«Мамо, мені робили боляче». Як працюють з дітьми, які постраждали через насильство на війні

Точної статистики та розуміння того, скільки дітей постраждали від зґвалтувань та сексуального насильства на війні, немає. Періодично зʼявляються повідомлення від уповноваженої з прав людини Людмили Денісової чи генеральної прокурорки Ірини Венедіктової та виринають історії в соцмережах від волонтерів.

Психологиня Наталя Пашко працювала з дітьми, постраждалими внаслідок сексуального насильства, ще за мирних часів. У 2014-му вона як волонтерка долучалася до роботи з тими, хто виїжджав із Криму, Донецької та Луганської областей. Після початку повномасштабної війни вона теж стала допомагати дітям, які пережили досвід насильства.

hromadske поговорило з фахівчинею про масштаби воєнних злочинів проти дітей, про те, як психологи співпрацюють з правоохоронними органами та про те, до кого слід звертатися за допомогою, щоб не нашкодити дитині.

Зґвалтування — це частина геноциду, приниження народу

Поле сексуального насильства — це найскладніший за наслідками злочин, який спричиняє відчуття безпорадності, порушення внутрішніх і зовнішніх кордонів. Це приниження, знецінення. Під час війни цей злочин має не таку специфіку, як у мирний час.

У мирний час зґвалтування дуже рідко є спонтанною дією — радше спланованою. Натомість у воєнний час багато залежить від того, наскільки військові можуть впоратися зі стресом, з рівнем бойових викликів у контакті зі смертю, з напругою, загрозою, наскільки вони зможуть опанувати себе, свої емоції та рівень збудження.

Якщо це не підготовлені люди з порушеними компонентами моральних цінностей та інтелектуального розвитку — вони ґвалтуватимуть усіх: дітей, літніх людей, жінок. Для них це розрядка на тваринному рівні, вивільнення напруги, злості. Це частина геноциду, приниження народу. У такому разі немає вибірковості, є реактивність. У них відсутній контроль як фільтр моральних цінностей, правил: вони здобувають владу та контроль над іншим народом.

Щоб свідчити про досвід насильства, людина має бути в безпеці

Слід розуміти, що про випадки зґвалтувань ми будемо дізнаватися ще упродовж тривалого часу. Коли людина під час війни переживає зґвалтування — в неї проявляються такі гострі стани як шок, ступор. А щоб почати свідчити про досвід насильства, вона має опинитися в безпечних умовах, в ситуації стабільності. Там, де бодай на певний час немає загрози.

Реагування на розповідь про зґвалтування має бути тихим і структурованим

У того, хто пережив насильство, є страх: людині здається, ніби про це не варто говорити. У країні триває війна, порушена загальна безпека, існує загроза, що людину можуть знайти. Є й небажання опинитися в центрі історій у соціальних мережах або в новинах.

Тож реагування на такі випадки повинне мати тихий і структурований характер.

Ми спільно з Офісом генпрокурора розробили памʼятку для батьків щодо того, як можна повідомити про воєнний злочин проти дітей. Щоб показати, що й поміж хаосу все ж є певний алгоритм реагування, є етика.

«Отже, це зі мною щось не так»

Коли батьки дізнаються, що їхня дитина зазнала насильства — авжеж, необхідно повідомити про факт злочину. Це їхня відповідальність, а також важливий момент в контексті повернення дитині відчуття безпеки, подолання почуття провини, надання допомоги.

Що таке свідчення про злочин на рівні дитини?

Коли відбувається насильство — вона переживає досвід, із яким складно співвіднестись, який складно відредагувати, ідентифікувати, захиститись. Порушується її внутрішня безпека. Якщо з дитиною не поговорили, не повірили її словам або якщо дитина не побачила реакції дорослих — вона бере провину на себе. «Отже, це зі мною щось не так»,— такими будуть її думки.

З досвіду роботи з постраждалими дітьми: їм важливо бачити, що батьки повірили, що з ними говорять правоохоронці, слідчі. Це допомагає відновлювати їхнє почуття безпеки, справедливості та кордонів, які були порушені.

Знайте, що першим етапом є свідчення про злочин у контексті відновлення дитини. Уже після цього — звернення по психологічну допомогу: коротке, якщо ви перебуваєте на території, де тривають бойові дії, щоб стабілізувати стан дитини. Довготривала робота ж можлива тоді, коли дитина буде в безпечному й стабільному місці.

