«Кров моїх синів пролита недарма». Історія двох братів-росіян, які загинули за Україну
На однакових трунах — синьо—жовті прапори. У домовинах — рідні брати Бутусіни: 20—річний Леонід та 24—річний Роман. Росіяни за національністю. 2021—го вони несли службу в окопах Донбасу. В лютому 2022—го воювали на Чернігівщині. Там у березні разом і загинули. На цвинтарі міста Калуш на Івано—Франківщині багато людей у формі — побратими прийшли провести загиблих в останню путь.
Росіяни в галицькому селі
Вісім років тому Олег та Тетяна Бутусіних із дев’ятьма дітьми переїхали з росії на Івано-Франківщину. З початком бойових дій на Донбасі росіянин Бутусін просто відрікся від своєї батьківщини і перевіз сім’ю в Україну.
«Коли почалася військова агресія у 2014 році, ми, живучи ще там, бачили, як на територію України йшли “Урагани” і “Гради”. Розуміли, що маємо бути на боці правди. І вирішили разом зі старшими дітьми, що будемо перебиратися в Україну й допомагати українській державі долати ворога», — каже hromadske батько загиблих Олег Бутусін.
Для нього росія «померла», її територію він називає «антиросією», а населення — «найбільш зачуханим народом без жодних прав».
«Ми сюди переїхали не так через любов до України, як через любов до справедливості. Якби на місці України була інша держава, ми зробили б такий же крок», — додає Бутусін.
Після переїзду Бутусін-старший записався до «Правого сектору» й пішов воювати. А після повернення з фронту купив у селі Грабівці, недалеко від Калуша, стару хату. Велика родина замешкала в Грабівцях. Хату ремонтували і доводили до ладу. Коли Олег став працювати лісником, в мирному селі для нього почалися інші бойові дії. Однодумці Бутусіна переконували, що він перекрив селянам незаконні рубки лісу, і через це місцеві збунтувалися. Навіть вимагали виселити родину з села.
Та сім’я залишилася у Грабівцях — і навіть збільшилася. Тут у них народилося ще троє дітей.
Родинна справа — воювати проти росіі
2020-го старші сини Бутусіних — Роман та Леонід — підписали контракт із ЗСУ. Роман був випускником Львівської академії сухопутних військ. Леонід закінчив Прикарпатський військово-спортивний ліцей-інтернат. 2021 року обоє вже були на фронті на Донбасі — упродовж дев’яти місяців обороняли позиції поруч із Донецьким аеропортом.
«Коли я з ними познайомився у 2021-му, їх до мене підселили в бліндаж, ми одразу знайшли спільну мову, ніби знали один одного тривалий час», — згадує побратим Бутусіних із позивним "Сина". Чоловік охоче розповідає, що захоплювався хлопцями.
«Я захоплювався їхнім сміливим вчинком, коли вони розповідали про свій переїзд із росії в Україну. У 2014-му в рф вони ходили й розвідували, чи справді російські війська їдуть на Донбас, бачили, як звідти повертається підбита російська техніка. А остаточно вирішили поїхати, коли почули на російському телебаченні звинувачення в бік українських військових, нібито вони збили малайзійський пасажирський літак із жінками й дітьми на борту».
Бутусіни навіть не встигли відгуляти першу відпустку, як на початку 2022-го їх знову викликали. На фронті вони були стрільцями та помічниками гранатометника.
«Нас іще перед широкомасштабною війною відправили на посилення кордону. Потім була передислокація, перегрупування, і ми опинилися в тому селі». Це побратим загиблих Артем розповідає про Лукашівку, яка за 20 кілометрів від Чернігова.
У Лукашівці вони пробули чотири дні. Першого дня було тихо. Наступного село накривали «Градами» та «Ураганами», а за кілька кілометрів уже було чути гуркіт танків.
