«Кожне врятоване життя — це частина Перемоги». Репортаж із тренінгу такмеду
Це мій четвертий тренінг із такмеду і вже другий у навчально-тренувальному центрі «КоЛеСо».
Я трохи зверхня і поблажлива до учасників, адже в мені вже не горить азарт новачка — я знаю, що на нас очікує. Багато теорії та багато практики. Останнє — безперечно цікавіше, але й тут я вже пасивна. Турнікет кілька місяців тому накладала за 30 секунд (а ще раніше мене так надресували, що могла наче граючись і за 12). Сидячи, лежачи, стоячи. Собі і сусіду. Завше закінчувала вправу одна з перших.
Але ні! Цього разу минає вже 40 секунд, а я ще докручую вороток турнікета на правій руці. Якби була поранена й накладала сама собі, вже б зомліла від втрати крові. Деякі ж мої одногрупники (сьогодні нас чотирнадцятеро цивільних — ред.), уже впоралися та вигукують час: 10:42! 10:43! На турнікеті в реальній ситуації треба обов'язково записати час для медиків, які оглядатимуть пораненого пізніше. Але наша ситуація уявна, тому час вигукуємо.
Інструкторка Анастасія перевіряє: якщо турнікет затягнуто на совість, пульс на руці зникне. Також не вдасться засунути палець між липкою стрічкою (основна частина турнікета — ред.) і рукою. У кого є прогалина, має закрутити тугіше. А це боляче, дуже боляче. Та що вдієш: це найшвидший і найдієвіший спосіб зупинити кровотечу.
Моя самовпевненість швидко змінюється на сором, коли оголошують процент правильних відповідей в анкеті, яку ми заповнили перед початком занять. Там цікавилися загальними знаннями: з якою частотою дихає людина без свідомості; як і коли слід покласти її на бік; коли накласти другий турнікет; які ознаки шоку тощо. Я відповіла правильно лише на 60%.
По 80% мають 26-річний Максим і 17-річна Марія.
«Ви не вперше на тренінгу з домедичної допомоги?» — питає їх інструкторка.
Вони вигукують щось ствердне. Я ж мовчу.
Повторення — основа навчання
Ольга Омельчук — санінструкторка ЗСУ з 2014 року, засновниця мережі навчально-тренувальних центрів тактичної медицини «КоЛеСо». Крім Києва вони є також у Запоріжжі, Миколаєві, Вінниці, Кривому Розі. Каже, що спершу створювали тренінги лише для військових, але зараз їх можна відвідувати й цивільним. Ці курси відбуваються щодня, вони безоплатні. Від березня 2022-го заняття пройшли понад 37 тисяч людей.
Весь світ, і Україна теж, використовує протокол ТССС. Це золотий стандарт надання домедичної допомоги на полі бою. Його ключовим компонентом є алгоритм MARCH. Це простий акронім для запам'ятовування необхідних кроків за пріоритетністю для рятування життя пораненому в бою. Розшифровується так:
- М — Massive bleeding (масивний крововилив);
- А — Airways (дихальні шляхи);
- R — Respiration (дихання);
- С — Circulation (циркуляція);
- H — Hypothermia (гіпотермія).
Щоб українцям було простіше, вигадали як відповідник використати слово «КоЛеСо»: приголосні відповідні «крові», «легеням» і «серцю».
Це не суперечить міжнародним протоколам, але легше запам’ятати.
Говорю з Ольгою перед початком тренінгу.
«Найгірше, і це не лише проблема наших центрів, а всіх, хто вчить домедичної допомоги: якщо після курсу людина не продовжує тренуватися, за певний час усе забуде, — розповідає вона. — Тож треба практикувати навички до автоматизму, тренувати їх постійно. Щоб це було як за кермом: сідаєте і не думаєте, а дієте автоматично. Людина, яка бачила хоч раз, як накладають турнікет, рано чи пізно зробить це, але втратить якісь дорогоцінні миті, тоді як поранений може стекти кров’ю протягом трьох хвилин».
Тому в «КоЛеСа» вже пів року діють щоденні вечірні практикуми онлайн. У зумі наживо з інструктором, якому можна поставити питання. Збирається група охочих і годину повторює матеріал із навчальних баз. Потім ще годину людина тренується сама вдома за завданнями від інструктора. Треба пройти не менше трьох практикумів, а можна й більше — хоч і 100. Тоді переходиш на другий модуль, уже офлайн — практика та іспит. Системно тренуючись, людина із зав'язаними очима (у буквальному сенсі) зможе накласти турнікет або зробити тампонаду. Після другого модуля центр видає сертифікат.
Для участі в онлайн-практикумі треба зайти на сторінку «КоЛеСа» у фейсбуці, зверху буде закріплений допис із посиланням на зум.
Ольга розповідає, що до таких зумів приєднуються навіть бійці з позицій. Існує небезпечний міф: якщо військовий на війні, він уже навчений. Це не завжди так. Одна з курсанток «КоЛеСа» змусила свого чоловіка на передовій дивитися ці онлайн практикуми, коли виявила, що знає більше за нього. Була шокована, що він не мінімізував ризики загинути.
