Коні на переправі. Як виживає українське конярство
Протягом останніх 30 років поголів'я коней в Україні скоротилося втричі і продовжує зменшуватися. Якби не ентузіасти, котрі вважають, що конярство має розвиватися попри все, це падіння було б набагато драматичнішим. Чому люди присвячують своє життя роботі з кіньми, і що потрібно зробити, щоб їхня праця не була подвигом — розбиралося hromadske.
***
Центром українського конярства цілком можна вважати Луганську область. Це найсхідніший регіон України. Третина його території контролюється самопроголошеною «Луганською народною республікою», яку підтримує Росія. Чотири кінних заводи разом із кінно-спортивним клубом розташовані досить далеко від лінії фронту — понад 40 кілометрів звідти. Водночас усі вони близькі до кордону з Росією, а кінний театр — лише за 300 метрів від території РФ.
Новоолександрівка: монументалізм і своя порода
Анархія не може бути матір'ю Порядку — принаймні якщо йдеться про коней. Анархія — кличка кобили на Новоолександрівському кінному заводі. Всі її лошата отримують імена за суворими правилами: «Перша літера — від першої літери імені матері, а в середині імені має бути перша літера батькового прізвиська, — пояснює керівниця Новоолександрівского кінного заводу, 64-річна Ганна Павловська. — Ось у Делегата мати — Динька, а батько — Клаптик (рос. «Лоскут» — ред.), тому й вийшов Делегат. Трапляються навіть подвійні прізвиська: Алая Роза, Лихий Жереб. Кому на що стає фантазії. Але є й обмеження. Наприклад, одна й та сама кличка не може траплятися в приплоді однієї кобили кілька разів».
Танкер — дворічний жеребець-запліднювач новоолександрівської породи. Він є нащадком у п'ятому поколінні коня на прізвисько Кокетливий, якому на в'їзді в село Новоолександрівка в 1975-му поставили монументальний пам'ятник.
«Кокетливий тричі ставав чемпіоном породи, був на виставках. А ще його любили директор і головний зоотехнік», — з усмішкою пояснює Сергій Павловський.
Сергію 28 років. Останні 10 років він працював на конезаводі наїзником, а кілька тижнів тому став головним зоотехніком. Тепер займається обліком, документацією і підбором маток для жеребців.
«Не сумуєте за кіньми?» — питаю його.
«Я не такий зоотехнік, що з кабінету не виходить. Щодня годину-дві з ними спілкуюся. Ось це — одна з моїх учениць, — Сергій куйовдить гриву Стежці (рос. «Тропинка» — ред.. — Ми її навчили, і вона зараз завозить корми, зерно».
Більшу частину прибутків конезавод отримує від здавання землі в оренду. Продаж коней дає всього 10-15% прибутку. Після початку війни ринок Росії та країн СНД для українського конярства закрився, а вийти на нові поки не вдається. Тож покупці переважно — приватні особи, котрі купують коней для сільськогосподарських робіт або для їзди верхи. Новоолександрівський кінь обійдеться покупцеві в 15 тисяч гривень, український верховий — 12 тисяч.
Ганна Павловська працює у сфері конярства з 1974-го. Вона пішла на пенсію з посади керівниці конезаводу в 2017 році, але в 2020-му її попросили повернутися, тож у вересні вона знову очолила підприємство.
«В Україні виведено всього-на-всього дві національних породи — українська верхова та новоолександрівська ваговозна, — ознайомлює нас зі справою Павловська. — Ще гуцульська в Карпатах, але там — методом народної селекції. А тут [на Новоолександрівському конезаводі] було поставлене конкретне завдання, якого коня хотіли отримати, і до цього цілеспрямовано йшли. Новоолександрівських ваговозів багато хто бере зараз для хобі-класу. Вони набагато спокійніші за верхових. Не дуже великі — я знаю, що багато людей на високих коней просто бояться сідати. Широкі, на них можна сидіти як на дивані, ба навіть полежати можна: лошаті року немає, а у нього спина — як лавка. У гори їх беруть як робочу тварину, щоб із лісу витягати колоди. І найширша галузь — продуктивне конярство. Це молоко і м'ясо. Можливо, про це важко говорити, коли дивишся на коня з добрими очима, але менше з тим. Жодна хороша дорога сиров'ялена ковбаса не обходиться без кінського м’яса — її просто неможливо приготувати інакше».