«На четвертий день танки поїхали на нас. Я в цей момент був неподалік, відійшов від них на 10 хвилин. Коли повертався, то побачив, що зі всіх сторін нас оточують. Мене відрізали від позиції, де були хлопці, я вже не міг нічого зробити», — каже Артем.
Шестеро доньок та шестеро синів
«У вашій родині 12 дітей?» — запитую одного з великої сім’ї Бутусіних. Григорію 18 років, він — молодший брат загиблих. На похорон одягнув піксельну форму, хоч офіційно ще не служить.
«Так, нас порівну. Шість хлопців, шість дівчат. І так для нас і залишиться», — відповідає. А батько додає, що й Григорій уже має бойовий досвід.
«Грішу я взяв із собою, щойно почалася в лютому ця війна. Він теж брав участь у бойових діях. У нас, козаків, заведено бути військовими. Це ціль нашого життя, мрія життя — бій за правду». Бути військовими для його синів природно; каже, що цей вибір вони зробили свідомо.
Абоненти недоступні
9 березня Олег Бутусін брав участь у боях на Київщині. Зв’язок із синами пропав. Батько намагався додзвонитися до хлопців, проте марно. Наступного дня він вирушив на Чернігівщину. Знав, що сини — в Лукашівці. Однак потрапити в село не зміг — його вже окупували.
«Не було інформації, чи хлопці ще живі, чи в полоні. Олег намагався кілька разів заходити в те село, але до Лукашівки не було підходу з лісу чи лісосмуг. Коли він пішов полем, назустріч вилетів дрон і виїхав БМП. Олег зрозумів, що його розсекретили, і довелося повернутися. Ми тоді чекали на нього у певному місці для прикриття, якщо відкриють вогонь», — пригадує бойовий побратим Олега Бутусіна, доброволець «Правого сектору» Іван Васелаш.
Після звільнення Лукашівки Олегу Бутусіну вдалося розшукати тіла синів. 2 квітня на своїй сторінці у фейсбуці він оприлюднив відео з місця загибелі Романа й Леоніда.
«Ми бачимо тут гільзи, розбиті магазини. Тобто мої хлопці бились до останнього. Знаю, що вони підпалили БМП більшовиків, ймовірно, ще танк підпалили. Землю, яка просякнута кров'ю моїх синів, забираємо з собою в Калуш. Ця кров пролита недарма. Це запорука нашої майбутньої перемоги», — сказав на місці загибелі своїх синів Олег Бутусін.
Чернігівська земля з кров’ю калуських росіян
Літня жінка несе квіти попереду похоронної процесії і не приховує сліз.
«Я — їхня сусідка. Це були дуже хороші хлопці, допомагали мамі, роботящі».
На цвинтарі біля двох ям — чорний пакет із землею. Тією самою, котру Олег Бутусін згрібав у Лукашівці, на місці загибелі своїх синів — щоб їхню пролиту кров поховати разом із ними. Труни братів опускають під звуки пострілів та гімну України. До чорного пакета по черзі підходять усі з великої родини Бутусіних, набирають жмені землі й кидають у могили.
Росіянин Олег Бутусін, який досі не отримав українського громадянства, разом із сином Григорієм обіцяє повернутися на фронт. Щоб боротися за Україну й за певність, що його Леонід та Роман загинули недаремно.
Я ж питаю у чоловіка, який вибачається за свою брудну військову форму, бо «на похорон одразу з фронту», як після таких втрат зберігати бойовий дух і не зневіритись. І отримую від нього рецепт.
«Допомагає віра в перемогу. Ми впевнені, що переможемо, бо переконались, що ворог не такий страшний і сильний, як його малюють. Їхні літаки й гелікоптери падають кожного дня, їхні танки дуже добре горять, їхні люди активно здаються в полон, а багато їхніх бойових професійних підрозділів розбиті. Тому це лише питання часу. Так, без жертв не минеться, але ця війна допомогла нарешті всім українцям об'єднатися і зрозуміти, хто наш спільний ворог — не тільки України, а й усього світу».