«Базовий рівень мають пройти всі: від наймолодшого бійця до генерала. Щоб у перші хвилини після поранення всі однаково могли допомогти й собі, й іншому, — впевнена Ольга. — Ще один міф: “Якщо будуть поранені на полі бою, кличемо медика”. Насправді в такій ситуації, у перші хвилини після поранення, потрібно покладатися насамперед на себе чи на побратима, що опинився поруч. Фаховий медичний персонал огляне пораненого, але це вже пізніше».
Вона наголошує, що отримані знання можуть знадобитися і в цивільному житті. Наприклад під час автомобільних аварій. «Швидка» ніколи не доїде за перші три хвилини.
«Ми маємо вміти рятувати одне одного. Сьогодні кожне врятоване життя — це частина Перемоги!»
Чим нижче до землі, тим пізніше в землі
Тренінг відбувається неподалік однієї зі станцій київського метро. Звичайна урядова будівля з кількома невеликими залами. В одному сьогодні займаються прикордонники, у широкому коридорі — ми, цивільні. Четверо чоловіків і десятеро жінок — під вікнами, затягненими плетеними сітками. Навпроти нас — інструкторка Анастасія. Худенька білявка, за спиною якої каремати, поличка зі старими тренувальними турнікетами, різні види бинтів і муляжі ран.
Разом ми проведемо 6 годин. Я вчетверте записую в блокнот тези — завжди є щось нове та невідоме: скажімо, тут я дізналася про «свідомий турнікет»; що тампонувати рану треба в напрямку серця; перелом можна вгадати за звуком (наче сніг рипить).
Починаємо з теорії. Хтось користується телефоном, хтось ноутбуком. Після кожного теоретичного блоку тренуємося. Турнікет собі: на руку, на ногу. Турнікет напарнику — те саме.
Анастасія, як і всі інструктори на всіх моїх тренінгах, наголошує на надважливому нюансі: турнікет має бути якісним. Якось при мені розпакували китайський, у якого вороток тріснув відразу ж.
«Поганий турнікет дає ілюзію порятунку, а насправді — вбиває», — каже Анастасія.
Хтось із чоловіків жартує: «Підроблений турнікет хоч на шиї тещі затягни — виживе».
Нарешті моє улюблене — невеличкий іспит. Заходимо в напівтемну кімнату з наповненими піском мішками, гілками й маскувальними сітками. Ділимося на пари. «Поранені» влягаються на карематах, «рятівники» торкаються рукою до носа, заплющують очі й крутяться навколо себе: тренують вестибулярний апарат. Після цього в голові макітриться. Інструкторка дає завдання: «У вашого побратима кульове поранення правої ноги, що робите? Розказуйте!»
«Я в жовтій зоні, мені нічого не загрожує, поки підбігаю до нього, одягаю рукавички (це принциповий момент: ви ніколи не знаєте, які хвороби ховає чужа кров — ред.), забираю в нього зброю та засоби зв’язку, затягую турнікет…» — кожний бубонить порядок дій, а Анастасія перевіряє.
«Погано затягнуто, через три хвилини “двохсотий”! Чий ви турнікет використали, свій? А якщо вас поранять, де візьмете? Запам’ятайте: рятуємо пораненого лише його аптечкою. Увага — ви поранені в ліву руку!»
Всі кидають своїх напарників, натягують турнікети собі. Раптом звучать звуки стрілянини: Анастасія увімкнула «червону зону» — значить, що ви під вогнем. Падаємо і тепер уже лежачи натягуємо турнікети. Хто підняв високо голову — «вбитий».
«Чим нижче до землі, тим пізніше в землі», — згадую прописну істину з першого свого тренінгу «КоЛеСа».
Тоді було всяке: поранені ще й стогнали, старалися увійти в роль, а хтось із рятівників «пожалів»: «Ти можеш не горланити?!» Одного «пораненого», який прикинувся непритомним, узагалі не помітили у великій кімнаті. Тому якби це було насправді, він би помер.
Прийшла на тренінг за порадою психотерапевтки
Між іншими блоками, де вже навчаємося тампонувати рани, робити перев'язки, перевіряти дихальні шляхи, розпізнавати ознаки шоку, — є невеличкі перерви. Спілкуюся з учасниками.
Ярині 35, служить у ЗСУ. Нишком вона шепоче, що до них у частину приходили інструктори з такмеду, щось там показали, дали одній людині накласти турнікет — на цьому все закінчувалося. А вона хоче навчитися.
Двоє дівчат, 18-річна Віка і 17-річна Марія, діляться, що хочуть здобути базові навички й у будь-якій ситуації допомогти людині.
«Це вже другі мої курси, — тріпоче двома кісками Марія, — я ще не знаю, але можливо, стану інструкторкою».
У 26-річного Максима від інтересу горять очі — хоче якомога більше навчитися. За місяць він іде добровольцем у Гвардію наступу. Проходить усі курси, які лишень може знайти. Про це попросили в його майбутньому підрозділі. Хлопець уже вміє керувати дронами, був на навчаннях із тактичної підготовки, стріляв у тирах. Рекламу «КоЛеСа» побачив, коли виходив із сусідньої будівлі, де відвідував платний тренінг із домедичної допомоги.
