Місто мільйонерів та нетрів — репортаж із Баку

Азербайджан вважається однією із найбагатших пострадянських країн — завдяки запасам нафти і газу. У Баку відбуваються перегони «Формули-1», на відкриття стадіону приїжджає Леді Гага. І вже не важливо, що третє десятиліття республікою керує династія Алієвих. Згідно з міжнародними рейтингами корупції і тиску на свободу слова, Азербайджан демонструє дедалі гірші показники. Але, можливо, Азербайджан успадковує приклад країн Перської затоки, де громадяни замість достатку і щедрих соцвиплат готові терпіти обмеження? Що ховається за хмарочосами і новими кварталами? Що отримує від нафтових прибутків населення? І чи допомагає багатство біженцям і переселенцям карабаської війни, гаряча фаза якої завершилася 25 років тому. Спецрепортаж hromadske з Баку.

«Я тебе знайду всюди: в темній глибині, під землею, під водою на каспійському дні», — лунає з динаміків записана в середині минулого століття «Пісня нафтовиків». Тут же в центрі в Баку над площею Азнефть розвівається величезний азербайджанський прапор. Ця частина набережної — немов вітрина міста. Навпроти — п'ятизірковий готель Four Seasons, трохи вище — суворо охороняється білосніжна будівля Адміністрації президента Азербайджану, за нею — «Полум'яні вежі» — три скляні хмарочоси, що нагадують три язики полум'я. Уночі вони світяться квітами азербайджанського прапора і повинні нагадувати, що Азербайджан — країна, де була побудована перша нафтова бурова вежа і ще в середині XIX століття тут почали добувати нафту у промисловому масштабі.

Після здобуття незалежності в 1990-і Азербайджан уклав мільярдні контракти із західними нафтовими компаніями, а в 2000-х завдяки нафтодоларам у місті почалося бурхливе будівництво.

У Баку проводять гонки «Формули 1». На відкриття Європейських ігор-2015 приїжджала Леді Гага. Будівля Центру Гейдара Алієва — свого часу першого секретаря ЦК Компартії Азербайджанської радянської республіки, експрезидента і батька нинішнього лідера - проектувала Заха Хадід — одна з найбільш відомих архітекторів світу. У 2014-му воно було визнано найкращим в світі будівлею, отримавши нагороду «Дизайн року».

Чорно-біле місто

«Раніше тут була промзона, заводи, переробні сховища», — з бакинським фотографом Баширом Кітачаєвим ми прогулюємося кварталом, про який згадує у своїй книзі «Чорне місто» Борис Акунін. Але тепер цей район неподалік морської набережної називається «Біле місто»: старі будівлі знесені, на їхньому місці нові багатоповерхові будинки у «французькому стилі» — так їх тут називають. Будівництво почали у 2000-му, але більшість квартир досі не заселені — надто дороге житло.

Буквально через дорогу — одноповерхова стара споруда, що нагадує нетрі. Такі райони в Баку називають «нахалстрой» — «нахабне будівництво». Багато з них з'явилися на початку 1990-х, коли у столицю під час війни перебралися біженці з Вірменії, а також Карабаху — азербайджанського регіону, включеного Вірменією.

В іншому такому селищі на мапі Баку він називається «Хутір»: в одному вузькому провулку тут удесятеро більше людей, ніж на просторому бульварі Білого міста.

Розі, яка тут живе, 75 років. Вона сама підходить поскаржитися, що пенсії вистачає лише на оплату комунальних платежів, світлом і газом вона намагається не користуватися — занадто дорого. Показує на кімнатку, де тулиться з донькою, двома синами та онуками.

Тридцять років тому під час війни вона тікала з сусідньої Вірменії, де працювала вихователькою в дитячому садку. Гаряча фаза в Карабасі завершилася 25 років тому, в 1994-му. На питання, чи пропонували їм переселитися з Хутори, відповідає, що ні.

Усі жителі Хутори з побоюванням спілкуються з представниками ЗМІ, запитують, звідки ми. Згідно Freedom House, Азербайджан вважається країною, що має одну з найгірших у світі ситуацій із свободою слова. Тут немає незалежних ЗМІ, а журналісти ризикують опинитися за ґратами.

Назім — чоловік середнього віку, якийсь час жив в українському Херсоні. Повернувся в Баку через хворобу батька. Гостинно запрошує зайти в будинок і випити чаю. На велику родину — невелика квартира зі скромною кухонькою. Час від часу заходить дружина, щоб сказати, як добре живеться родині, і наскільки хороший президент Ільхам Алієв. Нове житло їм не обіцяли.

Зі середини 2000-х багато таких кварталів, особливо біля моря і в центрі столиці, зносять, а людей переселяють на околиці. Жителі іноді цьому раді. Так, наприклад, було в центральному районі Радянський. У 1990-ті він був відомий завдяки кримінальним розборкам — місцеві авторитети часто винаймали хлопців з «Радянської». Зараз на його місці висаджений парк.

