«Мій брат домагався мене, коли я навіть ще не знала, що таке секс». Жінки — про насилля родом із дитинства
Єдиного портрета сім’ї, у якій дитина потерпає від домашнього насильства, немає. Воно може трапитися фактично у будь-якій родині, незалежно від її статусу, віку, матеріального забезпечення, та навіть у тій, яка на перший погляд має вигляд щасливої та повноцінної.
Тривалий час такі історії не виходили за межі дитячої кімнати. А втім, дедалі частіше діти почали повідомляти про домашнє насильство на гарячі лінії. Хоч деякі батьки вперто продовжують вважати це методом виховання.
На підтримку міжнародної кампанії «16 днів проти насильства» hromadske публікує історії жінок, які пережили фізичне, психологічне й сексуальне насильство в дитинстві від своїх рідних. На прохання героїнь ми не вказуємо їхні справжні імена. Деякі історії болять і тривають досі.
«Я не хотіла, щоб мене забрали з сім’ї. Я просто мріяла, щоб мене перестали бити»
Свою розповідь 33-річна Поліна починає з рясних сліз.
«Мене бив батько. Я все дитинство прожила з упевненістю в тому, що я неблагополучна, важка, неслухняна, несамовита дитина. І лише завдяки тому, що мене били, я стала нормальною. Коли народила своїх дітей, зрозуміла: діти можуть не слухатися, і це нормально», — каже жінка.
Поліна описує класичну схему, за якою відбувалося насильство в її сім’ї. Вона проводила цілий день із мамою, а коли ввечері тато приходив додому, мама розповідала, як донька її знову «вивела з себе». Батько затягував дівчинку в кімнату, кидав на ліжко, зачиняв двері, брав із шафи ремінь і довго бив. Поліна кричала.
«Після цього мене залишали саму в кімнаті. Мені було боляче, я всю ніч плакала. А декілька днів після цього батьки зі мною не розмовляли. У нас в сім’ї було заведено ігнорувати. Я мала ходити вимолювати в мами пробачення», — згадує жінка.
Найближчою людиною в сім’ї Поліна називає свою на рік старшу сестру. З нею мала довірливі взаємини, проводила багато часу, їздила на канікули в село до бабусі та дідуся, де життя було зовсім інакшим. Це все найкраще, що вона може згадати з дитинства. Мама в дитячих спогадах виринає лише на кухні за приготуванням їжі або в сльозах через те, що донька знову її довела.
Сестру, на відміну від Поліни, батьки ніколи не чіпали й не били. На їхню думку, вона була слухнянішою.
«Це жорстоко прозвучить, але якби били нас обох, то мені було б легше. А так я себе почувала тотальним злом», — каже жінка.
На перший погляд сім’я Поліни виглядала щасливою — успішні та забезпечені батьки, мають двох чудових доньок. Про те, що відбувалося чи не щовечора за зачиненими дверима спальні, ніхто не здогадувався.
Поліна ніколи не хотіла, щоби хто-небудь забрав її від рідних. Вона просто мріяла, щоб її більше не били.
Фізичне насильство припинилося, коли дівчині було тринадцять. Поліна згадує, що тоді батько вдарив її востаннє.
У 22, коли дівчина навчалася в медичному університеті на акушера-гінеколога, вона попросила винайняти їй окрему квартиру. Батьки тоді емоційно відреагували на її прохання, розізлилися, мама тиждень не розмовляла з Поліною. Але квартиру все ж знайшли.
Дівчина була досі фінансово залежною від батька, мала виконувати всі його прохання, що насправді були наказами й указівками, та слухатися фактично в усьому.
«Знаєте це відчуття, коли метелики в животі, тільки навпаки? Коли всередині все стискається. Неначе маєш зайти до начальника на неприємну розмову. У мене таке відчуття було щоразу, коли бачила на екрані телефону, що телефонує батько», — каже жінка.
Остаточно Поліна відмежувалася від батьків, коли вийшла заміж і народила своїх дітей.
Під час вагітності першою донькою жінка намагалася поговорити з мамою і татом, пояснити, як боляче їй було в дитинстві. У відповідь чула вибачення.
Жінці досі складно їх прийняти та повірити в їхню щирість. Щоразу, коли батьки приходять в гості, наголошують на тому, що її трирічна донька Оля поводить себе, так само як і вона в дитинстві.
