Російська куля забрала сина. Як після втрати родина з Київщини продовжує життя
9 березня 2022 року сім’я Магдик втратила сина, 12-річного Владислава. Він загинув під час евакуації з Бучанського району на Київщині. російські військові обстріляли автомобіль сім’ї. Одна куля влучила в салон: спочатку вразила старшу доньку Аню, а потім — її брата. Хлопчик загинув у машині, дівчинку врятували. Після втрати сина батьки Ольга та Валерій вирішили всиновити хлопчика. У їхній родині житиме 12-річний Сашко з Чернігівщини.
Народження родини Магдиків
Ольга та Валерій Магдики довго чекали первістка й задумувалися про всиновлення дитини. Рідні їх відмовляли. Перша дитина з’явилася за 12 років після одруження — 2006-го народилась Аня. А наприкінці 2008 року батьки дізналися, що чекають ще одного малюка. 1 липня 2009-го в них народився син.
«Перший місяць я називала його Мішею. Дуже подобалося це ім’я. Але у Валерія помер батько Михайло, свекруха порадила не називати так дитину», — розповідає Ольга Магдик.
Хлопчика назвали Владиславом. Він ріс вередливим і вибагливим, потребував уваги батьків. Та їх не обтяжували примхи малюка — вони були захоплені батьківськими клопотами.
Життя до 24 лютого 2022 року
Магдики жили в селі Гаврилівка Бучанського району на Київщині. Їхній дім був гамірним. Великою компанією з рідними та друзями відзначали родинні свята. Сім’я їздила на відпочинок разом — на лижах покататися, на пляжі полежати.
Владислав, згадує мати, ріс кмітливим: «Дамо сину якесь завдання, він обов’язково спитає: “Скільки на це необхідно часу?” Намагався все робити швидко, щоб потім займатися своїми справами».
Владислав любив у всьому бути першим. Казав, що в майбутньому зможе досягти більшого, ніж батьки. Цілеспрямованим хлопчика називали й у школі.
«Влад був гарним школярем. Що не попроси — зробить. Пам’ятаю, як казав, що хоче стати президентом. Йому хотілося бути рушієм змін», — розповідає класна керівниця Лідія Старовойт.
Хлопець мав багато друзів. У батьків часто брав більше кишенькових коштів, щоб пригостити товаришів піцою чи ще чимось смачним. Захоплювався комп’ютерами, добре знався на техніці та обожнював ігри. Мамі говорив, що стане мільйонером завдяки цим іграм.
«Щирі очі, усміхнений, із великою душею. Добрий, чуйний, як сонечко», — таким згадує Владислава родичка Оксана Люта.
Хлопець товаришував з її двома синами. Родини жили неподалік.
Після 24 лютого 2022 року
У перший день повномасштабної війни, 24 лютого 2022 року, Валерій та Ольга Магдики роз’їхалися по роботах. Мати швидко повернулася додому з Бучі — працювала там головною бухгалтеркою. З дітьми знесли до підвалу їжу, свічки та ікони. Коли чулися вибухи, ховалися там.
Увечері родина обговорювала, що робити далі. Батько сказав, що з Київщини не поїде: тут робота, дім, два собаки та два коти. Аня не погоджувалася їхати кудись без тата.
«Наступного дня я нарахувала 170 ворожих танків, які рухалися повз Гаврилівку. Всім рідним телефонувала, вони казали: у регіоні вже є розстріляні машини, не їдьте нікуди, це небезпечно», — говорить Ольга Магдик.
Поряд із Гаврилівкою розташовані Гостомель і Буча. Магдики постійно чули вибухи. Аня та Влад, пригадують батьки, почали рідше спускатися до підвалу.
«Звикли до всього, що відбувалося. Мені стало страшно за них», — згадує Ольга Магдик.
У березні родина тричі поривалася виїхати з Гаврилівки. Їх зупиняли рідні та сусіди. Магдики мали все необхідне для життя в селі: продукти, генератор, грубку.
«Ніч на 9 березня була страшна. Неподалік вибухали машини. Я погано спала. Через постійну напругу мій страх став ще сильнішим. Потім зателефонувала свекруха: підривають останній міст у сусідній Раківці, решту — вже зруйнували. У нас було обмаль часу, щоб виїхати», — згадує Ольга.
Вранці 9 березня Ольга розбудила дітей. З Анею та Владом збиралася через Раківку вибратися з Київщини. Син прокидався важко, не хотів вставати.
«Я йому кілька разів казала: “Синок, вставай, треба їхати”. Він хотів узяти всі свої комп’ютерні речі в наплічник. Але я сказала, що нам же переходити річку — з цим не зможемо. Він кинув речі в моїй автівці. Там вони й залишилися», — говорить Ольга.
Магдики сіли до фольксвагена Валерія. Він планував підвезти рідних до Раківки й повернутися додому.
Виїзд 9 березня
Тим часом у шкільному підвалі гаврилівської школи переховувалась Оксана Люта з синами. Попередньо вони домовилися з Магдиками: якщо ті будуть виїжджати — заберуть і її з дітьми.
«Того ранку Оля сказала: “Швидко збирайтеся, будемо їхати”. Ми взяли рюкзаки, документи. Пам’ятаю очі Влада — карі, круглі, щирі. Ніколи не забуду його погляд, коли сідали в машину. Він чекав моїх хлопців, щоб поговорити», — згадує Оксана Люта.
