«Ми пережили пекло». Історія жінки, яка втекла з окупованого російськими військами Гостомеля
Величезні вирви на дорозі, спалені автівки, зруйновані мости, понівечені тривалими бомбардуваннями житлові будинки. І жодної людини на вулицях. Весь цей жах — на відео зі звільненого від окупантів містечка Гостомель, яке 4 квітня оприлюднив Генштаб України.
Російські загарбники висадилися в місті у перші ж дні повномасштабної війни, грабували та катували мирне населення. Тих, хто намагався виїхати, розстрілювали.
hromadske розповідає історію жінки, якій після трьох тижнів життя у підвалі таки вдалося вибратися з Гостомеля.
«Якби вони знайшли нас, то розстріляли б»
Вулиця, на якій мешкає Валентина, була відрізана від решти містечка. Над погребом, де вони ховалися разом із сусідкою та собакою, щодня літали снаряди. Вони майже безвилазно сиділи у схованці і молилися, щоб російські солдати про них не дізналися. 15 березня Валентині вдалося виїхати. Три тижні в підвалі вона називає справжнім пеклом і відтоді не може спокійно спати.
Далі публікуємо пряму мову.
Мій будинок — передостанній на вулиці, а в моєї сусідки — останній. З 25 лютого ми переховувалися у неї в погребі, бо місто вже тоді почали обстрілювати. Ми пережили жахіття — за кілька метрів від нашого укриття базувалися російські військові.
На третій день війни нам вимкнули газ і світло. У нас було трохи води: я встигла набрати раніше. Я весь час переймалася, щоб собака не гавкнув через постріли — якби вони знайшли нас, то розстріляли б. Через нерви я не могла їсти, тиждень пила лише воду. Сил не лишилося жодних. У нас були деякі продукти, але ми не могли навіть приготувати їх, навіть розвести вогнище, бо вони б нас побачили.
Нам пощастило, що нас не вбили — я чула, як кулі били по металевих воротах у нашому дворі. Три тижні ми сиділи в холодному погребі, я лише зрідка виводила собаку на вулицю під звуки канонад.
На нашу вулицю ніхто не міг потрапити, вона була відрізана від решти міста. Моя донька шукала мене, писала в групи, робила дописи в соціальних мережах — просила, щоб хтось сходив до нас. Але туди ніхто не міг дійти, там тривали активні бої.
«У погребі ми навіть не знали, що проводять евакуацію»
Якось до нас дісталася знайома — вона не виїхала з міста, бо лишилася вдома з хворим чоловіком, — і сказала, що жителів евакуюють. Своїх рідних вони ще раніше відправили «зеленим коридором». А ми в погребі навіть не знали, що проводять евакуацію цивільних.
Ми вирішили тікати, намагалися добігти до автобусів, але це важко назвати «бігом». Ми були знесилені, голодні і втомлені. Дорогою зустріли знайомих чоловіків і ті сказали, що ми запізнилися, — автобуси вже поїхали.
Я сказала, що не збираюся йти назад: вони стріляють просто в нас над головою. Хай уже краще б убили мене надворі. Знайомі знайшли нам інший, чужий погреб, у якому раніше теж жили люди, але встигли виїхати. З нами там була ще одна дівчина — вона їздила велосипедом по місту, і я просила її дізнатися щодо нової евакуації, бо якщо нас не доб’ють росіяни, то ми просто помремо з голоду. За три дні вона заскочила до нас і сказала, що через пів години рушатиме автобус.
Цього разу нам вдалося добігти вчасно. Там було дев’ять автобусів, ми сіли в останній. Людей уже було небагато — більшість виїхала раніше. Нас везли до Білогородки. За автобусами їхала ще колона приватних авто.
На пів дорозі нас обстріляли. Ось що для них означав «зелений коридор». У п’ятому автобусі постраждав водій, а серед колони з приватних авто в невеликому бусику вбили людей. Наш автобус зупинився на роздоріжжі, я думала, що ми помремо, бо вони їхатимуть цією дорогою на своїй техніці і просто зметуть нас. Проте інші водії побачили, що ми стоїмо серед дороги і трохи посунулися, щоб автобус зміг з’їхати вбік. А за кілька хвилин туди примчав російський БТР. Нас він уже не чіпав, вони зробили свою справу: налякали людей, обстріляли колону з евакуйованими мешканцями.
З міста ми змогли виїхати лише 15-го числа.
«Просила, щоб Бог нас врятував, або якщо вб'є — то хоча б вночі, коли спатимемо»
Про свій будинок я нічого не знаю. Ще тоді, коли ми ховалися в сусідчиному погребі, я чула сильний удар — думала, що влучило в мій дім. Але від нервів і страху руки й ноги не слухалися, я навіть не змогла вийти подивитися. Уже наступного дня побачила, що будинок сусіда згорів вщент, а у мене повилітали вікна, знесло ворота і на подвір’я впав електричний стовп. Зараз навіть нема кого розпитати, втім, і телефонувати насправді не хочеться, щоб не дізнатися погані новини.
Я планую повертатися, бо зараз живу в чужій квартирі. Коли я довідалася, що місто звільнили — раділа, але боюся, щоб це не було затишшям перед бурею. Мені досі лячно. Коли чую сирени — мені стає зле, я не відчуваю рук та ніг.
Ми пережили пекло, це не передати словами. У голові були самі лише молитви. Я просила, щоб Бог нас врятував, а якщо вб'є — то нехай хоча б вночі, коли ми спатимемо, щоб нічого не чути і не бачити.
Наприкінці березня російські військові почали відступати з територій Київської області. 2 квітня сили ЗСУ уже повністю звільнили Київщину від окупантів. Після звільнення населених пунктів області стали відкриватися страшні подробиці російської окупації. Зокрема, в Бучі виявили тіла сотень мирних жителів: людей розстрілювали, катували, ґвалтували.
hromadske продовжує збирати історії людей та родичів, які стали свідками злочинів російських військових. Ви можете допомогти нам із цим, написавши на електронну пошту: s.oksana@hromadske.ua.