Про секрет твітера Трампа і вплив соцмедіа на вибори — інтерв’ю з американським дослідником

Як соціальні медіа впливають на вибори та політику? У чому секрет твітера Дональда Трампа, і чи можуть інші політики повторити його онлайн-успіх? Чи справді фейсбук ізолює людей у спільнотах однодумців або ж дає шанс почути іншого? Якою є темна сторона Інтернету і до яких веб-інновацій вдаються політтехнологи? Про це розмова Громадського з професором університету Нью-Йорка, що вивчає цифрові технології та є співзасновником Лабораторії соцмедіа та політичної участі.

Джошуа Такер також співавтор популярного блогу The Monkey Cage в американському виданні The Washington Post, що об’єднує вчених і політичних коментаторів. У Києві професор Такер презентував свою книгу «Тінь комунізму» — детальне дослідження про те, як спадок цієї ідеології впливає на ставлення людей до демократії, ринкової економіки і рівноправ’я між жінками та чоловіками. Деякі висновки з якого виявилися несподіваними.

Як цифрові технології впливають на сучасний політичний процес?

По-перше, попри весь скепсис маю сказати, що влада зобов’язана відкривати більше данних. Інформація, що нині стала загальнодоступною, — це величезна можливість для журналістів. Медіа отримали нові інструменти контролю над прозорістю уряду. Цього ніколи не було раніше.

Питання, яке турбує багатьох останнім часом, — вплив соцмедіа та інтернету на виборчий процес. І тут є кілька аспектів: соціальні медіа дають змогу кандидатам безпосередньо спілкуватись з аудиторію, по суті уникаючи журналістів в якості посередників. Та головне, що твіти чи пости у фейсбуці впливають на масові медіа, які підлаштовуються і змінюють свій порядок денний залежно від соцмереж.

Нинішній президент США Дональд Трамп почуває себе в світі нових технологій, як риба у воді. Його твіти підхоплюються великими інформаційним телеканалами CNN, Fox News. Та навряд чи те саме відбувається з більшістю політиків. Такий рівень впливу на політичну дискусію через соцмережі можуть мати хіба кандидати в президенти, але далеко не всі. Твіти Трампа привертають стільки уваги частково й тому, що вони за межею пристойності — ви просто не очікуєте такого від політика.

І я думаю, буде дуже цікаво спостерігати, як інші політики використовуватимуть соціальні медіа за два або три роки. Чи стануть вони настільки успішними, як Трамп, якщо не готові прийняти такий же шлях, — публікувати в соцмережах те, що може шокувати людей, які навіть не могли очікувати такого від кандидата в президенти?

Неймовірний вплив фейсбуку на політичний процес полягає в тому, що ви можете дуже чітко визначати, до кого звертаєтеся. Скажімо, це — білі чоловіки віком від 40 до 50 років у штатах Вісконсин, Мічиган та Огайо занепокоєні чинними торговими угодами. Маючи таку інформацію, ви можете скерувати рекламу з відповідним посилом у соцмережі. Вона буде спрямована саме на таку аудиторію і з’являтиметься у їхніх стрічках.

Якщо ще й мати доступ до величезного масиву даних, маркетологи та політтехнологи можуть дуже тонко і цілеспрямовано працювати з уподобаннями громадян.

Професор університету Нью-Йорка, дослідник Східної Європи Джошуа Такер Фото: Громадське

Соцмережі критикують і за те, що вони дозволяються політикам навіть не пробувати достукатися до незгодних. Організувати кампанію так, щоб мобілізувати своїх прихильників, а отже дискусія стає ще запеклішою, а суспільство більш роз’єднане.

Припустимо, ви починаєте політичну кампанію. Чи будете ви зосереджуватись на тому, щоб заохотити ваших чинних однодумців прийти на дільниці, чи спробуєте працювати з виборцями, що сумніваються? Це завжди було викликом. І це — різні стратегії. Ті думки, які сприймають ваші прихильники, можуть відштовхнути виборців, що не визначилися. А якщо ви хочете загітувати електорат іншої партії, то взагалі не факт, що це можна поєднати.

У соцмережах є можливість мікротаргетування, мікроспрямування. Раніше запускаючи рекламу на телебаченні, політики розуміли, що її побачить велика кількість людей, тож слід балансувати свою агітацію. Натомість, купуючи рекламу в соцмедіа, ви можете чітко знати, які люди її побачать у своїх стрічках соцмеж, а отже можна не турбуватися про збалансовану думку.

Таким чином під час виборів можна використовувати агітацію, що розділяє виборців, містить вкрай негативні висловлювання щодо інших партій таким чином, щоб це не вплинуло на електорат, який варто переманювати на свій бік з іншим посилом.

Ми почали говорити про поляризацію сучасного суспільства і те, що в соцмережах люди ніби залишаються в своєрідних бульбашках свої однодумців. Чи це новий феномен, чи ми просто раніше не помічали цього?