«Кажуть, що бачать у ній мене. Таку ж несамовиту і неслухняну. Оля любить приїздити до батьків, але я боюся її залишати з ними. У мене є страх, що вони її вдарять. Ми з чоловіком не підіймаємо руку на дітей. Навіть не ляскаємо по заду. А якщо трапляється, що я на них підвищую голос, то прошу вибачення за свою поведінку».
«Ніби родина — це щось святе, а батьки — святиня»
За дослідженням Ради Європи, 65% дітей віком 12-17 років в Україні потерпали щонайменше від одного з видів домашнього насильства (фізичного, економічного, психологічного, сексуального). З них 27% зазнавали фізичного насильства. Це означає, що дитина могла пропустити школу через травми, які отримала вдома; її карали ременем, лозиною, рукою, давали ляпаса, стусанів, тягали за волосся; змушували вдома стояти нерухомо, у кутку, зв’язували, приковували; замикали в приміщенні; пропонували курити, вживати алкоголь або наркотики.
За словами міністерки соціальної політики Марини Лазебної, за 9 місяців цього року зафіксували 205 608 звернень про домашнє насильство. Це на 45% більше, ніж за аналогічний період торік. До того ж у 5 разів збільшилася кількість звернень від дітей і вдвічі — від чоловіків.
Наталя Пашко, психологиня, координаторка напрямку з роботи з дітьми та підлітками Інституту психології здоров'я, пояснює: діти почали більше повідомляти про випадки домашнього насильства, зокрема, через карантин й ізоляцію.
«Діти, з якими я працюю, говорять про те, що їм незвично не відвідувати гуртки, не ходити до школи, бути з рештою членів родини постійно на одній території. Це створює багато конфліктів, які зрештою переростають у насильство», — каже Пашко та додає, що нині з’явилося більше доступної інформації, діти почали ліпше ідентифікувати випадки, коли щодо них вчиняють домашнє насильство, та повідомляти про це.
В Україні діє низка законів та постанов щодо протидії домашньому насильству. У дослідженні, яке проводив Інститут конструктивної журналістики та нових медіа, йдеться про те, що українське законодавство щодо домашнього насильства є доволі якісним.
Найважливішим здобутком є закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству», ухвалений у 2019 році. Згідно з ним домашнє насильство криміналізоване, змінені статті щодо зґвалтування й криміналізовано сексуальне насильство. А також до переліку тих, хто має реагувати на ознаки домашнього насильства щодо дитини, окрім уповноважених державою органів, додано лікарів і вчителів.
Та, попри це, насильство щодо дітей все ще сприймається як варіант норми, як метод виховання.
«У нас немає культури дотримуватися прав дітей. Часто, коли розповідаю батькам, педагогам, іншим працівникам про права дітей, мені відповідають, мовляв, чому я говорю лише про їхні права, а не про обов’язки. У нас немає розуміння, що діти — не об’єкти виховання, вони — суб’єкти взаємодії. Вони мають свої права, позицію, думку, до яких важливо дослухатися, незалежно від віку дитини», — каже психологиня.
«Я беру участь в опитуванні дітей, які постраждали від насильства. І навіть коли дитина свідчить і є її слова проти слів дорослого, її позицію ставлять під сумнів. Ніби вона нафантазувала про насильство. Мовляв, як дитина може свідчити щодо того, що коять її батьки? Ніби родина — це щось святе, а батьки — це святиня, і вони не можуть вчинити щось погане. Потрібно чути голос дитини».
«Мій брат домагався мене, коли я навіть ще не знала, що таке секс»
32-річна Наталя мало що пам’ятає зі свого дитинства. Лише певні фрагменти, і ті нечітко. Згадує, як у сім’ї ніколи не було грошей, як гучно сварилися. Як у 13 років пішла продавати на базарі шкільну форму, як постійно хотілося м’яса. Як приходила до однокласників після уроків, аби там поїсти, і доношувала чужі речі. А ще — як не хотілося повертатися додому.
«Я жила найближче від школи. Більшість однокласників — значно далі, декому потрібно було їхати на тролейбусі. Тому я спершу проводжала їх, а ввечері йшла й сама. Не хотіла повертатися, бо вдома був старший на чотири роки брат Павло, який мене бив», — каже Наталя.
Хлопець душив сестру подушками, бив ногами, руками, міг закинути кошеня на килим на стіні, і змушував Наталю дивитися, як воно страждає. Пізніше забороняв дівчині гуляти з друзями, ходити на дискотеки, слухати улюблену музику. Він принижував сестру і вселяв думку: вона — нікчема й сама винна в тому, що він її б’є.
