Із однієї війни на іншу. Історія сирійця, який у Дніпрі рятує поранених і малює картини про війну

Вражають не бойові дії, а жорстокість заради жорстокості 

Навесні 2011-го в Сирії повстали масові протести. Мітингарі вимагали відставки президента країни Башара аль-Асада. Для придушення акцій непокори уряд залучив танки та снайперів. Повстання тоді переросло в громадянську війну.

Із травня 2011-го до травня 2014 року Хомс, рідне місто Ахмеда, було в облозі сирійської армії, яка намагалася знищити розташовані там військові формування опозиції.

Коли війна прийшла до Хомсу, Ахмеду щойно виповнилося дванадцять. У родині він був найстаршим із шістьох дітей.

«Я порівняв би те, що тоді відбувалося в Хомсі, з минулорічними подіями в Маріуполі. Згадую безперервні бомбардування, під які потрапив і наш будинок. Ми постійно ховалися в укриттях. Наше місто залишалося закритим, не було їжі, електрики. Я вже мовчу про неможливість навчатись у школі».

Батько Ахмеда був знаним у Хомсі хірургом-ортопедом. Тоді в місті не працювали лікарні, тож будинок Шамсалдіна перетворився на медичний пункт, а батько навчив сина-підлітка накладати шви пораненим.

Через два роки, коли родина переїхала до Лівану, лікар продовжив допомагати постраждалим від війни вже там. Ахмед і далі асистував батькові.

Згадуючи ті роки, він говорить, що глибоко співчуває українським «дітям війни». Його молодшим братам на момент облоги Хомса було два і три роки. Та навіть тепер, через понад десяток років, хлопчаки не позбулися звички спати на підлозі.

Найбільше у війні Ахмеда вражають не бойові дії, а жорстокість заради жорстокості.

«Колись ворожий снайпер прострелив лапу моєму коту. Мене це дуже вразило, бо я не розумів, навіщо він це зробив. Але я бачив очі снайпера, йому все це подобалося! Далі — більше. Мій старий сусід віз на велосипеді онуків, і його застрелили на очах у малечі. Саме таку жорстокість виявляють і росіяни під час війни в Україні — сліпу й безглузду. І це дуже страшно».

Прокинувся від вибухів і почав малювати

Бажання здобути медичну освіту привело Ахмеда Шамсалдіна до України. Шукаючи себе в інших країнах — Грузії, Малайзії, Судані, Кіпрі, — хлопець зрештою приїхав до Дніпра. Тут живе чотири останні роки.

Називає Дніпро теплим і дружнім містом. Нині Ахмед навчається на четвертому курсі Дніпровського інституту медицини та громадського здоров'я. Поки що вибирає між ортопедією та пластичною хірургією.

У ніч, коли почалося повномасштабне вторгнення, Ахмед прокинувся від вибухів і почав малювати.Він ніколи спеціально не вчився малювання. Просто у два роки взяв у руки олівець, а в сім — уже створив першу політичну карикатуру.

Його стиль нагадує сюрреалізм, але сам художник називає його мідділізмом — своєрідним містком між сюрреалістичним та реалістичним мистецькими напрямками.

У його рюкзаку завжди лежить аркуш паперу, олівець чи ручка, щоб швиденько створити скетч. Іноді хлопець робить ескізи на руці, а вже вдома, в майстерні, переносить на полотно. Всі образи, каже, бере з голови.

Наразі в доробку Шамсалдіна понад півсотні картин. Декілька з них присвячені війні в Україні.

Він показує фото своїх робіт в Instagram і розповідає: «Ось цей малюнок під назвою “З болю народжується надія” я створив 24 лютого. Тут сонце, що плаче кривавими сльозами. Я поєднав червоний колір (біль, кров), чорний (темрява, ніч, війна, смерть) та жовтий (світло, надія). На малюнку українці, але водночас це — всі люди, що страждають від війни в Сирії та інших країнах».

На картині «Хьюман бургер» хлопець зобразив, як фашизм, війни й диктатура затискають людину «наче котлету в гігантському бургері».

Скетч картини «На війні багато хто платить своєю людяністю за виживання» Арсен зробив на вокзалі, спостерігаючи за евакуацією дніпрян у перші тижні війни.

«На картині — рятівне коло та розчавлена душа людини, яка тікає. Чесно кажучи, побачене на вокзалі тоді справило на мене гнітюче враження. Усі хотіли їхати, дехто не думав про інших: про старих людей, про дітей. У перший потяг моїх друзів-іноземців люди просто не пустили. Мовляв, це потяг для українців. Однак бомби не питають, якого кольору твоя шкіра». 

Із дитинства — у військово-польових умовах 

Війна в Україні хлопця не злякала. Коли почалося повномасштабне вторгнення, друзі підштовхували Ахмеда виїхати до Європи, але він обрав інший шлях.

«По-перше, я хотів допомагати людям. Мені не хотілося покидати свою кішку та домашню художню майстерню. Моя мама була проти, вона говорила: як ти сам можеш досягти миру на всій землі? Але краще я зроблю трохи, аніж не зроблю нічого. Одна журналістка спитала мене, чи хороша це для мене практика? Як вона могла подумати, що ці поранення для мене — практика? Я міг би практикуватись у Європі, куди виїхали мої друзі. Але я тут. Коли війна в Україні закінчиться, після завершення університету я хочу поїхати працювати до Палестини».

Після повномасштабного вторгнення Шамсалдін долучився до порятунку поранених бійців — мало не щодня допомагає лікарям Міської клінічної лікарні імені Руднєва. Навіть двічі сам пересаджував шкіру пораненим.

«Хоча я ще не закінчив університет, я асистую травматологу. Зрештою, я з дитинства звик працювати у військово-польових умовах і в умовах дефіциту матеріалів. А зараз саме той час, коли потрібно працювати».

Ахмед Шамсалдін вважає себе громадянином світу і мріє про мир на всій планеті. Зараз він чекає на перемогу України, якій обов'язково присвятить окрему картину. Каже, це не буде малюнок у яскравих кольорах — на полотні будуть і кров, і біль. Адже страждання тих, хто зазнав втрат, не припиняться із завершенням бойових дій.

Авторка: Ольга Журавель