Азербайджанське законодавство передбачає, що держава зобов'язана компенсувати втрату житла за ринковою вартістю. Згідно з доповіддю міжнародної правозахисної організації Human Right Watch 2016-го року про примусове виселення бакинців, часто жителям пропонували незрівнянно маленькі компенсації — не більше 2000 євро. Але відмовившись, можна втратити й це.

Три товариші

Квартал Дернагюль — «нахалстрой» в хрущовках. Балкони з цегли, дерева, пластику, вагонки або проіржавілого заліза... На землі серед багатоповерхівок сушиться бавовна. Це гуртожитки для біженців. Молодий хлопець пропонує провести екскурсію — показує загальну кухню, де протікає вода, поламану каналізацію, туалет із розбитим склом на підлозі, вкриті грибком стіни. Одна з мешканок каже, що в черзі на житло стоїть 26 років, але «нову квартиру повинні ось-ось дати».

«Ось гриф, а це беркут, два орли і європейські фазани», — показує Ельденіз Іманогли. Він не біженець, а ветеран карабаської війни. Біля його будинку — саморобний меморіал у пам'ять про трьох загиблих товаришів, а поруч розташований невеликий зоопарк для дітей.

Птахи і ландшафт повинні нагадувати про гори та ліси Карабаху. Іманогли воював із 1991-го по 1996-й. Отримав три снайперських поранення, інвалід першої групи. Пам'ятник воїнам Карабаху він створює два десятиліття: «Я їм пообіцяв, якщо хто-небудь з вас загине героєм, а я виживу, не стану шахідом, пам'ятник зведу. Обіцяю. Потім уві сні побачив своїх однополчан, вони мені сказали: "Рідний, зроби так, щоб нам було приємно". Я для них все це посадив, щоб їм подобався пейзаж».

Живе Ельденіз в однокімнатній квартирі навпроти монумента. Наполягає, що від держави йому нічого не треба — ні будинку, ні машини. І навіть пенсії (вона, за його словами становить 400 манат — це 200 євро). Але він хоче, щоб уряд купував новітню зброю: «Для всіх азербайджанців світу війна не закінчена. Ми можемо пробачити тому вірменинові, який живе за кордоном. А тих, які здійняли руку на нашу батьківщину, на дітей і людей похилого віку, ми їх не прощаємо. Ось тут написано — "Смерть вірменам"», — каже він.

Жителі двору пояснюють, що спершу може і були незадоволені, але за ці роки дедалі з більшою повагою ставляться до Ельденіза і його меморіалу — аж надто він добра і відкрита людина. «Він дуже любить усіх наших національних героїв. Тому стільки каменів тягав. Жодна організація сюди жодного каменю не привезла. Це все він сам, на своєму горбі», — говорить один із сусідів.

Чиновники-мільйонери та напів федеральна провінція

«Ні, ми, пересічні громадяни Азербайджану, не вважаємо, що Азербайджан така вже багата країна. Звичайно, у нас є нафтові доходи. Так, будують дороги, установи, але якщо взяти піраміду, то мало що стікає по стінах і доходить до простого народу», — каже політолог Шахін Рзаєв.

Наприклад, нарікає він, хоч офіційно медицина безкоштовна, викликаючи швидку допомогу, «обов'язково десь треба "підмазати", інакше не впевнений, що вони наступного разу приїдуть». Коли ми проїжджаємо повз одну з державних лікарень, один зі співрозмовників із сарказмом говорить: «Потрапиш із порізом або кровотечею з носа — вийдеш з раком». За кілька днів у Баку чуємо цей жарт і про інші медустанови.

Економіст Тогрул Машалла пояснює, що на відміну від нафтових гігантів Перської затоки, таких, як Катар або Об'єднані Арабські Емірати, на чиї столиці так хоче бути схожим Баку, Азербайджанська держава швидше виділяє гроші на будівництво парків, аеропортів, хмарочосів, але не на соціальні проєкти.

Рівень життя особливо впав, коли у 2014-му знизилися ціни на нафту. Економіка Азербайджану залежна від нафти й газу — це 92% експорту. До вересня 2019 року середня заробітна плата в республіці становила $ 317. Мінімальну підняли, вона була меншою, ніж у сусідній Вірменії, з якою воює Азербайджан.

В Азербайджані працюють великі західні консалтингові компанії, такі як McKinsey, тут зводять будівлі за проєктами європейських архітекторів. Ці фахівці отримують солідні гонорари від уряду, наприклад, за написання стратегії. Але про інвестиції не йдеться.

Будівництво теж не допомагає розвивати економіку: на ринку працюють 3-4 великих холдинги, багато з яких пов'язані з чиновниками.

