Хто, як не ми, пасуємо тобі, країно?

Вранці у Львові, перед дорогою додому, в Київ, ми вирішили піти до ресторації Бачевських. Сніданок 340 гривень, фуршет в оранжереї, бери що хочеш, прекрасна піаністка грається з клавішами фортепіано. Ми готувались до останнього стрибка в поверненні додому. Їхали з-за кордону. Вперше в житті я виїхала за кордон.

Коли з усіма стався безвіз, мене він оминув. У мене була війнонька. Не та, що почалась для багатьох у лютому 2022 року, а справжня війна росії проти України, яка почалася в лютому 2014-го. Не та, що сором'язливо називається масовим вторгненням, а та, яка містила в собі усі попередні вторгнення росії — Кримське, Іловайське, Дебальцевське.

І я була на тій війні від її справжнісінького початку, і війна руйнувала моє тіло. В болю я жила, але біль тіла — ніщо проти болю серця за загиблими упродовж більше ніж дев'яти років війни. Болю душі за сплюндрованими та окупованими землями моєї країни. Чи заважав мені біль тіла працювати на фронті? Звичайно заважав, але не зупиняв. Чи допомагав мені біль серця і душі? Звичайно допомагав. Стояла і стою за Україну — всю Україну, від Донбасу до Закарпаття, від Волині до Херсона.

Але минув уже понад рік з часу останнього масового вторгнення, і я нарешті дозволила собі те, чого не дозволяла раніше. То була моя власна схима, власні вериги. Все після перемоги, казала я собі. Аж тут раптом зрозуміла, що до перемоги я можу просто не дожити. І я взяла кілька днів відпустки від волонтерських справ, зняла вериги й виїхала за кордон.

Насправді ні. Робота й там продовжувалась. Але було море і гори. Прекрасні данці говорили, що вони моляться за нас. Британці тиснули нам руки й казали, що ми — форпост перед страшною навалою. Греки дивувалися, чому ми повертаємось назад, адже це так небезпечно.

«Наша країна потребує нас», — відповідали ми.

А самі уже рвались додому, до своєї змученої, але непереможної Ітаки — України.

Литовці разом з нами стояли на кам'янистому березі прозорої затоки, і всі ми з посмішками спостерігали, як весела полька, балансуючи на протезі нижньої кінцівки, сміливо заходить у море й сама регоче, рухаючись назустріч хвилям. Молодий іспанець послизнувся на камінні, і полька, яка щойно зняла протез, запропонувала позичити йому третю ногу. Ми знову зареготали, і все це було так невимушено, хоча я чудово розуміла, через що їй довелося пройти, аби з такою сміливою посмішкою ставитись до своєї фізичної вади.

За останній рік я змирилася зі своїм станом і вперше сказала собі: «Ти людина з інвалідністю. Не пнися за здоровими, ти їх не наздоженеш. Живи як можеш».

Чи комплексую я, коли вишу на палиці й ледве дихаю? Чи комплексую, коли на заправці опускаюсь на підлогу так вдало, як тільки вміє влягтися людина з досвідом падінь? Звичайно, що так. Я комплексую завжди. Всі тридцять років моєї вади плюс дев'ять років війни, яка ще більше покоробила і знівечила моє тіло.

Завжди, коли мені потрібна чиясь допомога, я комплексую. Коли через власне шкутильгання я не змогла вчасно добігти до сховища під обстрілом, мій друг повернувся по мене, щоб умерти поруч зі мною, так близько падало смертоносне. Ми не загинули, він витягнув мене, хапаючи за шкірку, за волосся, яке у мене ще тоді було. Я потім страшенно комплексувала. «Ти кульгава, куди ти поперлася?» — повторювала собі. О, звісно, я комплексувала.

Завжди.

Крім тих кількох днів, які провела в іншому світі. Коли в аеропортах мені одразу подавали візочок і одного, ба навіть двох супровідників. Мовчки і без прохань з нашого боку виростали за моєю спиною ці провожаті й котили мого візочка. Й допомагали в усьому, відмахуючись від подяк і навіть дивуючись їм. «Це все звична справа, це наша робота», — відповідали вони.

А біля трапа після прильоту на мене чекав мікроавтобус. О, я червоніла від сорому: навіщо ж так, адже я можу ходити, щоправда, недовго й недалеко. Але так було, вочевидь, дешевше, аніж чекати, доки я дошкутильгаю, тому я згоджувалась на все — і на автобус, і на візочок, і на привілей зайти до літака майже першою — ось тільки нехай зайде якийсь чоловік, ці літуни вірять у прикмети, я теж, тому терпляче очікувала.

«Як вона їздить на фронт?» — питали польські супровідники.

«Отак і їздить», — відповідали за моєю спиною.

«Я бачив, що вам було тяжко виходити з води», — сказав литовець.

«Коли мене витягували? Ах, то просто був приступ», — відмахнулась я.

