Коли біле розсипалося на тисячу різних кольорів: спогади учасників Майдану

«УКРАЇНА НЕ ПІШЛА ТУДИ, ЗВІДКИ НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ»

Олександр Ройтбурт, художник

На Майдан кожен ішов за своїм. Хтось — робити революцію, хтось — за соціальну справедливість. Були люди різних поглядів: бомжі йшли за одним, мільйонери — за іншим. Загального бачення, що створити, тоді не було. Було загальне бачення, чого треба позбутися. І ми його позбулися. Було загальне бачення куди не можна йти. І ми туди не пішли.

Коли тисячі українців збираються разом – виникає унікальний колективний розум. Він вищий за розум найрозумніших і найосвіченіших українців. Він виважений, мудрий, він уникає крайнощів, уникає екстремізму, сам себе балансує. В нього є і здорова іронія, і здоровий скепсис, і віра, і готовність до самопожертви. Якщо взяти будь-яку окрему людину – жодна не досягає цих чеснот. Майдан усе це мав. І це якесь диво господнє.

Чи нас використали? Так. Але не можна сказати, що й ми нічого не зробили. Бо навіть якщо система лишилася, Україна не пішла туди, звідки не повертаються.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Після Майдану: ким стали волинські сотники та волонтер-медик»

«МИ ПОХОВАЛИ ЗАБАГАТО ДРУЗІВ, ЯК НА СВІЙ ВІК»

Павло Данильчук, керівник 35-ї сотні Самооборони Майдану «Волинська Січ»

Я не був новою, чи випадковою людиною, яка потрапила на Майдан. Ми йшли свідомо, і таких як ми було дуже багато. Але навіть, якщо взяти усіх, хто хоч раз вийшов на Майдан, порівняно з багатомільйонною державою – це дуже мало. Та й вони, роз’їхавшись потім додому, в різні регіони, в свої домівки, в села – вони повернулися до тих самих проблем, що були до того. Відповідно, ми знову йдемо по тому самому колу, яким ішли три роки тому.

Хтось завжди має давати приклад. У політиці, в суспільстві. Завжди має бути приклад. Майданівці показали приклад, що державу змінити можливо. Нам казали – не буде цього протесту, народ не підніметься. Але це сталося.

Минуло три роки. Я відчуваю, що дуже багато людей вже майже не згадують ті події. Для них Майдан вже десь далеко. Це дуже погано. Звісно, ті події дуже перекреслив фактор війни, бо прийшли нові, величезні втрати. Я і мої побратими забагато поховали друзів, як на свій вік. Але відступати не можна. А надію вселяє те, що люди активні, які були на Майдані, намагалися щось змінювати, організовували Самооборону, волонтерські рухи, вони й далі продовжують боротися. Потрібно, щоб таких людей було якнайбільше.

«ЗАРАЗ БРАКУЄ МАЙДАНІВСЬКОГО РОЗУМІННЯ, ЩО РОЗРАХОВУВАТИ МОЖНА ЛИШЕ НА СЕБЕ»

 Оксана Сивак, заступниця міністра охорони здоров’я, медик Майдану

Коли  ми побачили, що людей арештовують в лікарнях, ми з друзями вирішили відкрити підпільні госпіталі в церквах. І було дуже цікаво, як підтягувалися волонтери, лікарі. Тоді люди поділилися на «свій» — «не свій». Достатньо було одного телефонного дзвінка, щоб зрозуміти, допоможе тобі людина чи ні. І одне з розчарувань після Майдану — в тому, що зараз я не завжди розумію, де свій, а де ні. Люди ходять з майданівськими гаслами, але це зовсім інші люди.

Тоді було зрозуміло, що нам ніхто не допоможе, що розраховувати можна тільки на свої сили. Насправді, так само все є і зараз. Доки ми самі все не зробимо, не об’єднаємося і не почистимо країну – нічого не буде. Але саме цього настрою майданівського – «нам ніхто не допоможе, але ми вистоїмо самі» — зараз дуже не вистачає.

Ми українці, завжди є пожежниками. Сталася біда – всі молодці, всі збіглися, допомогли один одному. А що потім? Всі розійшлися. А треба не боятися відповідальності і далі братися – йти міняти країну.