З одного боку, є чимало доказів, що соцмедіа згуртовують людей довкола середовища однодумців. Раніше, якщо ваша позиція була найрадикальнішою у своєму селі, була не найпопулярнішою, вам видавалося, що ви один, з вами ніхто не погоджується. Нині соцмедіа дають вам можливість не лише знайти однодумців, але і створити спільноту, ділитися з нею інформацією, врешті-решт координувати свої дії, стати певною мірою політичним гравцем, чого не було раніше.

Ми можемо припустити, що в авторитарних режимах в меншості були люди, з демократичними поглядами, яких держава виключила з політичної дискусії. Тому, коли про соцмедіа говорять, як про «технології звільнення», мають на увазі, те, що вони допомагали об’єднатися і координувати свою діяльність насамперед продемократичним активістам.

З іншого боку, якщо поглянути на кількість користувачів у фейсбуці та твіттері в самій лише Америці — їх дуже багато. Реєструючись там, люди додають в друзі тих, з ким їхні діти ходять до школи, членів своєї родини, приятелів часів дитинства, незалежно від їхніх політичних переконань. Отже, виходить, «інша думка» може проникнути в стрічки представників різних політичних поглядів.

Так само особливо швидко може поширюватися дезінформація та фейкові новини. Це підтверджує негерметичність так званих бульбашок в соціальних медіа.

Соціальні медіа дедалі більше впливають на вибори та політику Фото: EPA/PETER DaSILVA

The Guardian опублікувало статтю про компанію Cambridge Analyticа, яка розповідала, як політтехнологи окрім того, що використовують на свою користь алгоритми, за якими працюють соціальні медіа, також працюють з хакерами, застосовують проплачені наклепницькі кампанії, залучаючи тролів та ботів. Чи можемо ми говорити про темний бік соціальних медіа?

Злам поштових скриньок політичних супротивників — це незаконно. Це ніби щось нове, адже стосується проникнення в електронну комунікацію. Та ми маємо розуміти, що сам факт «викрадення» інформації у політичного опонента — не новий метод у політичних перегонах.

Прагнення зганьбити свого супротивника не за умов цивілізованої дискусії, а намагаючись відшукати про нього брудну історію, — таке було й раніше. Проте, звісно, зараз можна отримати доступ до значно більшого обсягу даних.

Професор університету Нью-Йорка, дослідник Східної Європи Джошуа Такер Фото: Громадське

Про які нові інструменти мова? Чи ви маєте на увазі тролів, ботів та кампанії з дезінформації? Чи можете навести конкретні приклади? Політичний піар, наприклад, має давню історію, чи змінилась його природа?

Ми чули про «Велику китайську онлайн-стіну», коли країна цензурує інтернет-простір. Інший варіант — спробувати змінити хід дискусії, «вкинути» іншу тему. І тут працювати починають тролі та боти. Сьогодні, якщо ви політичний гравець, то ви не у змозі відкрито обмежити людям доступ до інтернету. Все, на що ви можете сподіватися, — що ваша думка буде почута.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Білий дім Трампа нагадує Кремль Путіна» — американський дослідник

Та зараз стає помітніше, як можна зробити гучними «тихі голоси», аби ті набирали обертів. Жменька людей, яка поширює інформацію, що може зашкодити тому чи іншому політику чи особі, може перетворитися на армію ботів та тролів, які підхоплять цю тему. Аж раптом на цей гачок потрапляють медіа. Вже після цього традиційні ЗМІ починають висвітлювати це питання, посилаючись на видання, що першим опублікувало матеріал.

Технології розвиваються напрочуд стрімко. Уявити лише, як довго ми проходили шлях від друкарської машинки до радіо, телебачення. Сьогодні, не в останню чергу завдяки інтернету, технології змінюються навіть не щороку, а щомісяця. Кілька років тому ми не могли уявити прямі трансляції по телебаченню, а зараз маємо і Youtube, і інші платформи.

Це нагадує гру в «кота й мишей»: щойно хтось робить перший крок, інший має наздоганяти. Отож, думка, що соцмедіа — це технології визволення, які могли допомогти продемократичним активістам протистояти авторитарним режимам, протягом певного часу була справедливою. Спершу диктатори не сприймали соцмедіа, як загрозу, а активісти могли цим скористатися. Коли ж авторитарна влада побачила, що Інтернет може впливати та на них, то почали вживати заходів.

Особисто я думаю, що фейкові новини під час передвиборчої кампанії в США заскочили багатьох людей зненацька. Ймовірно, наступного разу «здивованих» буде менше. Вибори у Франції вже це підтвердили. Отже, люди вже призвичаїлись до соцмедіа та того, як з ними працюють політики. Всі платформи наразі допомагають боротись з фейковими новинами, створюючи для них бар’єри. Ті, хто знає про потенційні проблеми, розробляють стратегію політичних кампанії, аби це обійти.

Ваша книга «Тінь комунізму» присвячена тому, як спадщина комунізму, вплинула на сприйняття населенням демократії, рівності між чоловіками та жінками, бачення економіки. Яких висновків ви дійшли?

