«Як перевірити, чи нації достатньо слави?» — художник Давид Чичкан про свою зруйновану виставку

2 лютого у Центрі візуальної культури відкрилася виставка українського художника Давида Чичкана «Втрачена можливість». Вона пропонувала критичний погляд на повістку й наслідки Революції Гідності.

7 лютого група молодиків у масках увірвалися у центр, розгромила виставку і пошкодила зали. На стінах лишили написи «Слава Україні!», «Слуги Москви», «Сепари». Нападу передувало рішення організаторів обмежити екскурсії виставкою через погрози з боку праворадикальних груп.

Ми записали розмову із Давидом Чичканом до нападу на виставку. Як розвивався конфлікт і що саме хотів сказати художник — у матеріалі Громадське Культура.

Фото робіт з виставки «Втрачена можливість», hromadske.ua

Чому постаті Лесі Українки, Драгоманова і Франка з’являються на початку виставки «Втрачена можливість»?

Це взагалі друга частина виставки, але вона розміщена у першому залі, щоб не дратувати патріотичне око глядача. Просто наступні роботи дратують більше.

Чому тобі було цікаво зачепити історичний контекст кінця ХІХ-го — початку ХХ-го століття?

Мені подобається той час, бо тоді пролетар, який навіть не вмів писати і читати, міг відповісти на питання, хто він. Він міг сказати, що він соціал-демократ, лівий есер (соціаліст-революціонер — ред.), просто есер, соціаліст, демократ, революціонер, комуніст, анархо-комуніст, синдикаліст і перелік може бути довгий. Вони всі себе ідентифікували з якоюсь думкою. Сьогодні, коли запитуєш в людини, хто вона, то вона визначає себе не через якийсь серйозний вибір, а через споживання: я їм те, одягаю те і так далі. Тому мені подобається кінець 19-го і початок 20-го століття.

Давид Чичкан в приміщенні Центру візуальної культури, hromadske.ua

Річ у тому, що Іван Франко, Драгоманов, Леся Українка — це персонажі, які зображені в нас на грошах, їхніми іменами називаються вулиці, інститути. Вони — репрезентанти української культури. Але проблема в тому, що вони — ліваки, популяризатори комунізму. І на Майдані я ходив майже кожного дня і люди скандували: «Героям слава!» і «Смерть ворогам». А коли я в них запитував, хто їхні герої, дехто казав, що герої — люди з грошових купюр. Також там були графіті з Лесею Українкою й Іваном Франком. Ці образи багато фігурували, але тільки як портрети — не як соціалісти зі своїми тезами.

Але комуністичні погляди початку ХХ століття і ХХІ-го суттєво відрізняються.

У тому й справа. Взагалі комуністичні погляди — це дуже шкідлива абстракція. Вона ні про що не каже, це просто понижений дискурс великої політики і ЗМІ. Бо немає ніякої комуністичної ідеології.

«Якщо продовжувати логіку декомунізації, треба було б валити пам’ятники Іванові Франку чи Лесі Українці, як лівакам», — Давид Чичкан, hromadske.ua

Але пам’ятники Іванові Франку чи Лесі Українці треба було б валити, щоб продовжити нинішню логіку декомунізації. Є якась декомунізація, законопроект. Але «комунізації» не існує. Тож якщо йдеться про те, що відбувається боротьба з комуністичною ідеологією — хоча такої немає, але припустимо, що вона є — то мають валити і пам’ятники найсильнішим популяризаторам.

Роботи з пам'ятником Леніну і пролетарем з каменем у виставці «Втрачена можливість», hromadske.ua

Декомунізація — це боротьба з певним набором символів, означників, зокрема назв вулиць, населених пунктів, пам’ятників. Якщо не змінювати ці назви й не зносити пам’ятники, то що, на твою думку, варто робити з цими означниками й об’єктами в міському просторі?

Мені, якщо чесно, ніколи не був цікавим публічний простір. Я його ніколи не оцінював: мені що є скульптури, що нема скульптур. Інша справа щодо пам’ятника пролетареві: біля нього ми збиралися і вкладали йому в руки свій прапор. Але від того, що його знесли, для нас нічого не змінилося. Я не тужу за цим пам’ятником і мені байдуже, якщо й пам’ятники Франка та Лесі Українки повалять. Зрештою я сам не люблю Леніна, але не люблю з радикально лівих міркувань. Бо я радикальний лівий, і в очах правих радикалів я ще гірший, ніж Ленін, хоча я і ненавиджу Путіна, і «новороські» хунти.