Мама Наталі та Павла працювала позмінно: одну добу — на заводі, три — вдома. Тож діти часто залишалися самі.
«Пам’ятаю, вночі ми спали в одному ліжку. Не знаю, скільки років мені було. Тоді я точно ще не знала, що таке секс. Він заліз на мене, і своїм членом входив у мене. Я не розуміла, що це було, лежала затиснута і боялася поворухнутися. Брат казав мовчати», — розповідає Наталя та згадує, коли подорослішала, Павло почав підглядати за нею голою під час сну, намагався доторкнутися до її статевих органів.
Хлопець погрожував сестрі: якщо розповість матері — буде гірше, бо битиме її ще сильніше. Хоча Наталя знала, що від матері не варто чекати захисту. Вона вірила маніпуляціям сина і також могла вдарити дівчину ременем. Жінка вважала такий тип виховання прийнятним, бо сама також потерпала від насильства в дитинстві.
Перепадало Наталі й від вітчима.
«Був період, коли вони з матір’ю шили шкіряні куртки. Викроювали їх удома. Мама того дня була на роботі. У вітчима загубилася якась деталь, він не міг її знайти. Спершу звинуватив нас із братом. А потім винною зробили мене. Він відлупцював мене скакалкою, на тілі залишилися сліди крові. Наступного дня я виступала в театрі. Мама, коли мене переодягала, побачила, що через білі колготки видніють червоні сліди», — згадує дівчина.
Ще з молодших класів дівчина йшла з дому. Залишалася в однокласниць, де їй було тепло, затишно.
«Пам’ятаю, могла навіть сказати: “Можна я буду у вас жити, будете моєю мамою?”» — згадує Наталя.
Рідна мама все ж знаходила доньку, і та йшла на ранок додому.
Серед однолітків Наталя завжди намагалася бути лідеркою: усміхненою, сміливою, впевненою. Навіть подругам по секрету не наважувалася розповісти про те, що відбувалося вдома. Знала, що заклюють.
Її видавав лише постійний страх і напруження. Часом вони були настільки сильними, що коли дівчина безупинно і щиро сміялася, хвилювалася або виступала на сцені з танцювальним колективом, могла помочитися.
«Я лише нещодавно прочитала, що насправді причина була в моєму страхові брата. А в школі з мене могли посміятися і сказати: “Ти що, сцикуха?”».
У шкільного психолога та соцпрацівника, згадує дівчина, були формальні ролі. З ними обговорювали проблеми наркотиків, залежних людей, готували сценки на цю тему для міських конкурсів. А про те, що боліло насправді, ніхто не запитував.
«Чи розповіла б я комусь із соцслужб? Можливо, але ж після того я б отримала від брата ще більше. Тому думаю, що й далі мовчала б».
Про все, що з Наталею вчиняв брат, дівчина розповіла мамі декілька років тому, коли пропрацьовувала цю історію з психотерапевтом.
«Мама вислухала, попросила вибачення, але, здається, вона мене не зрозуміла…»
«У дев’ять років мене зґвалтував вітчим. Я розповіла про це мамі в день його смерті»
За результатами опитування, яке проводила дослідницька агенція Fama спільно з Центром гідності дитини Українського католицького університету, і в якому взяли участь 1600 українців — приблизно 4% опитаних стали жертвами зґвалтування в дитинстві, 23% постраждали від сексуального насильства чи домагань.
40% із них розповідали про це кому-небудь, натомість 43% — ні.
«Дітей рідко навчають називати статеві органи так, як вони називаються, говорити про своє тіло, приймати його. Усі теми, пов’язані з сексуальністю, сприймаються як щось, за що має бути соромно. Тож коли трапляється випадок сексуального насильства, діти теж вважають, що про це нікому не можна розповідати. Бувають й історії, коли дитині погрожують, кажуть, що вона сама це зробила. А буває, що дитина розповідає про все, а їй не вірять», — каже керівниця Центру гідності дитини УКУ Христина Шабат.
35-річна Інна також побоялася вчасно розповісти про сексуальне насильство, яке їй довелося пережити.
Її історія трапилася в середині 1990-х. Вона жила з мамою та вітчимом в однокімнатній квартирі в маленькому селі на сході України.
З вітчимом в Інни складалися нейтральні взаємини: не почувала до нього любові й тепла, як до рідного батька, але й не ненавиділа.
