«Ми б’ємося за нашу країну. За наш дім. Вірте в ЗСУ». Пам’яті Олександра Махова

«Тепер я точно не повернуся додому — до Луганська. І мій дім — Луганськ — не повернеться в Україну. Тепер моя мама так і залишиться по той бік лінії фронту. Просто зараз не бачу, як саме може статися, що путін і всі, хто буде після нього,”відіграють” всю цю історію з Донбасом та Кримом назад.

Спустошення — здається, що все дарма, — смерті моїх побратимів, смерті кількох тисяч українських військових, смерті тисяч мирних людей.

Безнадійність. Що далі? Все? Не будемо звільняти? Змиримося?»

Такі слова доброволець, ветеран війни на Донбасі та журналіст Олександр Махов написав на своїй сторінці 22 лютого після того, як росія визнала самопроголошені «ДНР» та «ЛНР».

Уже 24 лютого Олександр змінив мікрофон на автомат і знову пішов на війну. Не кореспондентом — солдатом. Знову, бо вперше на фронт подався добровольцем 2015-го. А після служби робив матеріали про війну — як військовий кореспондент телеканалів «Україна» і «Дом».

24 лютого Махов пообіцяв «битися і вбивати, скільки матиму сил! Служу українському народові!» На фронті відсвяткував своє 36-річчя. Звідти освідчився коханій — замість обручки в об’єктив камери продемонстрував кільце від гранати.

4 травня Олександр Махов загинув у бою під Ізюмом.

hromadske зібрало спогади людей, які знали й любили Сашу.

Ольга Омелянчук, журналістка Reporters

Я все тобі прощала. Та і ти мені. Але це, Сань, схоже, не можу вивезти — стільки просто немає сил.

Це він розповідав мені для The Ukrainians у 2018-му: «Я з тих, хто вірить, що український Донбас можна звільнити. Одного дня пообіцяв собі, що повернуся до рідного Луганська або з мікрофоном, або у берцях. Але точно повернуся. Буду знімати, як встановлюють український прапор. Або… під’їду до свого будинку на Бойова розвідувально-дозорна машинаБРДМ.

У будинку, напевне, буде діра від снаряда. А я знайду ключі від квартири у своєму рюкзаку, підіймуся на 7-й поверх. Поставлю перед дверима кулемет і відчиню їх. Зайду всередину, пройдуся коридором до своєї кімнати і трохи покурю там на підлозі. А потім спущуся вниз, сяду назад в БРДМ й рушу у бік Ізвариного. Дорогу туди з Луганська я добре пам’ятаю. Саме там, в Ізвариному, я й зустріну день нашої перемоги.

Ми з хлопцями будемо довго шукати ізваринську розчинну каву, Ваня-мєхан буде щось крутити у тому клятому “бардаку”, який завжди глохне. Питимемо ту каву “під сигарету”. І я повернуся додому».

Ольга Модіна, журналістка LIGA.Life, колега Саші

Не дружили, однак давно спілкувалися з Сашею з робочих питань.

Саша Махов — це людина, яка мала бути всюди — в обсервації, в Антарктиді. І він кайфував від того, що робив. Це відчувалося і в його підході до роботи, і в результаті, який бачили глядачі.

Пам'ятаю, коли він повернувся з Антарктиди, довго розповідав про відрядження. Це було так емоційно і щиро, в стилі Сашка, що теж захотілося туди поїхати.

Тоді він також сказав, що є відрядження, яке ще важко організувати, але він би залюбки туди поїхав, — в космос. Я спочатку думала, що він пожартував. Але він з таким захопленням розповідав, про що б він хотів зняти сюжети, що я розуміла: Махов точно полетить у космос і точно це зніме. Навіть одразу домовилися про інтерв'ю за результатами цієї мандрівки.

Це людина, яка заряджала своїм позитивом у найважчі часи. Він навіть про війну розповідав так, що попри розуміння, яке це жахіття, ніхто не припиняв вірити, що переможе Україна.

З ним ніколи не було страшно, що б ми не знімали, бо завжди знала, що Махов прикриє. Взагалі вважаю, що він точно мав бути серед тих, хто звільнятиме рідну Луганщину.

Він завжди виконував обіцянки: знайти номер телефону якогось спікера або прокоментувати щось: вночі, після зміни, у відрядженні, виїхавши із зони ООС — неважливо. Якщо Махов казав «Домовилися», можна було видихати, бо він 100% це виконає.

Останнє, що він обіцяв, — повернутися з перемогою з цієї війни. Може саме через це до останнього не хочу вірити, що Саша загинув. Бо він же обіцяв...

Андрій Якобчук, фотограф

Загинув мій друг. Мій товариш. Вірний народу України, пройшов всі кола пекла ще в «замороженій війні»…

І зараз мочив русню! Його мужності треба заздрити, його любов — треба відчувати, з його патріотичності — треба брати приклад!

Я тільки зранку пообіцяв, що зніму його розпис, весілля і хрестини! Махов! Скажи, що ти є живий і все це помилка?!

Хочу сказати одне: мене завжди в Саші серед усіх інших його чеснот виділялася його з Настею любов. Вони були суперпара. Він такий мужній і радісний, Настя витончена, ніжна і теж весела. Я завжди радів за таку українську щасливу пару. За те, що вони подорожували, ходили на футбол, він робив їй освідчення і просив руку і серце. Всі чекали на перемогу, закінчення війни і що Настя і Саша знову будуть разом. Це запам‘яталося мені найбільше.

Він завжди усміхався, завжди радів, як і я! Завжди привітний, як і я. І цим мені дуже імпонував! Радів він життю, радів зустрічам, радів тому, що має кожен із людей. Але він умів щиро радіти таким речам.