«Тут навіть крутіше — я вже бачу, що пояснюють краще, розуміють про що розповідають. Тоді як на платних курсах лише гроші збивали, — розказує Максим. — Рятувати поранених треба вміти, бо від цього залежить життя людей. Краще навчитися наперед, адже мобілізувати можуть кожного. І треба багато практикуватися».
Звертаюся до ще одного хлопця. Андрій має довге волосся, зібране у хвоста; пухнасті вії; вуса як у соліста якогось фанкового ансамблю з 70-х. Він прискіпливий і в усьому «правильний», підходить до життя раціонально.
«Не скажу, що маю велике бажання йти на фронт, але допускаю, що мене мобілізують, у червні мені виповниться 27 років. Хочу бути готовим».
Хлопець також проходить наперед різноманітні курси: керування швидкісним FPV-дроном, двічі курси з такмеду, залишилося навчитися стріляти.
Після першого тренінгу «КоЛеСа» Андрій замовив на американському сайті оригінальні товари для своєї бойової аптечки. Але не всі йому продали, бо якісь заборонено використовувати не на території США. Тож він написав їм слізного листа, що хоче лише оригінальні товари з найдовшим терміном придатності. Пояснив, що він хлопець з України й використовуватиме декомпресійну голку і гемостатик. На цей лист магазин відгукнувся й погодився продати.
Сьогодні Андрій приніс цілий ящик із медичними засобами, щоб інструкторка після тренінгу допомогла вибрати найкращі для його військової аптечки. Юнак розклав свої «скарби» відразу на кількох стільцях. Багато позицій повторювалися: скажімо, атравматичних ножиць, якими розрізають одяг поранених, було три пари; кілька щитків на випадок травми ока. Зайві засоби Андрій віддасть знайомим бійцям.
Розпитую 22-річну Аліну — міцну дівчину з дуже довгими гострими нігтями. Вона біологиня за освітою, працює адміністраторкою в контакт-центрі медичної клініки.
«Прийшла за порадою своєї психотерапевтки. У мене давно є ідея піти воювати. Тому терапевтка порадила пройти курси з тактичної медицини, навчитися стріляти, щоб зрозуміти: моє чи ні».
Здобула навички, але мрію, щоб вони не знадобилися
Тамарі 41 — вона парафіянка церкви в Боярці. Разом із капеланами їздить як волонтерка до військових зі свого міста на фронт. Часто ризикує, тому вирішила навчитися, як поводитися під час обстрілів. Її вродливе обличчя втомлене.
Ми опиняємося разом у парі. Перемотуємо одна одній шию, пах і пахви.
«Думаєш, буде жіноча мобілізація? — питає тихенько. — Бачу, що до того йде».
Олег — найстарший із сьогоднішніх курсантів. Йому 63, у нього сивий «їжачок». Чоловік старанно нотує, сумлінно тампонує, перев’язує.
Він волонтер з естонської Ради у справах біженців. Усіх з організації зобов'язали пройти тренінг — ось і він тут. Чоловік часто буває у «гарячих точках». Тиждень тому — під Куп’янськом.
«Гарно тут дають матеріал, цікаво, радитиму своїм рідним пройти», — каже виважено.
Дві жінки середнього віку, Наталія і Дарина, — подружки, вирішили пройти тренінг для себе.
«Це корисна штука навіть для цивільних. Бо всі ми чули слово “турнікет”, а як користуватися ним — не знаємо. Я двічі була в ситуації, коли в людини ставався епілептичний напад і ніхто не знав, що робити. А недавно біля нашого будинку прилетіло і в людей були осколкові поранення, — розповідає Дарина. — Про “КоЛеСо” чули багато хорошого, але сюди так важко записатися, постійно немає місць. Цього разу пощастило».
Наталія радіє, що сьогодні чомусь навчилася, але тепер мріє, щоб ці навички не знадобилися.
27-річний Микола у шапочці на потилиці радісно розповідає, що прийшов попрактикуватися. Це його третій тренінг, не рахуючи відео з ютубу.
«Мене можуть мобілізувати у будь-який момент, тому я тут».
З кавою з вулиці прибігають розчервонілі від морозу 18-річна Варвара та на рік молодша Дарина.
«Я з Макіївки Донецької області, — оповідає чорнява Варвара. Вона студентка, вивчає міжнародний бізнес. — Місто давно окуповане, і я дуже давно знала, що рано чи пізно піду воювати, щоб повернути собі дім. Зараз активна фаза війни і я подумала, що треба йти зараз. Людський ресурс закінчується».
«А я з Києва, — ніяковіє спершу Дарина, але поступово голос її кріпне. — Маю багато друзів з окупованих територій, моя мама волонтерка, допомагаю їй, багато спілкуюся з військовими. Теж прийшла до думки, що хочу піти на війну».
Стоячи між ними з диктофоном, раптом забуваю, що я журналістка. Схилила їхні голови до себе, обняла й насилу стримуючись, щоб не розплакатися, прошепотіла: «Дівчата-дівчата, які ви молодці, але ж які ви ще малі...»