Коли дівчинці було дев’ять, мама залишила їх на місяць і поїхала захищати диплом в університеті.
«Вітчим випив того дня. І сказав, що наступного дня я можу не йти до школи. Пам’ятаю буквально кожну секунду того вечора. Ми були голими. Я вперше побачила чоловічі статеві органи. Це тривало довго — десь дві години. Він робив усе акуратно, я не була травмована фізично, як я розумію, він не проникав глибоко. Це були ласки, він просив мене себе торкатися. Було дуже гидко», — каже жінка.
Інна згадує, що тоді в неї не було бажання втекти, покликати сусідів, закричати. Вона не відчувала небезпеки, загрози життю і чомусь намагалася поводитися як жінка, підігравати чоловіку. Через те, що всі жили в одній кімнаті, дівчинка розуміла, як це відбувається в дорослих.
Інна з вітчимом залишилися спати в одному ліжку.
На ранок дівчина прокинулася з думкою, що про це точно ніхто не має дізнатися. Інна боялася сварок, що після цього сім’я може зруйнуватися, що це вона в усьому винна. Мозок витісняв цю подію з пам’яті, і Інні почало здаватися, що з нею цього не було, що їй усе наснилося.
Спогади з тієї ночі почали повертатися до дівчини у 14-15 років. Вона згадувала конкретні епізоди та речі, яких не бачила ніколи раніше. Ще за рік вона сказала вітчиму, що все пам’ятає.
«Я вже тоді жила зі своїм батьком у Донецьку, ненадовго приїхала до мами в гості й мала коротку розмову з вітчимом. Від моїх слів він позеленів, почервонів, із нього сім потів зійшло. Напевно, був переконаний, що я все забула», — згадує Інна.
За два роки вітчим Інни помер через алкоголізм. У день його смерті Інна про все розповіла батькам.
Її тато сказав, що вбив би вітчима, якби дізнався про це раніше. А мама почувала себе безмежно винною перед Інною, хоч дівчина й запевняла, що з нею все гаразд.
Інна справді вважає, що ця історія на неї не вплинула. Вона пропрацювала цю ситуацію та переконала себе в тому, що не має бути жертвою, ненавидіти чоловіків, мститися їм, боятися заводити дітей.
Із часом дівчина почала відкрито і без сорому говорити про це з друзями, розповідати свою історію в компаніях знайомих.
Згодом вийшла заміж і народила доньку. Зараз дівчинці шість, Інна живе з нею за кордоном і виховує зовсім інакше.
«Якби зі мною говорили та пояснювали, що є кордони, є моє тіло, що лише я в цьому віці можу бачити себе роздягненою, і якщо щось таке трапиться — маю одразу про це розказати, такого б не трапилося. Але в наш час про це не говорили, тому вийшло саме так».
Де шукати порятунку
Якби така ситуація трапилася нині й Інна розповіла про все мамі, а та — заявила б у поліцію, на вітчима чекала б кримінальна відповідальність і, ймовірно, позбавлення волі.
Пережитий подібний досвід у дитинстві впливає на все життя. Діти, які постраждали від домашнього насильства, частіше можуть копіювати моделі відповідної поведінки в дорослому віці щодо своїх дітей і близьких. Така ймовірність становить від 40 до 70%.
Тож, якщо ви стали жертвою домашнього насильства, не мовчіть про це, звертайтеся до поліції. Правоохоронці мають скласти відповідний протокол і передати інформацію до органів опіки та піклування.
Також ви можете зателефонувати на гарячу лінію для дітей та молоді від «Ла Страда-Україна».Номери: 0 800 500 225 (зі стаціонарних) або 116 111 (з мобільних). За 9 місяців від початку року на гарячій лінії надали більше ніж 21 тисячу консультацій дітям. З них — 9,1% звернень стосувалися сексуального насильства. Найчастіше кривдниками дитини були тати (752 випадки), матері (350 випадків) та хлопці-однолітки (202 випадки).
Ще один варіант — звернутися на урядову гарячу лінію — 15-47. У Мінсоцполітики після такого повідомлення мають викликати поліцію та повідомити органи опіки й піклування.
Наталя Пашко каже, що дитина також може звернутися до шкільного психолога або інших працівників у школі.
«Але їх потрібно навчати. Такі фахівці часто говорять, що це конфіденційна інформація, справа лише сім’ї. Однак слід розуміти, що коли йдеться про насильство — це не має бути справою сім’ї».