Мешканка Луганської області, яку місяць не пропускали через КПВВ, виграла суд. Що варто знати про цю історію
Через пандемію коронавірусу вже понад 8 місяців контрольні пункти пропуску на Донбасі працюють за жорстким графіком. Правила перетину лінії зіткнення змінилися як з українського боку, так і з боку угруповань «Л/ДНР». Попри те, що всі українські КПВВ відкриті, повноцінно працюють лише два — «Новотроїцьке» на Донеччині та «Станиця Луганська» на Луганщині — «ДНР» і «ЛНР» відмовляються відкривати свої пункти пропуску.
Місяць життя в недобудованому павільйоні на КПВВ. Без грошей, їжі та вигод
За час пандемії на Донбасі були періоди, коли всі КПВВ були закриті, а людей не пропускали в обидві сторони. Під час одного з таких періодів, навесні цього року, 62-річній Валентині довелося жити на КПВВ «Станиця Луганська» майже протягом місяця. Жінка має інвалідність III групи, хворіє на цукровий діабет, що робить її залежною від ліків. Крім того, у неї низка хронічних захворювань.
Валентина гостювала у родичів у Полтавській області, там само вона отримувала пенсію як переселенка. Але насправді вона живе на території, яку українська влада тимчасово не контролює. Її будинок розташований у Краснодоні (окупована територія Луганської області).
«Зеленський сказав, що останній кордон закривається 27 березня. Тому ми всі за останні гроші вирішили сюди якнайшвидше приїхати, щоб потрапити додому. Коли я приїхала, тут перебувало близько 40 людей, яких не пропускали. Але ж нам пояснили, що односторонній рух для тих, хто там мешкає, буде», — розповіла Валентина.
Але жінка не змогла повернутися в Полтавську область, так само як і родичі не змогли виїхати до неї в Станицю Луганську — транспортне сполучення між областями було закрито в кінці березня.
У жінки не було з собою грошей для того, щоб виїхати зі Станиці Луганської, де-небудь винаймати житло й харчуватися. Місцева влада не надала пенсіонерці тимчасового помешкання.
Валентині та ще кільком таким самим «застряглим» на КПВВ місцевий житель запропонував пожити в недобудованому торговому павільйоні. Всередині стояла піч-буржуйка, яка не дала їм замерзнути ночами, поки вони перебували на КПВВ. Їжею допомагали волонтери та місцеві жителі.
Жінка повернулася додому 24 квітня, а до осені їй вдалося в суді домогтися компенсації від українських чиновників. У травні Луганський окружний адміністративний суд частково задовольнив її позов, 16 листопада перший апеляційний адміністративний суд у Краматорську визнав протиправними як дії прикордонників, так і бездіяльність селищної Станично-Луганської влади. Адвокатам Благодійного фонду «Право на захист» вдалося довести в суді неправомірні дії чиновників і прикордонників. У чому ж полягала їх неправота? Співробітники прикордонної служби керувалися не законом України, а секретним наказом командувача Об'єднаних сил, а місцева влада в Станиці Луганській не допомогла жінці у важких обставинах — так постановив суд.
Станично-Луганська селищна рада знала про те, що на КПВВ перебувають люди, які не можуть дозволити собі куди-небудь виїхати або винаймати житло за гроші. Чиновники відмовили у допомозі Валентині, бо вона не зареєстрована у Станично-Луганському районі, тобто не живе там. До того ж у селищній раді кажуть, що на території району просто немає соціального житла ні у власності райадміністрації, ні в органів місцевого самоврядування.
Але суд має іншу позицію.
«Під час надзвичайних ситуацій саме органи місцевого самоврядування зобов'язані вживати відповідних заходів щодо життєзабезпечення постраждалих, які перебувають на певній території. В такій ситуації цей обов'язок покладено на Станично-Луганську селищну раду, на території якої перебувала позивачка», – йдеться в рішенні суду.
Суд зазначає, що позивачка опинилася в складній життєвій ситуації через карантин і не змогла повернутися туди, де вона зареєстрована як переселенка — у Кременчук (Полтавська область).
