«20 років тому в США вважали, що жінка не може бути держсекретарем» – Мадлен Олбрайт

Коли Мадлен Олбрайт вступала на посаду державного секретаря США в 1997 році за президентства демократа Білла Клінтона, дехто з її колег був переконаний: вона не впорається. Аргумент був такий, що, наприклад, арабські країни не воліють мати справу з жінкою-міністром закордонних справ. Втім, Мадлен Олбрайт «знайшла свій голос». І, між іншим, вона успішно вела перемовини з лідерами арабських країн.

За час, коли політик обіймала посаду державного секретаря Сполучених Штатів (1997-2001), Чехія, Польща та Угорщина вступили до НАТО, альянс здійснив бомбардування колишньої Союзної Республіки Югославії для того, аби зупинити етнічні чистки косівських албанців.

Сьогодні, майже 20 років по тому, Мадлен Олбрайт визнає, що ці події були ключовими в її каденції як держсекретаря. Зрештою, і її особиста доля тісно пов’язана з Центрально-Східною Європою. Вона народилася в родині чехословацького дипломата, який вимушений був залишити батьківщину через німецьку окупацію.

Вона має ступінь доктора Колумбійського університету, професора практичної дипломатії Школи дипломатичної служби Джорджтаунського університету, численні почесні звання. Дипломат очолює неурядову організацію «Національний демократичний інститут».

Нині Мадлен Олбрайт повернулася до викладацької, просвітницької роботи. Вона також очолює інвестиційну консультативну фірму Albright Capital Management LLC та фірму зі стратегічного консультування й комерційної дипломатії Albright Stonebridge Group.

Громадське поспілкувалося з політиком, що визначала зовнішньополітичний курс США на межі тисячоліть. Темою інтерв'ю стала участь жінок у політиці в Україні та в світі.

Мадлен Олбрайт Фото: EPA/TANNEN MAURY

Пані Олбрайт, Вам належать слова про те, що «демократія є одним із найкращих людських намірів». За рейтингами свободи Freedom House, лише близько 45% країн у світі є вільними. У решті країн свобода частково чи повністю обмежена. І це теж стосується жінок. Вони насамперед позбавлені цієї свободи. Ви бачите надію для втілення в життя цього «найкращого з намірів»?

Я оптимістка. Я справді розглядаю демократію як найкращу відповідь на потреби людей у певній країні. Але це складний процес, що потребує розуміння відповідальності. Її громадяни мають нести перед своїм урядом і уряд – перед своїми громадянами.

Я завжди вірила, що посилення ролі жінок у житті суспільства сприяє його стабілізації. Країна не може бути повністю демократичною, якщо права жінок сповна не гарантовані. Це відбувається одночасно. Попри все, я залишаюся оптимісткою.

Нині демократія переживає важкі часи, тому що бракує віри в її інституції. Жінки, будучи частиною процесу, можуть допомогти налагодити кращі соціальні зв’язки, показуючи на власному прикладі, що таке відповідальність. Потрібно ще дуже багато працювати для цього. Участь жінок є просто життєво потрібною для того, аби демократія в певній країні відбулася.

Все ж ми бачимо, що є цілі регіони — Близький Схід, Євразія, Північна Африка, — де ситуація переважно дуже погана з точки зору західного розуміння прав жінки. У Вас є справді глобальний досвід, ознайомленість із цими реаліями. Ви особисто вірите, що щось можна робити конкретно, що змінюватиме життя жінок у  таких культурах і політичних системах?

Я провела певний час у Північній Африці та на Близькому Сході, спілкуючись з великою кількістю жінок там. Я побачила, що вони прагнуть відігравати значно активнішу роль у житті своїх суспільств. Ми маємо просувати вперед це питання.

Існують різні культури, різні історії. Ми всі не можемо бути однаковими. Але ми всі маємо підтримувати один одного. Думаю, американки роблять помилку, коли припускають, що всі жінки повинні бути такими ж, як вони. Варто поважати специфіку інших культур.

Не можна говорити про те, що певна країна не готова до демократії. Скрізь люди воліють самі ухвалювати рішення, що визначають їхнє життя. Отож ми маємо один одного підтримувати.

Ви вірите в правильність припущення — що більше жінок буде у владі, то менше буде насильства, воєн, бідності?

Так, я в це вірю. Жінки спроможні краще порозумітися між собою та висловити співчуття. Але я не можу сказати, що справді жодна жінка, яку я коли-небудь зустрічала, не вдавалася до насильства. Отже, ми маємо уникати узагальнень. Втім, жінки, справді, відкриті до розуміння іншого, незалежно від етнічних поділів. Я це бачила на власні очі в різних країнах.