Дуже шкода, що війна забирає таких людей, таких українців…

Ірина Земляна, медіаекспертка

Наша професійна дружба почалася 2017-го, коли Саша проходив тренінг із безпеки на полігоні. Я його організовувала. Відтоді ми були близькими друзями, колегами. Під час тренінгу мене вразило те, як він самовіддано намагався навчитися самодопомоги. Він поставив назофарингальну трубку сам собі, і ніхто більше на це не наважився. Він казав, що якщо його поранять, перед тим як втратити свідомість поставить трубку і виживе.

Перед великою війною він мені уклав список порад, як поводитися в зоні бойових дій. Ми готували курс для журналістів перед початком повномасштабного вторгнення, а перед тим робили фокус-групу, де визначалися саме актуальні на цій війні виклики. Саша долучився, ми проговорили в зумі кілька годин. Всі його поради були дуже цінними, бо він був неповторним експертом. Був ветераном війни і досвідченим журналістом, який працював у зоні бойових дій, висвітлював війну і мав унікальний погляд на ситуацію.

Саша був у Нових Санжарах. Це моє містечко. Він разом з евакуйованими з Уханя там проходив обсервацію. Я пропонувала, що мої батьки можуть приносити йому харчі.

У нас була фірмова фішка в інстаграмі. Коли ми реагували на сторіз одне одного, то хтось із нас надсилав синє або жовте сердечко, а інший жовтим або синім відповідав. Я вчора передивилася переписку — вона вся в жовто-синіх сердечках.

Наталка Нагорна, військова кореспондентка «1+1»

Ми завжди одне одного під***ували. Просто безперестану. Наприклад, що він — журналіст, переселенець, доброволець і ветеран. Хоча все так і було. Але ми не могли себе стримати.

І потім жартували ще й про брови.

Я погрожувала знайти фотку, де Махов ще виходить у прямий ефір з Луганська — у смішних окулярах під час Майдану у 2013.

Улітку, менш як рік тому, ми приїхали разом до Мар‘їнки і я була винна йому морозиво. Там такий магазин «Мир продуктов», який військові називали «Мір прідурков». І я купила оте морозиво з грушею і смердючим сиром, яке перед тим було в мене сторіз, і Махов його хотів, і хлопці їли його, сидячі на бордюрі.

Тепер цей магазин зруйнований, Махова вбили, а навколо нас — суцільний світ придурків.

Я перечитала наші смішні і тупі переписки.

Згадала, як Махов просив не сваритися з місцевим населенням Авдіївки після обстрілу.

Мені б хотілося, аби звільнили Луганськ. І хай би одна з центральних вулиць була імені Махова.

Я сподіваюся на те, що ми колись звільнимо Луганськ. І що йому не було боляче. Мабуть, тому я згадую тупі жарти, розбиті будинки і морозиво.

СашаСашаКажиКажиЩоЩо

Тетяна Наконечна, тележурналістка ICTV

Ми познайомилися влітку 2017 року на передовій. Приїхали разом знімати на позиціях у 24-й бригаді. Я запам'ятала, як він мене стібав, бо я приїхала в сандалях. А він казав, що не можна в такому взутті йти на передову. Так познайомилися, розспілкувалися.

Сашка був завжди ржачний, іронічний, саркастичний. Чи то навмисне, чи мимоволі притягував до себе увагу. До того ж як дівчат, так і хлопців. Про «брови Махова» ходили меми. Яскравий хлопець ззовні та всередині.

Я завжди дивувалася, звідки в нього стільки енергії. Це досить виснажлива робота в окопах із броніком. І ми так, бувало, перетинаємося під кінець ротації десь на позиціях, я вже просто не маю сил, а він завжди такий двіжовий, жартівливий. Завжди думала, що на якомусь допінгу сидить.

А ще, пам'ятаю, під обстріл з ним потрапили. Біля Золотого на Луганщині. Це було зненацька, бо тоді на фронті була відносна тиша. А тут серед білого дня бій на годину. То він такий спокійний був, як на прогулянці. Взяв свій телефон і кудись пішов без оператора. Потім дізнаюся, він зняв увесь сюжет на свій айфон.

Він постійно намагався привнести щось нове, своє у фронтові матеріали. Нам військові кажуть, зараз поки затихло, треба вам швиденько звідси вибиратися. Ми вийшли. Махова немає. Чекаємо. Коли йде такий на розслабоні, жарти бійцям травить.

Він служив ще у 2015-му році. Саша любив писати армійські історії.

Мені особисто розповідав, що завжди хотів поїхати до Луганська. Казав: «Я туди у будь-якому разі повернуся. В берцях чи з мікрофоном, але я буду вдома». Непроста була ситуація у нього вдома. Мати не поділяла поглядів Саші, залишилася в Луганську. Вітчим його воював за так звану «ЛНР». І це йому дуже боліло. Але він на день народження знаходив можливість надіслати мамі квіти.

Коли написали в месенджерах, що Сашко загинув, я була в ефірі. Знаєте, банально звучить, але я не повірила. Подумала, що помилка. Що я неправильно прочитала. Може, Саша просто без зв'язку?

Потім, коли новина з'явилася вже скрізь, стало зрозуміло, що це правда. Саші немає…

30 квітня на своїй Facebook-сторінці Олександр Махов виклав фото і написав свій останній пост: «Так виглядає українська земля після атак росіян. Там внизу — українські бійці. Під Ізюмом мій впертий підрозділ ЗСУ відбив штурм російської армії. росіяни штурмували після тривалої артпідготовки — танками в кількості щонайменше 10 штук. Бехами з піхотою. Вертольотами. Селяни, прораби, кухарі гасять “другу армію світу”.

Я хочу, щоб ви гордилися нашою армією.

Ми б‘ємось за нашу країну. За наш дім.

Вірте в ЗСУ».