Ми досліджували, як люди у країнах, що пережили комунізм, ставляться до демократії, ринкової економіки, гендерної рівності, того, чим має забезпечувати держава своїх громадян. Порівнявши думки мешканців колишнього Радянського Союзу та Центрально-Східної Європи, та інших країн світу, то побачили, що посткомуністичні суспільства менш прихильні до демократії, не дуже підтримують ринкову економіку, прагнуть більшого соціального забезпечення і не вітають рівність між жінками й чоловіками. Нам було цікава саме їхня спадщина. Три з чотирьох розбіжностей для нас були очікувані.

Можна було б подумати навпаки. Люди, які жили за комунізму мають жертв цього режиму серед рідних, мали б знати негативні сторони цього феномену. Тоді як в країнах, де компартія була популярною, але не правлячою, — як от Іспанії, Франції, чи Чилі, — справді залишається сентимент до комунізму, можливо, й тому, що суспільства не пережили травматичний досвід.

Ми не знали, чим це дослідження обернеться. Результати могли б бути та кардинально іншими. Скажімо, що у порівнянні з рештою світу, люди в посткомуністичних державах, є палким прихильниками демократії, але це не так. Ми взяли до уваги сотні тисяч інтерв’ю з людьми по всьому світу за два десятиліття. І нам не вдалось знайти переконливих доказів цього.

Жменька людей, яка поширює інформацію, котра може зашкодити тому чи іншому політику чи особі, може перетворитися на армію ботів та тролів, котрі підхоплять цю тему Фото: EPA/BERND SETTNIK

Саме тому українці іноді дивуються критиці декомунізації на Заході.

Наголошу, що ми не порівнювали ставлення до комунізму, а, скажімо, якою люди бачать роль держави, якщо йдеться про соціальні блага. Відповідно до досліджень, населення України підтримує державне соціальне забезпечення, однак на середньому рівні серед інших посткомуністичних країн.

Росія сьогодні відверто заявляє про свою власність на радянську спадщину. Це частина офіційної ідеології. Якщо порівнювати з рештою посткомуністичного світу, Україна мала де факто подібний вплив комунізму. Та сьогодні виникла дискусія, чи Україна була окупованою, а комунізм привнесений ззовні, чи Україна має бути «співвласницею» цього спадку, адже тут завжди були й місцеві діячі.

Додам, що рік за комунізму в одній країні в один час, ймовірно, відрізняється від року за комунізму в іншій країні в інший час. Саме тому ми враховували різні фактори. Ми дивилися, чи сталінізм мав більший вплив, ніж, скажімо, часи перебудови.

Ми справді дивилися, чи відрізнявся «внутрішній» комунізм, який розвивався всередині держави, як це було в Росії, Чехії, від «привнесеного» ззовні.

Ми підозрювали, що вплив «домашнього» комунізму буде більшим. Виявилося, що це геть не так. Ми не знайшли цьому підтверджень, а в деяких випадках навпаки — «привнесений» комунізм міг залишити більший спадок. Це може бути пов’язане з тим, що людям пропонувати щедрішу соціальну допомогу, аби так би мовити «підкупити» населення комунізмом.

Професор університету Нью-Йорка, дослідник Східної Європи Джошуа Такер Фото: Громадське

Загальноприйнятна думка, що комунізм допоміг емансипації жінок. В дечому це так. Радянські ж жінки мали право на працю. Ми, скажімо, дивуємося, коли дізнаємося, що в тій самій Австрії мало не до 60-х жінки не мали права на пенсію.

Ми також думали так. Гендерна рівність — важлива частина комуністичної доктрини, і, очевидно, в комуністичних країнах справді це намагалися впровадити. Та проаналізувавши все ми не побачили в посткомуністичних країнах більшої підтримки рівності між жінками та чоловіками.  Більш того можна навіть говорити про меншу підтримку гендерної рівності в деяких посткомуністичних країнах — щоправда, докази цьому не дуже переконливі. Ми думаємо, що це пов’язане з тим, що в цьому питання була куди більша прірва між комуністичною риторикою і реальними діями в інших питаннях.

Скажімо, ринкової економіки за комунізму дійсно не було, все контролювала партія. Окрім, винятків у кількох країнах. Щодо ставлення до демократії, то справді практично усюди існувала лише одна правляча партія. Також справді комуністична держава гарантувала доволі щедре соціальне забезпечення.

А от щодо рівноправ’я жінок та чоловіків, то попри гасла про емансипацію, ви навряд чи коли-небудь зустрічали жінок в політбюро, на керівних посадах промислових підприємств. Наголошувалося саме на тому, що жінки могли працювати. Але, якщо детальніше говорити з фахівцями, то вони пояснять, що в комуністичних країнах хатні обов’язки таки ділилися на чоловічі й жіночі. І хоча жінки працювали, тільки на їхніх плечах залишалась велика кількість домашньої роботи.

Тож поясненням може бути те, що в цьому питання була відмінність, між тим, про що говорилося, і реальним станом речей.

/переклад Кучмагра Ольга
Підписуйтесь на наш канал в Telegram