Магдики з Оксаною та її синами вирушили за матір'ю Ольги до Раківки. Подружжя сиділо попереду. Влад, Аня, Оксана та її сини Нікіта і Ярослав — позаду. Приблизно за 10 хвилин на автівку вибігли російські військові.
«Це сталося дуже швидко. Може, секунд десять. Оля кричить, що вони біжать на нас із націленими автоматами. Валєра розвертає машину», — згадує Оксана.
«Лягайте на підлогу», — прокричала Ольга.
«Я не встигла опуститися, як почула звук — наче бляшанку пробивають у тирі. Це був постріл по машині — з якимось глухим звуком, сильним відлунням», — говорить Оксана Люта.
Вона відчула запах крові. З куртки Ані виліз пух, дівчина почала задихатися. Дорослі зрозуміли, що в неї влучили. Оксана зняла шарф і затисла рану.
«Тримайся!» — кричала дочці.
А та, задихаючись, промовляла: «Владік, Владік…»
Хлопчик сидів нахилений уперед. Дорослі думали, що так ховався від куль.
Валерій доїхав до свого будинку за лічені хвилини. Виніс сина з автівки, поклав у літній кухні.
«Я шукала пульс. Хлопчик до тями не приходив», — говорить Оксана.
Ольга була біля пораненої Ані. Роззула її, роздягла.
«Донька кладе телефон і каже: “Цей телефон віддаси одній подружці, цей — другій. Бо я, мабуть, мамо, помру”. Я вискакую в літню кухню, а чоловік каже, що нашого сина вже немає», — згадує Ольга Магдик.
Куля увійшла в спину Ані недалеко від хребта, а вийшла біля живота. Владиславу — влетіла у правий бік. Батьки згадують, що в машині син навіть не крикнув. Він пішов із життя тихо.
Поїздка з донькою
«Добре, що я там не лягла поряд із Владом», — каже Ольга Магдик.
Вона зібралася з силами, сіла за кермо авто, посадила поранену Аню і сказала, що буде прориватися в Бучу до лікаря. Боялася втратити ще й доньку.
«Я взяла сумку та документи. Аня була в домашніх капцях. У Луб’янці нас перестріли кадирівці. Сказали, що не пропустять. Я стала на коліна й кричала: “Вбивайте мене, добивайте доньку. Я вертатись не буду”. Розповіла їм, що в салоні лежить поранена дівчина», — згадує Ольга Магдик.
російські військові наказали їхати за ними. Машина стрибала на пагорбах, Аня стогнала. Окупанти довезли родину до свого пункту в лісі. Там серед багатьох наметів були медичні, Аню взялися оперувати.
«Після операції вони повідомили, що відправлять доньку до росії. Саму. Я дуже просила, плакала. Казала, що втратила сина, і вони таки дозволили їхати з нею», — пригадує жінка.
Ольгу із прооперованою Анею скерували до Білорусі. До ночі 10 березня через обстріли вони сиділи в бомбосховищі в аеропорту Гостомеля. О третій ночі подали гвинтокрил.
«Донька лежала після наркозу. Було холодно», — згадує Ольга.
Тим часом її сина готували до похорону. Валерій сам копав могилу на гаврилівському кладовищі під дулами пістолетів. Окупанти дозволили ховати сина лише йому.
Рішення про всиновлення
Ольга з Анею провели в Білорусі місяць, а потім виїхали до Берліна — туди евакуювалася мати Ольги. У червні 2022 року Ольга повернулася — Валерію було складно самому в Гаврилівці. Аня з бабусею залишилися в Німеччині.
«Я не могла прийняти й повірити, що втратила сина. Тільки коли прийшла на могилу, зрозуміла: Влада більше немає», — каже Ольга Магдик.
Будинок Магдиків спорожнів. Аня не захотіла повертатися додому. Їй сподобалося в Берліні. Поступово в подружжя міцніла думка: варто всиновити дитину.
«Як не стало сина, я одразу зрозуміла, що так вчиню. Бо я хотіла цього, коли ще не мала своїх дітей. Але знаєте, тоді я не змогла б так любити дитину», — говорить Ольга Магдик.
Влітку 2022-го подружжя готувалося до всиновлення. Їм хотілося подарувати родину хлопчику та дівчинці, які втратили батьків у війні. Але таких дітей, говорить Ольга, не було на платформі «Сирітству.ні». Пара обрала хлопчика з Чернігівщини, який на рік молодший за їхнього Влада.
Процес усиновлення Сашка тривав майже рік.
Ольга каже: «Якби я не займалася цим цілеспрямовано, могло б не вистачити сил. Це було складно й довго, але ми не відступали».
Останній суд щодо всиновлення відбувся 20 березня. Тоді Магдики передали дитині речі та планшет, які купили для нього.
«Коли Сашко приходить зі школи, набирає нас. Розповідає, як минув день. Якщо ми кудись їдемо, через вайбер показуємо йому Гаврилівку, Бучу та інші міста й села, де він житиме», — говорить Ольга.
12-річного Олександра Ольга та Валерій мають забрати додому 21 квітня. Пара розповіла йому про сина Влада, якого вбили російські окупанти.
«Якось Сашко спитав: “Ви мене берете, тому що Влад загинув?” Ми відповіли: “Ні, ми обов’язково тебе забрали б, але не так швидко. Завжди мріяли всиновити дитину”», — зазначає Ольга.
Текст підготовлений платформою пам'яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих росією цивільних і загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Щоб повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Авторка: Наталя Куліді