Продуктивним тваринництвом займалися і на Новоолександрівському кінному заводі. До початку 2000-х тут функціонувала кумисна ферма.
Сергій Павловський вважає, що допомогти галузі міг би, наприклад, зелений туризм. Але для цього потрібні інвестиції в інфраструктуру, зокрема відновлення кумисництва.
Ганна Павловська каже, що відродження конярства могло б початися з дозволу тоталізатора на іподромах.
«Перегони, змагання — і інтерес до коней відразу починає підвищуватися. Це був би величезний стимул для розвитку конярства. І гроші від тоталізаторів надходили б на кінні заводи. У нас зараз кадровий голод. Тут унікальна група біловодських кінних заводів, тут все спадкові кіннотники. Але де вони зараз? Де завгодно, тільки не тут! Вони можуть виконувати ту ж саму роботу, і отримувати в десять разів більше. Ірландія — перший насос, що витягує звідси кадри». Українських фахівців у цій країні дуже цінують.
На заперечення, мовляв, новоолександрівський кінний завод розводить переважно породу, котра не призначена для перегонів, вона зауважує: «Все взаємопов'язано. Коли є інтерес, люди можуть прийти і подивитися. Виникає бажання їздити. І для цього їм не потрібен чистокровний кінь, адже з ним дуже складно».
Сватове: операції з порятунку коней
Кінно-спортивний клуб «Юнацька слобода» в Сватовому має схожі проблеми, але на меті має інше. Тут діти можуть безкоштовно навчитися верхової їзди й навіть трюкам.
Найдивовижніша історія — про 10-річного Ваню з прифронтової Попасної. Коли він вперше прийшов до сватівського клубу, то запитав, де тут підвал, адже він обов'язково потрібен, щоб ховатися під час обстрілів. За розповідями його мами, після декількох занять з кіньми йому перестали снитися жахіття. Тепер він уві сні кличе коней на ім'я. «Тож коні лікують», — запевняють в кінно-спортивному клубі.
«Юнацька слобода» почалася з того, що Сергій Давиденко купив двох коней. Він вважав, що тварини будуть корисні для його бізнесу з лісозаготівлі, але потім згадав свою дитячу мрію. Про те ж мріяв і один із працівників пилорами — Микола Михайлівський. Вони удвох заснували кінно-спортивний клуб «Юнацька слобода». «Юнацька» — бо спрямована на роботу з дітьми та молоддю, «слобода» — як данина козацьким традиціям Слобожанщини.
Незабаром після заснування кінно-спортивного клубу почалася війна. Принесла вона не тільки нові проблеми, а й... нових тварин.
«Ми вивезли чотирьох коней з прифронтової зони, з-під Трьохізбенки, — згадує 61-річний Сергій Давиденко. — Тут вибухи, а ми вантажимося. Потім ми за них заплатили господарям, і вони залишилися у нас».
У 2014-му всі кінні заводи опинилися в скрутному становищі. Раніше продавали більшу частину тварин в Росію, але після початку війни цей ринок для українського конярства виявився закритим. Швидко знайти нові ринки виявилося неможливо. Ця проблема не вирішена й досі. Не мав чим годувати коней і Лимарівський кінний завод. Довелося здавати на м'ясокомбінат. Привезли шість коней, але один впирався, відмовлявся йти на бійню. Тоді стали шукати тих, хто міг би його забрати. З'ясувалося, що кінь — син американського рисака, а ця порода вважається цінною. Ця історія трапилася в ніч проти 6 листопада, а рівно за два роки, іншого 6 листопада народився цей жеребець.
«Грубо з кіньми не можна — тільки з добротою до них! — каже Микола Михайлівський. — Коні — як малі діти. З ними потрібно тільки лагідно. Як дитині — цукерку дав, і дитина відразу до тебе: дай ще! Так і коні. Люблять цукор, моркву, гарбузик».
Михайлівський родом із невеликого села Коржове, неподалік від Сватового.
«У нас в селі була кінна спортивна школа. Там займалися діти з села, приїжджали діти зі Сватового. Я десять років займався кінним спортом, був чемпіоном району в 1986 році, на обласних змаганнях в 1987 році посів четверте місце», — згадує він.