«Тобто фактично у зв'язку із ситуацією в Україні, яка склалася через епідемію COVID-19 і обставинами, не залежними від волі позивачки, та не мала можливості покинути межі смт Станиця Луганська, що своєю чергою спричинило для неї певні негативні наслідки, оскільки вона залишилася без відповідного місця проживання, харчу, медикаментів тощо. Таким чином суд зазначає, що вказані обставини не могли не призвести до негативних наслідків для позивачки, зокрема не завдати їй моральної шкоди», — дійшла висновку суддя.
Тепер Станично-Луганська райадміністрація повинна виплатити Валентині 14 тисяч гривень, а Держприкордонслужба України — 5 тисяч гривень як компенсацію за моральну шкоду.
Олег Тарасенко, старший стратегічний юрист благодійного фонду «Право на захист», зазначає, що обов'язок виплатити компенсацію встановлений не так давно — близько двох тижнів тому.
«Нині ми вже подали на виконання в Державну казначейську службу, після чого повинні гроші виплатити. У проєкті держбюджету на наступний рік поки немає коштів на фінансування відповідної бюджетної програми. Але ми сподіваємося отримати ці гроші цьогоріч», — розповів юрист.
Людина сама оцінює розмір моральної шкоди, виходячи з власних переживань, страждань. Але водночас компенсація повинна бути в розумних межах, адекватною. Розмір моральної шкоди врешті-решт визначається судом під час розгляду справи.
БФ «Право на захист» допомагає переселенцям і жителям тимчасово окупованих територій безкоштовно — надає правову допомогу. Як розповів Тарасенко, у більшості випадків позивачі не присутні на судових засіданнях. Усе, що потрібно, — особисто підписати договір із адвокатом. І більше позивач не витрачає свій час, його справою займається адвокат.
Наказ є наказ, однак залишати людей в біді не можна
Історія Валентини — не єдина в практиці юристів цього благодійного фонду. Але поки вона одна з небагатьох, доведених до кінця. Серед схожих справ юрист називає випадки, які сталися під час першої хвилі закриття КПВВ. Тарасенко підкреслює, що прикордонна служба керувалася секретним наказом командувача ООС, через що літні люди, як-от Валентина, по кілька днів, а то й тижнів жили неподалік КПВВ. У червні це сталося не тому, що пункти пропуску закрилися, а тому що більшість пенсіонерів та інших людей дізнавалися про правила перетину лінії зіткнення власне на місці. Для багатьох обов'язкове встановлення програми «Дій вдома» виявилася нереальним завданням. Назад, у Донецьк або Луганськ, не пропускають «Л-ДНР», тому що людей немає в списках, а на підконтрольну територію не виїхати, бо немає смартфона з додатком.
«У нас є рішення щодо березневих випадків, ще буде рішення щодо ситуації в червні, коли люди жили в полі без їжі й води — судові засідання тривають. Ми розраховуємо цього року отримати рішення першої інстанції. У Конституції написано, що людина є вищою соціальною цінністю. Органи влади повинні розуміти, що їхня діяльність спрямована не тільки на виконання формальних чиновницьких функцій. Потрібно, щоб органи державної влади дивилися ширше на ситуацію й розуміли: якщо люди живуть у полі посеред мін протягом трьох діб, то потрібно розв'язувати цю проблему невідкладно».
Юрист згоден, що іноді людина повинна бути відповідальною за свою помилку, якщо виїжджає, заздалегідь розуміючи, що порушує встановлені правила перетину КПВВ.
«Але це не привід тримати людей в «сірій зоні», де скрізь заміновані поля. Повинен бути штраф, але не загроза життю і здоров'ю», — вважає Тарасенко.
Проїзд через КПВВ на Донбасі — виснажливий, не завжди дешевий і часто довгий. Так було до початку пандемії, так відбувається й сьогодні. Хіба що пасажирів стало в десятки разів менше. Головна функція пунктів пропуску, доки на Донбасі триває збройний конфлікт, — безпека людей і українських територій.
Юрист зазначає, що держава може застосовувати певні обмеження з метою громадської та державної безпеки.
«Такі обмеження можуть бути законними, але чи є вони правовими — це вже інше питання», — коментує Тарасенко.
За його словами, держава має дотримуватися прозорої процедури ухвалення рішень, тобто колегіально та публічно. І головне, будь-які обмеження прав людей повинні бути виправдані й відповідати верховенству права.
За підтримки «Медиасети»
Авторка: Юля Тараруй, «Новости Донбасса»