Як державний секретар США, я працювала над цими питаннями. Гілларі Клінтон, коли очолила зовнішньополітичне відомство, теж це робила. Значною мірою старт цій роботі був даний чверть століття тому на Жіночій конференції ООН у Пекіні, де вона чітко заявила: права жінок – це права людини і права людини – це права жінок. Кожна країна розробила план дій. Питання в тому, як ми виконуємо ці плани й чи докладаємо достатньо спільних зусиль.

Мадлен Олбрайт Фото: EPA/SHAWN THEW

Пані Олбрайт, Ви особисто, працюючи державним секретарем США, стикалися з такими труднощами, які виникали саме через те, що Ви жінка?

Я належу до старшого покоління жінок, які стикалися з такими речами. Попри те, що я маю ступінь доктора наук, знаходилися ті, які питали, що я роблю в кімнаті, де ухвалюють рішення. Коли моє ім’я пролунало вперше в зв’язку з призначенням на посаду державного секретаря, люди вважали, що жінка в принципі не може обіймати цю посаду, бо арабські країни не захочуть мати з нею справу.

Що потім трапилося? Я працювала до цього послом США при ООН. Арабські посли, мої колеги в ООН, заявили, що в них не було проблем з тим, аби працювати зі мною як з послом Сполучених Штатів. Отже, у них не буде їх із держсекретарем Олбрайт.

Насправді, у мене було більше проблем з тим, як мене сприймали чоловіки у власному уряді. Частково так було через те, що дехто знав мене в приватному житті: я запрошувала їх на вечерю, вони знали, як я доглядаю за дітьми, я пригощала їх кавою – і раптом мене призначають державним секретарем. Їм було важко це уявити. Вони питали, як це мене могли запропонувати на таку посаду? Але президент Білл Клінтон хотів на ній бачити саме мене. Це забезпечило мені довіру. Звісно, це все не просто. Але саме тому щонайбільше жінок мають працювати в усіх урядах. Завдяки цьому ми ще більше можемо підтримати одна одну.

Що Вам допомагало долати найважчі прояви дискримінації, як-от, наприклад, мізогінію, тобто зневагу до жінок?

Я собі говорила, що не потрібно реагувати емоційно, сперечатися щодо своїх поглядів. Я навчилася вести розмову дуже прагматично, прямо. Зрештою, я знайшла свій голос і почала говорити дуже твердо.  Пишаюся тим, що нам вдалося зробити під час президентства Білла Клінтона: ми розширили НАТО на Схід, сприяли зупиненню етнічніх чисток на Балканах. Це допомогло мені висловлюватися переконливо.

Ви зауважили, що в декого виникали питання, чи зможете Ви, як держсекретар, вести перемовини з арабськими країнами. Ви відвідали з офіційним візитом Північну Корею. Нікому з американських посадовців такого рангу це не вдавалося ні до, ні після Вас. Можливо, те, що вони мали справу з жінкою, сприяло більшій довірі?

Я не думаю, що в цьому випадку це мало якесь значення. Справді, я найвищий американський посадовець, якому вдалося коли-небудь відвідати з офіційним візитом Північну Корею. Існує проблема налагодження контактів з урядом, з яким у нас їх практично немає. Важливим було те, що я американка. У Північній Кореї поширили багато пропаганди про нас, яка не має жодного сенсу.

Мадлен Олбрайт та Білл Клінтон Фото: EPA/SHAWN THEW

Ви добре обізнані з реаліями Центрально-Східної Європи, оскільки походите з колишньої Чехословаччини. Що б Ви могли порадити жінкам у пострадянських країнах, коли йдеться про долання стереотипів? Вони часто в складнішому становищі, ніж жінки в Чехії, наприклад.

Я зустрілася з багатьма жінками в Україні та в інших країнах Центрально-Східної Європи. Важливо співпрацювати, створювати об’єднання, визначати порядок денний, балотуватися в парламент. Є достатньо можливостей доводити, що жінки спроможні виконувати будь-яку роботу, щоб подолати дискримінацію: мовляв, певні професії недоступні жінкам.

Вони мають допомагати одна одній ставати більш впевненими у своїх силах. Об’єднувати зусилля потрібно не лише в столиці, але й у регіонах, щоб жінки на всіх рівнях могли рухатися вгору. Має бути створена система їхньої підтримки. Але це не просто.

У різних дослідженнях, які я робила в 1990-х, наводилися приклади, коли жінки можуть вільно почуватися в певному суспільстві, але це ще не означає, що вони починають обіймати управлінські посади.  Але саме цього ми потребуємо. Це питання здобуття політичного впливу, що можливо тільки при об’єднанні зусиль і взаємній підтримці в парламентах та в місцевих органах влади.