«Незрозуміло, перемогла Революція Гідності чи ні, бо як перевірити, чи нації достатньо слави?», — Давид Чичкан, hromadske.ua

Питання в тому, що суспільство готове до декомунізації. А я вважаю, що це рух спрямований не на перейменування вулиць, а на звуження прав трудящих, соціальної боротьби, соціальної революції. Навіть якщо це відбувається не спеціально, то в капіталізмі це все одно відбувається на інтуїтивному рівні. Бо нібито йдеться про вулиці, але, наприклад, мого товариша у Львові хотіли засудити на 10 років тюрми за те, що він роздавав листівки на 1 травня. Хоча там не було нічого, зв’язаного з так званою комуністичною ідеологією, лише заклики захищати свої трудові права. У Києві ми проводили Першотравень у часи Майдану і війни. І зараз нам Першотравень та 8 березня хочуть заборонити, хоча це не радянські свята, це міжнародні дні солідарності.

У виставці є робота, де видно умови, за яких стала можливою декомунізація. Це зображено в лозунгах Майдану. Там намальовано, який Майдан мені хотілося б бачити, і яким він був. Вся різниця в повістці, у тому, чого люди вимагають. По всьому світу під час Майдану відбувалися події з кров’ю, з демонстрантами, люди чогось вимагали. Але в Боснії вимагали не слави нації чи смерті якимсь абстрактним комуністам, в Брюсселі — теж. Всюди, де відбувалися якісь аналогічні події, вимагали підвищення зарплат, скорочення робочого часу, чи, як у Бразилії, безкоштовного метро. Незрозуміло, перемогла Революція Гідності чи ні, бо як перевірити, чи нації достатньо слави?

«Ультраправі не втратили можливості — вони максимально популяризували ультраправу ідеологію», — Давид Чичкан, hromadske.ua

Для тебе «Втрачену можливість» втілюють події, що відбулися після Майдану, чи те, як взагалі тоді відбувалися протести, з’являлися певні гасла?

Можливістю тут називається потенціал великого скупчення людей, їхній емоційний стан і готовність. А втрачена вона суспільством, різними соціальними й політичними рухами. От ультраправі не втратили можливості — вони максимально популяризували ультраправу ідеологію.

В моїй роботі наведено низку лозунгів. Вони показують, коли Майдан був втрачений, бо лозунги суперечать потребам людей.

Українці політично інфантильні, політично неосвічені. Якось з моїми товаришами, студентами з Німеччини, ми проходили в Києві повз мітинг проти підвищення пенсійного віку, там стояло багато бабусь з плакатами. Мене попросили перекласти, що це за мітинг, що за гасла, і я переклав. А вони запитали: «Це що, перформанс художній? Чи якийсь жарт? А де молоді люди, яким якраз грозить те, що вони працюватимуть довше? Чому молоді люди не піклуються, а виходять ті, хто й так уже на пенсії? Це якийсь абсурд».

У той же час у Франції під час протесту не працювали аеропорти, не вивозили сміття з тієї ж причини. Мільйони людей виходили і протестували. І це зрозуміло, бо коли ти просто кричиш «Слава нації», то нічого не відбувається.

Щодо ситуації, яка склалася із закликами зірвати екскурсію або й припинити саму діяльність виставки. Що стало приводом для цього, що найбільше зачепило?

Те, що я не боюсь і дозволяю собі таку зухвалість. Я й інституція, що зробили цю виставку.

А в тебе до того були подібні конфлікти?

З ультраправими? Так, мене неодноразово били, я лежав у лікарні.

Це стосувалося мистецтва чи суто активізму?

Це стосувалося того, що я колись задекларував, що я проти расизму. Цього вже було достатньо.

А на художні роботи реагували?

Реагували. Але насправді вони реагують не на роботи, а на те, що хтось собі дозволяє висловлюватись. Вони не можуть радіти своїй гегемонії. Бо всі люди мають радо славити націю, а тут хтось не радий і може це собі дозволити.

«Все, що роблять наші ультраправі, вони роблять безкоштовно, щоб Кремль показав по своєму телебаченню», — Давид Чичкан, hromadske.ua

Ця реакція переважно надходить від людей, які зараз перебувають у Києві. А як щодо людей, які на війні? Чи спілкуєшся ти з ними?

Попри те, що я проти будь-якої війни, окрім класової, у мене багато товаришів, товаришок, друзів і подруг були на фронті, вони також були на відкритті. Мій двоюрідний брат, професійний військовий, теж був на фронті. Один мій товариш залишився без ноги. Він з Росії, але приїхав воювати за незалежність України. І йому досі не дали громадянства.

