«Хто поїде туди — інфаркт отримає». Що чекає на «старих» та «нових» біженців Нагірного Карабаху
Друга Карабаська війна між Азербайджаном і Вірменією, яка почалася 27 вересня цього року, завершилася 10 листопада підписанням перемир'я. Згідно з умовами угоди, велика частина територій, підконтрольних вірменським силам, дісталася Азербайджану.
В результаті першого конфлікту в Нагірному Карабасі в 1988-1994 роках біженцями стали сотні тисяч людей з обох боків. Тепер регіон змушені в поспіху залишати вірмени. Водночас «старі» біженці-азербайджанці, попри те, що їхні рідні міста і села тепер під контролем Баку, ще не скоро зможуть повернутися додому.
Кореспонденти JAMnews в Єревані і Баку зустрілися з тими, хто постраждав від двох воєн, щоб розповісти, що їм довелося пережити.
Повторна втеча
«У день здачі Шуші (азербайджанська версія назви — Шуша, — ред.) цей годинник разом із молитовником впав на підлогу, — Арміне Григорян показує настінного годинника з зображенням Шушинскої церкви Казанчецоц. — Мене трусило, думала: Господи, невже це може статися?».
Вже вкотре її родина залишила свій рідний дім і рушила шукати притулок у чужому місті.
Спершу вони втекли з Шуші до Степанакерта (азербайджанська назва міста — Ханкенді) на початку карабаського конфлікту, ще в 1988 році. Тоді азербайджанці, які становили більшість у місті, вигнали вірмен. Але після взяття Шуші вірменськими силами в 1992 році родина повернулася назад. За 28 років їх наздоганяє та ж доля. І цього разу вони опиняються в Єревані: «Почалася війна, все, що у нас є, залишили, поїхали. Будинок, майно... тільки дітей змогли вивезти».
Арміне одружена з корінним шушінцем, і каже, що історія їхньої сім'ї пов'язана з історією міста. Будинок батьків чоловіка — неподалік знаменитої церкви Казанчецоц, яку під час Другої карабаської двічі бомбили.
Будинок, що його вони побудували самі, як потім виявилося, був біля стародавнього вірменського кладовища: «Я ніколи не забуду, як робочі прийшли змінити труби, щоб вода не замерзла у дворі. Вирили глибоку яму, знайшли скелет: пальці, череп. Подумали, що, мабуть, це продовження кладовища. Потім знайшли надгробний камінь 14 століття, якщо не помиляюся, 1376 рік, на камені — написи вірменською мовою».
Місто Шуші, котре перейшло під контроль Азербайджану, має важливе стратегічне значення. Через нього проходить єдина дорога, що зв'язує Карабах з Вірменією, якою вірмени їздять в супроводі російських миротворців.
Зараз сім'я Арміне, в якій шестеро дітей, живе в Єревані і побоюється повертатися до Карабаху: «Хто поїде в Карабах, поки доїде — інфаркт отримає. Це нормально? Воювати одне з одним, а потім оточити ворогами і сказати: живіть. Я не знаю, наскільки безпечно, що людей повернули в Степанакерт».
Шуші розташоване над Степанакертом, столицю Карабаху звідси видно як на долоні. Арміне згадує обстріли з Шуші в Першу карабаську війну в 90-х. Тоді вона втратила багатьох родичів, друзів і знайомих:
«Скільки років Степанакерт був в поганому стані. Що з нами тільки не коїли. Снаряди "градів" сипалися на наші голови день і ніч. Сім'ю моєї тітки снаряд розніс по стінах. Встигли врятувати лише одну дитину, яку сховали за колонкою, у ванній. Який шок ми пережили! Не один, не два, не три. А зараз ми опинилися в тій же ситуації. Якщо в Шуші будуть азербайджанці, в Степанакерті не буде життя».
«Гадрутская пахлава» в Єревані
Під контроль Азербайджану перейшло також стратегічне місто Гадрут. Саме через нього азербайджанським військам вдалося дійти до Шуші.
Альона Аветисян разом із трьома дітьми та батьками чоловіка виїхали з Гадрут 27 вересня, після того, як артилерійський снаряд впав на їхнє подвір'я і зачепив будинок: «Була 7:15, ми ще спали, коли все почалося. Артилерія обстрілювала, дрони літали. Коли діти почали плакати, ми виїхали, залишатися вже не було сенсу».
Сім'я спершу зупинилася в селі на пагорбі неподалік Гадрут. Сподівалися, що це місце не будуть обстрілювати. Потім і звідси виїхали — вже до вірменського міста Горіс. І ось опинилися в Єревані. Тут вони знімають квартиру.
Альона згадує першу війну. Їй було сім років: «У 90-х теж Гадрут обстрілювали, але ми продовжували там жити. У школу ходили, батьки — на роботу, жили собі, місто ніколи не переходило до рук азербайджанців. Цього разу була інша війна. Неможливо було залишатися», — каже Альона.
Вона з жахом переглядає в інтернеті відео з Гадрут, викладені азербайджанцями. Місто зруйноване, будівлі спалені.
Сім'я Альони залишила в Гадрут будинок, бізнес — вони мали магазини й кафе. В Єревані їм доводиться починати все з нуля. Альона готує пахлаву за гадрутським рецептом і продає через інтернет. «Гадрутська пахлава» в Єревані — тепер уже впізнаваний бренд. «Гадрутці за характером міцні, і ми всі не втрачаємо надію, що ще повернемося до свого рідного міста», — говорить вона.