Уже восьмий рік він працює в кінно-спортивному клубі. Тут він і конюх, і тренер. Донедавна отримував мінімальну зарплату [на той момент — 4723 грн] від Центру дозвілля Сватівської міської ради, але через реорганізацію центру втратив і це. Іншого джерела доходів у нього немає, але залишати кінно-спортивний клуб він поки що не планує.
«Ми ні за що не беремо грошей. А неприбуткова громадська організація не може існувати сама по собі. Вона здатна вижити тільки в тісному зв'язку з місцевою владою й за підтримки наших аграріїв. Буде підтримка — ми існуватимемо, і діти, й батьки будуть вдячні. Коні теж будуть вдячні», — упевнений Сергій Давиденко.
За його словами, корм для коня вартує 50 тисяч гривень на рік. Триматися на плаву допомагають місцеві фермери. Вони дають приблизно третину сіна і фуражу. За день до нашого приїзду, наприклад, дали 4 тонни вівса.
Часто Сергій отримує корм для коней бартером:
«Я займаюся собаками — середньоазіатська вівчарка, кавказький вовкодав. І фермери ними дуже часто цікавляться: "Мені б такого собаку для охорони". Я їм кажу: "Цей собака коштує 5 тисяч гривень". "Ой, це багато!". "Ну тоді це буде тонна ячменю. Або 150 тюків сіна". "Та це запросто!"».
Сергій має своє уявлення щодо того, як не лише повертати витрати з кінно-спортивного клубу, але й розвивати його.
«Дайте нам 50 або 100 гектарів землі. У нас є досвід. Мої друзі-фермери допоможуть посіяти і прибрати. І ми станемо самодостатніми, сформуємо фонд заробітної плати для фахівців, які будуть задіяні. Я кілька разів звертався до місцевої влади, але вони кажуть, що це неможливо [через бюрократію, пов'язаної з передачею землі]», — зітхає Сергій.
Микола Михайлівський, своєю чергою, мріє, щоб у кінно-спортивному клубі з'явився кінний театр. Діти змогли б показувати, чому навчилися, а виступи дозволили б залучити нових людей.
Коні в театрі
В Україні існує з десяток кінних театрів. Але всі, крім одного — приватні. Єдиний державний працює в Луганській області. Він теж був започаткований як приватна ініціатива, але в 2003-му перейшов у стан державної установи й переїхав до тодішнього райцентру — Мілового.
Директор театру Дмитро Медведєв був там актором ще в 2003-му. Він розповідає, що минулого сезону вони дали 25 виступів в Міловому та ще 5 виїзних. Однак для того, щоб окупитися, театр має виступати п'ять разів на тиждень. Це цілком можливо — до війни театр іноді виступав і по два-три рази на день.
Щоб змінити ситуацію, театр планує розділитися на дві частини — одна залишиться в Міловому, а інша перебереться ближче до адміністративного центру області (або до Сєвєродонецька, або до Кремінної). Для виступів акторам доведеться їздити з Мілового, зате не потрібно буде щоразу перевозити коней.
Крім коней, поні та віслючка, в театрі є ще і верблюд Зухра. Її, тоді ще шестирічну, купили в 2005 році у луганського цирку. Живуть верблюди близько 40 років. Головна функція Зухри в театрі — фотографуватися з дітьми.
Середня зарплата актора в театрі — 5000 грн, хоча їхня робота пов'язана з ризиком для здоров'я.
Найсерйознішу травму за час існування театру отримав актор Дмитро Чеча: «Зараз я не виконую трюки, в яких треба стрибати на коня або зістрибувати з нього. У нас був виступ в Міловому. Є трюк, коли я їду з одного боку, а інший актор — з іншого, і я його збиваю з коня. Але щось пішло не так. І [він] мене плечем вдарив у ногу. Я впав і зламав ногу».
Потрібно розуміти, що актори грають свою роль під час виступів і репетицій, але в інший час доглядають коней. Іноді їм у цьому допомагають діти, яким цікаво провести час з кіньми й чимось допомогти.
У театрі 15 коней. Останніх двох купили два роки тому на Деркульському кінному заводі.