«Який?» — здивувався він.

«Контузія», — коротко відповіла, щоб не вдаватись у подробиці.

Чоловік здивувався. Мабуть, образ поважної матрони з ключкою в руках ніяк не асоціювався з певним фронтовим комбатанством. Та я й не комбатант, ми чесно пояснювали, що я лише волонтер, боже збав, не плутайте мене з воїнами, я лише обоз...

Але зникали мої комплекси. Така от дивовижа. Біль тіла не минав, а комплекси зникали.

«Вже дуже багато українців такі, як вона, — сказала я литовцю, кивнувши на польку з протезованою кінцівкою. — Невдовзі нас таких буде набагато більше. Воїни, цивільні. Діти. Ампутовані кінцівки, покорчені болем і пораненнями тіла. Контузії. Ми спостерігаємо, як тут справляються з цим, і вчимось. Як уміють непомітно й ненав'язливо запропонувати допомогу людині з фізичними проблемами. Ми мусимо вчитись, нам скоро це буде дуже потрібно».

Чоловік кивнув. Що він міг сказати?

Я помилилась.

Не скоро, ні. Нам це потрібно вже і терміново.

Ми вийшли з ресторації Бачевських. 340 гривень сніданок, фуршет в оранжереї. Ми ще чекали на друзів. Закурили. Попереду був останній марш додому, а потім знову на фронт, і ми були щасливими від цього.

«Ти хочеш сісти?» — спитала в мене донька.

Я покрутила головою, мовляв, я сильна, впораюсь. Але раптом подумала: а якого чорта? Чому б не сісти, коли можна сісти? Чому б не сісти, коли тобі так буде легше? І я згодилась. Доня побігла до ресторації і винесла мені стілець.

Із сусіднього ресторану MAD LVIV поспішно вийшов чи то бармен, чи офіціант, підійшов до мене й досить неприязно попросив пересісти від їхнього ресторанчика.

«Ви тут сидите й курите перед нашим рестораном. Це не пасує», — сказав він.

Ми здивувались, але я пересіла трохи далі. Дівчатка, що були зі мною, лишилися стояти перед ресторанчиком. Одна з них курила теж.

«Можливо, вони взагалі проти куріння, — сказала я. — Тоді, звичайно, зрозуміло, ми згодні».

«Та ні. Ніде жодного попередження, і он стоїть спеціальна курильна урна», — відповіли мені.

Ми докурили й вирішили зайти до цього ресторанчика, аби все ж дізнатися, що саме не пасує. І нам одразу пояснили.

«Дівчатам стояти й курити можна. А вам не можна було сидіти перед нашим рестораном», — пояснив той же офіціант.

«Чому?» — здивувалися ми.

«Не пасує».

І тут я нарешті зрозуміла.

До їхнього ресторану не пасувала стара жінка з інвалідністю. Здається, вони боялися, що таке видиво відлякає клієнтів. Їм навіть не було соромно, вони були впевнені у своїй правоті. Сказали це чітко, словами через рот: дівчатам стояти і навіть курити можна, жодних претензій. Старій жінці з фізичними обмеженнями сидіти біля ресторану не можна.

Ми всі були вдягнені в сучасні ранкові літні шати, мали з біса пристойний вигляд, дехто — навіть прекрасний для будь-якого дрескоду. Яскраві юні дівчатка вивели люблену й доглянуту маму на ранкову прогулянку. Звичайно, в такій компанії складно було побачити фронтових людей.

«Сьогодні ви вигнали фронтову волонтерку», — констатували дівчата.

«Неважливо, хто я, — тут же відгукнулась. — Я можу бути побитою фронтом людиною, військовою чи волонтеркою. Але ваше ставлення може торкнутись і звичайних цивільних людей, котрих не так давно витягнули з-під завалів будинків, поранених ворожими обстрілами. Людей, які з дитинства мають інвалідність, це навіть у мирний час може торкнутися. І колись ви отак все ж відженете військового без ніг та рук. Просто за те, що він зупиниться на своєму візочку перед входом до вашого ресторану. Це недопустимо».

Офіціант, який відганяв мене від ресторану, не те що не збирався перепрошувати — ні, підвищуючи голос і просто грубо бикуючи, він одразу ж повторив, що дівчатам можна стояти перед рестораном, а мені отак сидіти (він покосився на мою палицю) — ні.

«Але в нашій країні скоро буде ще більше людей з інвалідністю, — сказала я. — Це і військові, і цивільні. Над усією країною літають ракети».

Дівчина за стійкою раптом хмикнула і реготнула.

«Вас насмішили ракети?» — спитала я.

«Ой, тільки не треба маніпулювати війною», — відповіли нам.

Після публікації цієї колонки в закладі розповіли свою версію того, що відбулося, наголосивши, що співробітник зробив зауваження через те, що стілець, на якому сиділа жінка, стояв неподалік від вхідних дверей MAD, на яких є наліпки про заборону куріння у громадських місцях, включно з літнім майданчиком, який є прилеглою територією закладу.