Біженці і держава
Протягом війни в Карабасі свої будинки залишили близько 90 тисяч осіб. Після підписання тристоронньої заяви, за офіційними даними, приблизно 30 тисяч вже повернулися назад.
Влада Вірменії виплачує біженцям одноразову допомогу розміром 300 тисяч драмів (близько $ 600). Їм також допомагають із пошуком житла. Уряд виділив щомісячні виплати — 68 тисяч драмів (близько $ 140) кожному жителю Карабаху, котрий перебрався до Вірменії під час бойових дій. Додаткові 15 тисяч драмів (близько $ 30) отримують ті, у кого немає власної нерухомості у Вірменії. Чиновники обіцяють вирішити і питання постійного житла, але всі розуміють, що на це піде чимало часу.
«Вірменія повинна диференціювати програми для тих арцахців, котрі найближчими роками не зможуть повернутися, і для тих груп, які повернутися можуть — під гарантії російських миротворців, нехай навіть не стовідсоткові. Тих, хто не може повернутися, повинні забезпечити не власними будинками, а соціальними квартирами», — вважає перша омбудсменка Вірменії, правозахисниця Лариса Алавердян. Вона також впевнена, що влада повинна активно піднімати питання біженців у міжнародних структурах, адже багато сімей не вперше постраждали від військових дій. «Міжнародні організації повинні взяти на себе зобов'язання підтримувати ці тисячі сімей, що опинилися перед гуманітарною катастрофою», — вважає Лариса Алавердян.
Дожити до повернення
За даними Баку, протягом першої війни в Карабасі регіон залишили від 600 до 700 тисяч азербайджанців. Серед них чимало тих, хто вже майже 30 років змушений жити далеко від рідних місць.
Мамедгасан Гасанов очолює громадську організацію, яка надає допомогу з вирішенням соціально-економічних проблем людям, котрі постраждали від мін в зоні конфлікту. Він родом з Фізулінського району, який 17 жовтня 2020 року опинився під контролем збройних сил Азербайджану.
Гасанов згадує як після повернення з радянської армії побачив у рідному краї війну. «Ніколи б не міг подумати, що народи, радянські люди можуть мати стільки ворожнечі одне до одного. Мій дядько і рідний брат також пішли битися», — говорить він.
Тоді, на початку конфлікту, в Азербайджані розташовувалися радянські війська, діяла комендантська година. Мамедгасан звинувачує їх у допомозі вірменській стороні: він упевнений, що військові розповідали вірменській стороні про вигідні для нападу точки.
Гасанов з нетерпінням чекає на повернення в рідне Фізулі. Проте, каже він, до тих днів ще треба дожити.
«Карабах весь — наша земля»
Ділруба Бехбудова під час першої війни залишила свою домівку в Агдамському районі. Цей район фактично без бою був переданий азербайджанській стороні 20 листопада 2020 року відповідно до тристоронньої заяви щодо припинення вогню. Бехбудова в першій карабаській війні втратила не тільки свій будинок, але і рідного сина.
Вона згадує, що ще з 1988 року в Карабасі почалися конфлікти між вірменами і азербайджанцями. За її словами, були випадки знущань та образ із боку вірменів: «автобуси зупиняли на півдорозі і людей змушували йти решту шляху пішки».
«Мій син, Аббас Бехбудов, був одним із перших призовників внутрішніх військ Азербайджану, створених у 1991 році. За деякий час після початку війни їх відвезли до Зангіланського району. Одного разу нам вдалося навіть поїхати до нього у військову частину. Сказали, що він на передовій. Ми так і не змогли зустрітися», — розповідає Ділруба. У грудні 1992 року вірмени зайняли село Газанчі Зангіланського району. Аббас, каже вона, зник безвісти. Його так і не знайшли.
Бехбудова не може без сліз говорити про ті почуття, які переживала в дні визволення Зангіланського району: «Для мене немає різниці — Агдам або Зангілан. Карабах весь — наша земля. Наша батьківщина. Я вже 30 років мрію побачити могили своїх батьків, предків, але не можу цього зробити. Нині я пишаюся. Пишаюся тим, що нам все ж вдалося повернутися в рідні краї».
Жінка не без гордості каже, що майже всі чоловіки її сім'ї записалася добровольцями до лав азербайджанської армії і брали участь у визволенні Карабаху. Вона чекає, коли зможе повернутися до Агдама та в Зангіланський район, де 28 років тому втратила свого сина.
Однак це станеться нескоро. Крім того, що на території звільнених районів майже повністю зруйновані населені пункти і інфраструктура, головну небезпеку становлять мінні поля. Вже були випадки, коли люди підривалися на мінах і гинули.
Згідно із заявою Азербайджанського національного агентства з розмінування територій, на знешкодження мінних полів у звільнених населених пунктах буде потрібно не менше трьох років. Тільки після цього можна буде починати повноцінні будівельні роботи для повернення біженців. А повне розмінування Карабаху займе від 10 до 13 років, і влада поки нічого не говорить щодо програми з повернення біженців до рідних домівок.
За підтримки «Медиасети»
Автори: Арміне Мартиросян, Севгі Ісмаілбейлі, JAMnews