Ентузіазм та ідеї на Деркульському кінному заводі
Наразі в Луганській області чотири кінних заводи (з десяти, що існують в Україні). Деркульський — найстаріший і один з найперших ще від часів Російської імперії.
У XVIII-XIX ст. коней розводили заради геть іншої мети. Можна сказати, що коні були одночасно автомобілями й танками того часу.
«Потребували возового транспорту, для їзди верхи, для кавалерії. Кінний завод тоді підкорявся стаєнній канцелярії, яка була під юрисдикцією оборони», — розповідає Сергій Гладков, керівник Деркульського кінного заводу №63.
За його словами, всі його предки працювали на цьому кінному заводі від моменту створення підприємства. Сам він працює тут вже понад 40 років, останні вісім — на посаді керівника.
«2017-го нам виповнилося 250 років. Я все життя мріяв дожити до цього і відсвяткувати цей ювілей. Коли мені було п'ять років, я пам'ятаю, як святкували 200-річчя. Цифра “250” всіх дуже вражає. Далеко не кожному підприємству випадає дожити до 250 років. А за рік ми вже змінюватимемо нулик на п'ятірочку».
У підприємства купують лише 5-10 коней на рік. На питання, що потрібно зробити, щоб це змінилося, директор відказує словами керівників геть іншої галузі — вугільної, яка перебуває в схожому стані й теж переживає глибоку кризу. За словами Гладкова, держава повинна визначитися, чи потрібно їй конярство. Якщо так, то потрібно зібрати кіннотників і вони вироблять стратегію відродження галузі.
«Якщо судити за порядком, то ми в нашій групі “найкозирніші”. Кістяк кіннотників залишався завжди. За зовнішнім виглядом наші напівкровні коні української верхової породи кращі від усіх в Україні. Що ж до чистокровних коней, то на Стрільцовському кінному заводі клас сильніше», — розповідає тренер Руслан Баштовий. За його словами, тварини Деркульського конезаводу добре показують себе на іподромах.
Головного зоотехніка Деркульського кінного заводу Павла Бруска ми заскочили за «замальовкою» коней. «Замальовують» — себто малюють олівцем характерні риси коня: наприклад, зірочки або плямки на маківці голови. Це робиться для паспорта коня.
Коли він закінчує — показує нам музей. Найціннішим в ньому вважає попону, зроблену американцями. На ній написано «Zadorny Washinghton DC International». Попри те, що наїзник з конем виступали від збірної СРСР, на попоні американці зобразили прапор Української РСР.
«Там було шість призових місць, і Завзятий (рос.«Задорний» — ред.) став четвертим. А Великі Вашингтонські на той момент були перегонами на кшталт Чемпіонат світу. Всі кращі коні світу там були. Це говорить про те, що з правильним підходом до роботи з кіньми наша продукція була конкурентоспроможною не гірше за світову», — акцентує він. Втім, проблеми у кінних заводів, за його словами, беруть свій початок від моменту розформування кавалерії (остання дивізія припинила існувати у вересні 1955-го).
Себе Бруско називає ідейною людиною.
«Ідейний — від слова ідея, це зрозуміло, — сміється він. — Ідея в тому, що потрібно зберегти вже створений вітчизняний генофонд порід. Останніми у нас відзначилися нідерландці, вони вивели голландську теплокровну породу. Виводили її 40 років. Я розмовляв із ними, мені було цікаво, чого вони такого знають, чого не знаємо ми. Принципи селекції досі одні й ті самі. Різниця в матеріальній базі».
Він вважає, що держава повинна мати програму розвитку конярства.
«Як вона [працює] в Польщі, в інших цивілізованих країнах, куди ми мусимо йти колонами. І ми не проти йти, бо там ідеї гарні. А ось чому в нас ці ідеї не працюють — оце питання!».
«Як пояснити людині, котра, можливо, бачила коня тільки в дитинстві в зоопарку, нащо Україні потрібно конярство?», — питаю його.
«Є багато людей, які це розуміють. Нікого агітувати не потрібно. Але це неправильно поставлене питання, — говорить він. — Все можна “занащокати”. А нащо нам хліб? Є народи, які не знають хліба. А нащо нам вугілля? А нащо нам космос? А нащо нам гармати з танками?.. Ну, нащо гармати з танками — вже зрозуміло. Донащокались».
За підтримки «Медиасети»