«БІЛЬ, І В ТОЙ ЖЕ ЧАС ГОРДІСТЬ»

Ігор Гурик, батько Героя Небесної Сотні Романа Гурика

Для нас, рідних загиблих, те, що сталося, це не просто сум. Це те, що постійно з тобою, що не забувається. Але водночас є гордість за наших рідних. Вони показали наш дух, що навіть жертвуючи життям, готові відстоювати себе, свою країну і землю. Біль і водночас гордість за наших рідних, що дали шанс кожному з нас змінитися. Для мене від 20 лютого почалося зовсім інше життя. Я поставив для себе інші цілі, інші принципи. Сподіваюся, хочу вірити, що кожен задумався над цим.

Я часто згадую слова сина. Він питав – чому люди вбивають одне одного. І завжди казав, що агресія породжує агресію. Після Майдану хтось розчарувався, хтось досі прагне до своїх ідеалів. Я думаю, що розчарувався той, хто нічого не робить. В кого були самі тільки гасла – в нього гасла й лишилися, далі він не рухається. А той, хто робить – він бачить і результати тієї роботи.

Я не дуже хотів, щоб мій син їхав на Майдан. Переважно тому, що не хотів, аби він пережив таке саме розчарування, як я після Помаранчевої Революції, коли ніяких змін не відбувається. Те, що цей Майдан стане кривавим, я навіть не міг припустити. Я вважав, що як-не-як, але ми країна ближча до Європи, де і цінності, і моральні якості в людей інші від варварства. Бо для мене все, що сталося, — варварство. Якби мій син був зі зброєю на Майдані, ще можна було б щось перекручувати. А в дитини були обгортки від цукерок, які він не міг кинути на землю. Такими були його цінності.

«ТЕ, ЩО МИ ВВАЖАЛИ БІЛИМ, РОЗПАЛОСЯ НА ТИСЯЧУ РІЗНИХ КОЛЬОРІВ»

Андрій Плахонін, історик

Чим Майдан відрізнявся від Антимайдану? Тим, що Антимайдан був, загалом, однаковим. А ми всі були такі різні. Можливо, багато наших теперішніх проблем саме від того, що на Майдані зібралися такі різні люди. Радикали, ліберали, помірковані. Ці різні люди потім, коли майдан завершився, розійшлися, і досі не можуть дійти згоди. Тому Майдан є своєрідним прообразом України.

Зараз, коли різі шматочки того об’єднання, намагаються знову зібратися і влаштувати новий Майдан – нічого не виходить саме тому, що Майдан не працює з одного шматочка. Для того, щоб щось зробити, ми маємо дійти консенсусу.

До Майдану Україна була двокольоровою, більшість жили у форматі біле/чорне. Антимайдан так і лишився частиною двокольорового світу. А те, що ми вважали білим, – розпалося на тисячу різних кольорів.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: День пам'яті Небесної сотні: у Києві вшанували загиблих (ФОТОРЕПОРТАЖ)

«НАЙГІРШЕ, ЩО МОГЛО ЗІ МНОЮ СТАТИСЯ ПІД ЧАС МАЙДАНУ, – ЦЕ ЯКБИ Я ЙОГО ПРОПУСТИЛА»

Оксана Форостина, видавчиня

В ідеальному підручнику історії України, Майдан не буде якимось одним абзацом. Це буде цілий розділ. І навряд чи він буде починатися 21 листопада 2013 року. Він почнеться весною 2010-го, коли до влади приходить Янукович, відбувається узурпація, через коліно ламають Конституцію. Всі ці гайки, як хвиля, почали закручуватися. Майдан зародився тоді.

Революція Гідності кардинально відрізнялася від Помаранчевого Майдану. Тоді Майдан не змінив суспільного договору. Був певний момент ейфорії, але потім швидко повернулися і корупційні схеми, і більшість механізмів суспільних взаємодій. В 2013 році Янукович і його клан зламали суспільний договір, вони пішли «по бєспрєдєлу», порушили баланс, і це стало іскрою, який і спровокував 21 листопада 2013 року. Зараз є запит на новий суспільний договір. Він ще тільки формується. Але навіть попри те, що старі схеми почасти відновлюються, до старого суспільного договору ми не повернулися. Це зовсім не той відкат, який був 2007 року.