Ти розумієш мотивацію людей, які добровільно пішли на фронт?

Мої товариші, що були і деякі зараз на фронті, — ліваки чи близькі до цього. Вони самі розуміють свою мотивацію і чітко її артикулюють: їздили на фронт захищати права трудящих. У нас ще досить комфортно жити і комфортно боротися за свої права на відміну від Росії. Але ми наближаємося до їхньої ситуації в міру того, як ультраправі у нас стають сильнішими.

А якщо твої роботи пошкодять чи знищать, як це вплине на зміст виставки?

Максимально доповнить її. Просто ультраправих не піддаси монстрації. Якщо окремих політиків можна монструвати, тобто показати абсурдність їхній дій, довести ситуацію до крайнощів, то з ультраправими цього не зробиш: вони все доводять до крайнощів самі, але для багатьох громадян України це не дивина і не проблема.

Це можна побачити в роботі, де зображені ключові гасла. І це я ще не малював тут свастик, які не раз бачив на Майдані. Натомість зображав те, що кожен учасник Майдану бачив і визнає, що так і було. А з іншого боку я зобразив нашу повістку. Ми, до речі, теж ходили на Майдан, але з гаслами «За гендерну рівність», «Людина понад усе», «Всі різні — всі рівні» тощо.

Робота з виставки «Втрачена можливість», hromadske.ua

А були при цьому якісь конфлікти?

Були конфлікти, але мені щастило. Я просто розвішував свої агітки без проблем, роздавав вірш Івана Франка «Патріот». Але я робив це обережно. Декому з тих, хто робив це менш обережно, доводилося несолодко. Ліві й радикально ліві проводили низку акцій на Майдані та навколо нього, брали активну участь в захопленні міністерства освіти, деякі брали участь в сутичках проти «Беркуту», деякі організовано чергували в лікарнях, і ще багато чого.

Також ультраправі зі зброєю у руках не дозволили зареєструватись лівацьким десяткам оборони Майдану. В останній день, момент істини, зі сцени лівакам виказували подяку. У цей день загинув анархіст Сергій Кемський, і ще двоє мали тяжкі поранення.

Для тебе має значення проживання в Україні? Тобі хочеться залишатися і продовжувати свою діяльність саме тут?

Мені хочеться. Бо якщо не ти, то хто? До нас не приїдуть французи боротися за права. Якби ліворадикали були в нас такі ж популярні, як у Європі, то на Майдані кричали б: «Знайди себе у класовій боротьбі». Люди б скандували: «Смерть націям», а не «Слава нації». Але поки що вони інертні й готові переймати тільки чужу повістку, олігархів чи правих, замість того щоб формувати свою.

У всьому світі проти влади використовують бойкот, бо це дуже вигідно. Бойкотуєш певні заходи, прибирання вулиць, транспорт. Це хороший шантаж, влада це помічає, розуміє, що потрібно щось робити. Під час Майдану вулиці занесло снігом і комунальним працівникам не вистачало ресурсів, до того ж у них невисокі зарплати. Але Майдан їх не підтримав. Було неважливо, що є якісь робітники, з якими можна консолідуватися, сказати: «Не прибирайте вулиці», тоді президенту доведеться зіткнутися з тим, що він не справляється зі своїми обов’язками. Це хороший спосіб, але до нього не вдалися.

А все, що роблять наші ультраправі, вони роблять безкоштовно, щоб Кремль показав по своєму телебаченню. Я особисто вважаю, що якби наші ультраправі не давали всю цю картинку, то не знаю, як Путін би вводив сюди війська, на яких підставах.

Але ж Кремль скористався не тільки діяльністю правих, а й лівою повісткою. У ЗМІ багато інформації про те, що Кремль фінансував і фінансує ліві партії та організації не тільки в Україні, а й в інших європейських країнах.

Мало себе називати лівими. Справа у тому, що Путін спонсує якраз праві рухи, і КПУ не ліві, а навпаки праві. Людям, що читають книжки, це зрозуміло має бути. Це підміна понять.

Робота з виставки «Втрачена можливість», hromadske.ua

Як українські ліві можуть дистанціюватися від ярлика «Слуги Кремля»?

Українські ліві протестують проти діяльності Кремля як зараз, так і ще задовго до Майдану. Як і російські ліві протестують проти Кремля зараз і задовго до Майдану.

Що буде з виставкою «Втрачена можливість» далі? (питання було додано вже після погрому)

Мабуть, вона буде проходити в новому вигляді, який їй дали праві радикали, вкотре показавши своє обличчя.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram