансів у Південній Осетії», — вважає журналістка, яка висвітлює політичні процеси на цій території.
Санакоєва каже, що взагалі в Південній Осетії люди живуть краще, ніж раніше.
«У Цхінвалі навіть є затори на дорогах — люди можуть купити автомобілі. 90% приватних зруйнованих будинків відновили. Зараз тільки будується університет, який згорів під час війни. У центрі міста театральну площу реконструюють», — наводить приклади покращення жінка.
Сподівання Грузії щодо самопроголошеної держави журналістка, яка в 2008 році працювала в прес-службі голови уряду Південної Осетії, називає ілюзорними. А винуватцем серпневого загострення вважає Грузію — у неї свої погані спогади про ті далекі дні у серпні.
«Був великий відсоток самообману в грузинському суспільстві. Громади в Південній Осетії — осетинська і грузинська — були розділені штучно. З ними окремо вели переговори і закривали очі на реальну ситуацію. Це призвело до війни», — каже Санакоєва, яка впевнена, що стосункі з між Південною Осетією та Грузією вже давно закінчилися.
«Тут знову-таки якийсь момент самообману у грузинському уряді. Вони думають, що всі кинуться до Грузії за в'їздом до Європи – ні, такого немає. Що раніше це зрозуміють в Грузії, то краще», — вважає журналістка.
У міністерстві Ціхелашвілі конфлікт називають «невирішеним», але в жодному разі не «замороженим»:
«Наші люди страждають щодня від того, що ззовні вважають конфлікт замороженим. Це неправильно. Конфлікти не в замороженому стані, це невирішені конфлікти».
Тим часом, грузинський політолог Георгі Канашвілі констатує, що в російсько-грузинських відносинах настав взаємовигідний «штиль». Грузії вдалося зняти ембарго на свою продукцію на російському ринку. Також в грузинських містах радо приймають російських туристів.
/Текст і фото Тетяни Козак