Хаотичне заподіяння добра 

Зараз я бачу, що в професійній спільноті відбувається хаотичне заподіяння добра. Почули інформацію — і всі кинулися до людей у вразливому стані. Але насправді це ще більше лякає та замикає постраждалих у собі, як наслідок, потім їм складно повідомляти про ці злочини та отримувати допомогу. Психологи мусять розуміти специфіку воєнного часу.

Нині ми спільно з UNICEF, всеукраїнським громадським центром «Волонтер» та Міжвідомчою координаційною радою працюємо над створенням Реєстру психологів — він потрібен для захисту прав і забезпечення інтересів дітей, які стали свідками, жертвами злочинів або самі порушили закон. Дітям надаватимуть доступ до послуг кваліфікованого психолога під час проведення з ними слідчих (розшукових) дій, допиту/опитування, зокрема й під час кримінального чи судового провадження. Наразі фахівці проходять навчання.

Тож якщо стало відомо, що дитина зазнала сексуального насильства — спершу з нею працюватиме один психолог, який готуватиме її до проведення слідчих дій, опитування/допиту. Ця людина має бути максимально підготовленою та діяти у співпраці з правоохоронними органами. Опитування повинне відбуватися з відеофіксацією, щоб під час подальшого розгляду справи використовувати саме запис, а не допитувати дитину по кілька разів.

Діти мають здатність до відновлення, якщо вони отримують підтримку

Я мала досвід роботи з дітьми двох-трьох років, які постраждали від насильства. У таких випадках слід насамперед працювати з сімʼєю: батькам необхідно стабілізувати свій стан, бо дитина маленького віку ще не розуміє масштабів того, що відбулося. Вона це сприймає як «боляче», проте реакція дорослих, коли вони вигукують: «О, який жах!», може додатково її ранити. Батьки не мають привносити жаху, не мають переконувати, що, мовляв, цей досвід — на все життя. Діти мають здатність до відновлення, якщо вони отримують підтримку.

«Мені хтось зробив боляче»

Діти дошкільного віку, які пережили сексуальне насильство, можуть починати гратися в це, у них часом проявляється сексуалізована поведінка. Якщо було проникнення — дитина ідентифікує це як: «Мені хтось зробив боляче». І в такий спосіб швидше про це повідомить.

Як би дивно це не звучало, але працювати з дитиною, яка мала больовий досвід, легше, ніж з дитиною, яку могли стимулювати. Біль — те, що дитина хоче зупинити, і це підвищує ймовірність того, що вона розкаже батькам. Якщо ми говоримо про стимуляції, то в дитини буде сплутане сприйняття. Як те, що було приємним, може бути погано?

Діти можуть казати батькам: «Мамо, зроби мені так, як робив дядя». А батьки відповідають: «Що ти таке дурне говориш, що ти фантазуєш?». Проте важливо розуміти, що діти дошкільного віку не можуть про таке фантазувати. Якщо ви бачите, що вони займаються мастурбацією (і мають сценарій, як це потрібно робити, тим паче з залученням інших) — то або ж це дитині привніс дорослий, або ж вона могла переглянути порнографічне відео.

Дитина, яка постраждала від сексуального насильства, може почати ізолюватися від контактів з іншими й акцентувати увагу на досвіді, який відбувся. Може гратися в це ляльками як у зациклений сюжет, або ж виявляти сексуалізовану поведінку під час взаємодії з іншими.

Мовчати про досвід насильства

Якщо йдеться про дітей молодшого шкільного віку, то вони мають почуття сорому як реакцію на суспільні норми. Якщо з ними відбувається щось за межами їхнього життєвого досвіду, і про це не говорять — вони сприймають це як щось, у чому вони винні. Часом це може проявлятися ефектом брудного тіла, одяганням як капустина. Я мала випадок, коли дитина навмисне пошкоджувала статеві органи: їй здавалося, що через них вона отримала цей досвід, отже, це щось погане.

Батьки не винні в тому, що сталося з їхньою дитиною. Впоратися з відчуттям провини вони можуть шляхом її підтримки, віри в те, що вона говорить, щоб дитина бачила, що на такі дії є реакція дорослих та світу, та завдяки свідченню про злочин — аби надалі ця людина не вчинила насильства щодо будь-кого іншого.

Про воєнний злочин, скоєний проти дитини, можна повідомити на сайті warcrimes.com.ua або за телефонами: +38 096 100 44 38, +38 068 323 58 56