«Побачивши це, наш колега Максим, який працює в команді від самого відкриття закладу, вийшов до входу та відреагував на цю ситуацію, зробивши делікатне зауваження, керуючись правилами та законодавчими вимогами, встановленими як на державному рівні, так і на місцевому», — зазначили в закладі й оприлюднили відео з камер спостереження.

Там додали, що вислів «не пасує» був сказаний у значенні «не дуже доречно та правильно курити в громадському місці та на проході до закладу».

Адміністраторка, усміхаючись гумовою неживою посмішкою, перепросила. Ми вибачень не прийняли і вийшли. Нам було вже зовсім ніколи. Ми поспішали до Продовження Личаківського кладовища у Львові, де поруч із військовими УПА на початку повномасштабного вторгнення рф почали ховати військовослужбовців, які загинули під час нинішньої російсько-української війниМарсового поля. На мене там чекали, я вірила в це. Вони чекали на мене рік, я все не могла дійти до них, у мене була війна.

Я підійшла і лягла поміж ними просто на землю. Мене вже не тримали ноги. Я почала тихо вити — як не вила навіть рік тому, коли ховала їх, моїх названих синів. Тоді я ще трималась, а зараз уже не могла.

Я вила в землю, намагаючись вивернутись так, щоб погладити то одну дорогу могилу, то іншу. Я повернулась і поцілувала дошки могильного квітника в Руслана, а потім у Вані. І мені стало легше. Я ще полежала, бо встати не мала сил.

Була неділя, шуміло прапорами Марсове поле. Йшли люди до дорогих своїх могил. І мені було все одно, що вони подумають, що я лежу ось тут і вию. А люди все подумали правильно.

Я знала точно — тут я пасувала.

Потім я знайшла ще трохи сил пройти до Саші, і біля нього трохи посиділа. Ми розповідали, що знали його як «Богомола». Як йому пасував цей позивний. Хотілося далі обійти всіх, але я вже не могла. Стирчав кілок у грудях і вгвинчувався глибше, щоб вийти зі спини. Ми лишили квіти в горщиках у Вані, «Ультраса» і «Богомола». Квіти ще лишалися, тому знайшли кілька занедбаних могил і поставили їх там. Вдова і сплакана мама, що сиділи недалечко, біля могили свого, кивнули, тому ми знали точно — ці квіти вони теж поллють.

«Простіть, хлопчики», — сказали ми.

І мене повезли до аптеки — рятувати серце.

Аптеці я пасувала теж.

«Одразу не їдьмо, вам треба ще посидіти десь у прохолоді, може, в кафе», — сказали мені дівчатка.

«О ні, боюся, що львівським кафе я не пасую», — гірко сказала я.

Мене зухвало відбуцнули тільки від одного львівського закладу, але чомусь, покидаючи Львів, я сказала: «До Львова я не пасую».

До святкового, туристичного, яскравого й величного, примхливого і вишуканого Львова, де моє серце — лише на Марсовому полі.

Я б дуже хотіла кинути клич до фейсбуку одразу, коли мені сказали, що не пасую тому ресторану. Я хотіла покликати волонтерів та поранених бійців, адже у Львові мала купу таких знайомих. Я мріяла, щоб усі ці побиті, покручені війною люди прийшли і сіли навколо того ресторану. Щоб ми сиділи перед рестораном, розкинувши свій бівуак на всю пішохідну частину — безногі та безрукі, сліпі, на милицях, із тростинами, протезами — і мовчки доводили: хто, як не ми, пасуємо тобі, країно?

Але не мала більше сил.

А втім, повторювала собі весь час: «Я не пасую».

Я, що не плакала на жодному похороні рідних, а мій особистий цвинтар — безмежний, як Марсове поле, зараз ледве стримувала сльози.

Моя історія — одна краплина в морі.

Я повернулася додому, запхала якомога глибше свої комплекси — і знову готуюсь до виїзду на фронт. Я знаю, що фронту пасую.

Але ви, що лишаєтесь у світлих, мирних іще містах — зважте на те, що скоро країна буде переповнена людьми з тілами, покрученими і побитими війною. Навчитись непомітно простягати руку допомоги цим людям, навчитись доводити їм щомиті, що вони такі ж, як усі, ба навіть у чомусь кращі, навчитись доводити власній країні, що ми пасуємо їй як ніхто — одне з завдань нашого суспільства після перемоги.

Про це — серед іншого і про це! — шумлять прапори на Марсовому полі.

Звичайно, я не прошу ні про що — але все ж мрію, щоб такі, як я, військові й волонтери, цивільні люди, усі побиті й покалічені війною, прийшли до входу того ресторану, сіли перед ним і довели:

Хто, як не ми, пасуємо тобі, країно?

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.