Європа та ризики «авторитарного інтернаціоналу» — інтерв'ю з екс-депутаткою Бундестагу
Чим схожі Балканські війни 90—х і війна на Донбасі? Свого часу Європа заплющила очі, не відреагувавши вчасно на агресію сербської армії проти Боснії і Хорватії, так само, як сьогодні закриває очі на дії Росії в Криму та на сході України. Ба більше, як розповідає депутатка Бундестагу Марілуїзе Бек, у Німеччині дедалі більше людей, що прагнуть повернутися до «старих добрих» відносин з Москвою.
Марілуїза Бек, відома екс-депутатка Бундестагу (1994-2017 роки), відвідала Київ на початку червня. На запрошення Міжнародного фонду «Відродження» вона представила діяльність нового Центру за ліберальну модерність, який працює в Берліні, а також проекту «Розуміти Україну», який пояснює українські події німецькомовній аудиторії.
Громадське зустрілося з Марілуїзою та розпитало її про сучасні тренди в німецькій політиці, про те, чому Захід не завжди бажає знати правду про події в Україні та про найбільші загрози ліберальним демократіям в Європі.
Депутатка Бундестагу (1994-2017 роки) Марілуїзе Бек під час інтерв'ю Громадському, Київ, 6 червня 2018 року Фото: Громадське
Чи стає Німеччина прихильнішою до Росії?
Сьогодні в Німеччині є чимало людей, які ставлять питання, чи не час повернутися до старих-добрих часів нормальних відносин з Москвою, і чи не час відсунути на задній план питання Криму та Донбасу. Цих людей стає дедалі більше. Навіть у середовищі «Християнських демократів», тобто партії Меркель, бачимо збільшення спротиву її політиці щодо Москви.
З другого боку, в Німеччині нині дуже сильна ультраправа партія (тобто «Альтернатива для Німеччини» — ред.), яка вкрай вороже налаштована стосовно Меркель, і дуже прихильно — до Москви. Німецькі ультраправі — це просто машина пропаганди, що обслуговує російські інтереси. Водночас Росії підігрують і німецькі ультраліві.
Тож у Німеччині сьогодні чимало опозиції до нинішньої політики Меркель. Ця політика наразі прагне дотримуватися європейських норм, норм міжнародного права, чий висновок простий: Росія повинна забратися геть і з Донбасу, і з Криму. Але протистояння цій політиці чимраз більше.
«Німецькі ультраправі — це просто машина пропаганди, що обслуговує російські інтереси» (на фото праворуч — співголова парламентської групи ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини» (AfD) Аліс Вайдель виступає перед депутатами Бундестага, ліворуч — канцлерка Німеччини Ангела Меркель, Берлін, Німеччина, 21 березня 2018 року) Фото: EPA-EFE/CLEMENS BILAN
Балкани та Донбас: сліпота Європи
Уже в дев'яностих мене дуже дратувало те, ми довго просто не хотіли бачити, що відбувається на Балканах, коли розпадалася Югославія. Тоді не було ніякої громадянської війни: просто стара югославська, а згодом сербська армія, якій допомагали парамілітарні групи, здійснила агресію проти Хорватії та Боснії. Причина полягала в тому, що ці країни хотіли мати власні національні держави — і вони мали на це право відповідно до конституції Югославії.
І тоді Європа якимось чином просто не захотіла розплющити очі. Не захотіла зрозуміти, що відбувається. Якби ми хотіли, то легко розрізнили б агресора та жертву. Жертви не завжди є ангелами, вони також чинять зло. Але все одно найперший пріоритет — розрізняти жертву та агресора.
У цьому подібність між Балканськими війнами і війною на Донбасі. Ми дозволили Москві та російській пропаганді проштовхнути своє пояснення: мовляв, сепаратистам, можливо, допомагали якісь російські солдати, які приїжджали на Донбас на вікенд чи під час відпустки, але взагалі-то Росія тут ні до чого. Це велика брехня. Ми в Європі можемо пересвідчитися, що це брехня, але ми просто не хочемо цього бачити.
І ці дипломатичні формулювання, коли ми просимо Кремль, мовляв, будь ласка, намагайтеся вплинути на сепаратистів, щоб вони не робили тих чи інших речей, насправді просто приховують від нас правду. А правда в тому, що ці люди отримують накази та гроші, танки й військові потужності з Москви. Ось у чому полягає правда.
Усе починається з правди. Ми не заявили цю правду вголос, коли розвалювалася Югославія, і коли Боснія була жертвою. Ми також не висловлюємо правди, вагаємося, чи казати прямо про роль Росії в Криму та на Донбасі.
Депутатка Бундестагу (1994-2017) Марілуїзе Бек під час інтерв'ю Громадському, Київ, 6 червня 2018 року Фото: Громадське
Захід: ризики «авторитарного інтернаціоналу»
Ми досі мислимо в старій опозиції між правими та лівими політичними силами. Але ця опозиція вже не стоїть на порядку денному. Праві та ліві можуть спокійно мати спільні позиції щодо Криму, наприклад.
Натомість найсерйознішим питанням, про яке ми маємо говорити сьогодні, — це питання, чи йдемо ми до авторитарного правління, зменшення прав індивіда, а надто для тих людей, які відрізняються від інших? Чи натомість ідемо до ліберальної демократії, яка, звісно, означає, що всі мають дотримуватися певних правил, але водночас означає захист прав, шанування та гідність меншин.
Ліберальна демократія означає розмаїття етнічних груп, розмаїття релігійних груп; суспільство, де чоловіки можуть кохати жінок, але також, наприклад, де жінки можуть кохати жінок, а чоловіки можуть кохати чоловіків, тобто таке модерне життя, яке дає свободу людям.
Я думаю, наші суспільства ще досі цілком не зрозуміли, що на ці свободи здійснюється потужна атака з боку патріархальних, консервативних, націоналістичних, антипарламенських, антизахідних сил. Ознаки цього — «Партія за незалежність Сполученого королівства» в Британії; Ле Пен у Франції, «Альтернатива для Німеччини», Качинський у Польщі, Трамп у США, Путін у Росії.
Іншими словами, ми спостерігаємо за народженням авторитарного інтернаціоналу, тобто міжнародного руху, який захищає авторитарні цінності.