Для мене на Майдані було кілька переломних моментів. Десь на третій чи четвертий день на Грушевського в мене був момент жаху, коли я на секунду уявила, що за якихось обставин я могла бути десь в іншому місці. Я зрозуміла, що найгірше, що могло бути – якби я все це пропустила. Бо тоді можна було на собі відчути, як розгортається історія.

«КОЛИ Я ПОБАЧИЛА ПЕРШУ БАРИКАДУ, Я ЗАПЛАКАЛА»

Алевтина Кахідзе, художниця

Зараз я малюю стабільні і нестабільні системи. Це з квантової фізики. Стабільна система – це та, яка має в собі протиріччя. Майдан був різним. І це якраз і є свідченням стабільної системи. Якщо ж говорити про Антимайдан – це нестабільна система, яка руйнується від зовнішнього фактора. Наприклад – відсутності грошей.

Коли я побачила першу барикаду, я заплакала. Я зрозуміла, що насилля не уникнути. Але зараз найбільше я б не хотіла, щоб сталася амнезія, і ми витісняли весь складний, травматичний досвід Майдану. Якщо ми будемо забувати те, що болить, в нас не буде можливості вибудувати майбутнє. Уява будується на пам’яті, а пам’ять має вміщувати все. Тільки тоді майбутнє зможе бути таким, яким би м и хотіли його бачити.

Один з найулюбленіших образів Майдану – новорічна ялинка, з її написами і гаслами. «Шукали Європу – знайшли себе», «Маємо право на протест», «Життя одне — живи». Я досі бережу для себе всі ті написи, щоб завжди пам’ятати. Я їх дуже люблю.

«МОЄ ПОКОЛІННЯ ВПЕРШЕ ОТРИМАЛО МОЖЛИВІСТЬ ВЗЯТИ НА СЕБЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА КРАЇНУ»

Юлія Марушевська, екс-керівниця Одеської митниці, активістка Євромайдану

Фантастично, як ми могли вірити, що, маючи бандитів з одного боку і мирних протестувальників з іншого, можна, стоячи два місяці на Майдані, отримати зміну режиму і зміну еліт. Зараз ми розуміємо, що питання глибші і складніші, а процес змін тоді тільки починався.

Для мого покоління це був величезний стрибок вперед. Ми були аполітичними, космополітами, які жили наукою, мистецтвом, особистими інтересами. А тут з аутсайдерів політичного життя ми стали тими, хто має взяти на себе відповідальність за майбутнє держави. Для молодшого покоління це була перша така можливість.

Є ще дуже багато речей, які треба робити, щоб подолати нашу колективну травму. Своє завдання перед Небесною Сотнею ми ще не виконали. Дуже мало зроблено порівняно з тим, що можна було зробити. Це наслідок відсутності реального впливу нових людей на стан справ в державі. Все, що відбувається останні три роки – це, радше, консервування старих інституцій, побудованих на корупції, замість того, щоб паралельно будувати нові.

«ДЛЯ БІЛЬШОСТІ ЛЮДЕЙ ШЛЯХ УКРАЇНИ ДОСІ НЕ ВИЗНАЧЕНО»

 Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології Академії наук України

Тоді ситуацію визначали емоції. Навіть мені, кому, здавалося б, не можна проявляти емоцій, і потрібно все розуміти, це було дуже важко під час Майдану. Лише зараз – час зрозуміти і визначити шлях, бо досі для переважної більшості людей шлях України не визначено. Якщо вважати метою Майдану зміну режиму – то все ніби зроблено, старий режим вже не повернеться. Але яким є новий, і яким він буде далі – для більшості громадян ще не зрозуміло.

Майдан був феноменом. Він мене дивував. Там були різні люди, різна атмосфера. Але Майданами не можна керувати послідовними, поступовими організаційними процесами в державі. Майдан не може бути тривалою інституцією. Бо він рано чи пізно вибухає. Але свою функцію Майдан виконав.

Майдан показав напрям розвитку. Головний шлях соціального прогресу – шлях від матеріальних до постматеріальних цінностей. Це коли кар’єра – менш вартісна, ніж самореалізація, гроші – менш вартісні, ніж можливість їх віддати на щось хороше. В північних країнах Європи більшість населення має постматеріальні цінності. А в Україні їх поки мають лічені відсотки. Але ще 40 років тому і в Європі, і в Америці переважали матеріалісти. Людство дивовижно змінюється.