«Будь-яка будівельна компанія повинна отримати дозвіл МНС. Його глава Кямаледдін Гейдаров вважається одним із найбільших олігархів-забудовників країни, — говорить Машалла, і уточнює, — Згідно з даними державного комітету статистики, мільйонерів у країні немає. З іншого боку, всі знають, що холдинги належать групі чиновників — міністрам, заступникам міністра, яким одночасно належать дуже високі частки в цих компаніях. Тоді як корупція пов'язана не з хабарями, а з державними тендерами, інформація про які закрита».

Згідно з інформацією Transparency International, у 2018 році рівень корупції в Азербайджан був із найвищих у світі: він посідав 152-е місце зі 180 (Україна — 120, Молдова — 117, Росія — 138, Грузія — 58, Вірменія — 105).

За словами Машалла, корупція, пов'язана з зарегульованістю бізнесу, — це причина, чому, попри багаті ресурси країни, чимало азербайджанців їдуть звідси. Держструктури вважають, що їхня функція — карати, вони радше заздалегідь оштрафують, а доводити в суді свою правоту невигідно. Легше відкрити свою справу в іншій країні. Наприклад, у Грузії або Росії.

Згідно з офіційними даними перепису населення, в Грузії та РФ живе відповідно 280 тисяч і 600 тисяч азербайджанців. Населення Азербайджану — 10 мільйонів людей.

«Так у нас тут через будинок люди на заробітках в Росії», — каже чоловік, який сам приїхав додому у відпустку з Москви.

Його сусід ходить у футболці російської партії ЛДПР Володимира Жириновського.

Його будинок розташований у селищі Карасу, що в 145 кілометрах від Баку. За словами нашого співрозмовника, багато людей їдуть, бо за межами столиці роботи немає. Абсолютно випадково ми з'ясовуємо, що він знайомий із нашим водієм — разом працювали в тій же Москві. Водій змушений був закрити свій магазин, а зараз таксує.

Поруч із селом розташований центр регіону Аджікабул. Теж далеко не глибинка — розташований на трасі неподалік від столиці. Тут немає нічого, що нагадує про модну скляну забудову Баку, ніяких розкішних дорогих будинків, магазинів, супермаркетів, білосніжних заправок або якоїсь помітної інфраструктури. Звичайнісінький пострадянський райцентр. У сквері біля старої будівлі вокзалу, на вивісці якого відвалилася половина букв, чоловіки грають у нарди. У газетному кіоску — вицвілий портрет президента Ільхама Алієва.

Місцеві жителі неохоче говорять на камеру. Якщо в столиці журналістам легко загубитися в натовпі, то в містечку чужі викликають підозру. Ті, з ким вдалося поговорити, нарікають на відсутність роботи — вона є хіба що на залізничній станції. А ще підкреслюють: питання не в президенті, той швидше за все не знає, що відбувається за межами Баку, вся справа в місцевій владі.

Виїжджаючи з містечка, помічаємо новенький пустельний парк біля центру Гейдара Алієва. Розкинувся він за закритими воротами.

«Уряд дійсно за останні 10 років побудував по країні понад 1500 шкіл, сотні лікарень. Ви побачите відремонтовані школи, але з точки зору кадрів ми дуже слабкі. Найнижча заробітна плата в Азербайджані переважно у вчителів і лікарів — 250-350 манатів (125-275 євро). Тоді як зарплата за межами Баку вдвічі менша столичної.

У більшості регіонів навіть філій банків не існує. Регіони переважно напівфеодальні», — так Тогрул пояснює ще й те, чому останніми роками так багато людей переїжджають в Баку, хоча життя там стає дедалі дорожчим. Тому люди селяться на околицях і готові тулитися в «нахалстроях».

Політолог Шахін Рзаєв пояснює, в Азербайджані немає ідеологічних поділів, тут є прихильники республіки або монархії: «Ільхам Алієв отримав Азербайджан у спадок від свого батька, але політика Ільхама Алієва не залежить від того, щоб зберегти (цей спадок). Він просто намагається зберегти стабільність довкола себе. Попри косметичні зміни, докорінних змін я не очікую».

Ще кілька років тому перша у світі сучасна нафтова свердловина — її пробурили в 1846 році — була серед приватних будинків на околиці Баку біля моря. Зараз вона стоїть за парканом з меморіальною табличкою, де розповідається про історичне минуле цього місця.

Навколо — висаджений наразі пустельний парк. Наш провідник дивується, оскільки на місці селища, де була ця перша в Баку «гойдалка», як тут називають свердловини, немає й натяку на те, що ще пару років тому тут були вдома. Ми від'їжджаємо на кілька кілометрів далі. Уздовж низки старих одноповерхових будівель — паркан. Там знайомий «нахалстрой» і його жителі. Хлопчаки танцюють на камеру східні танці. А в декількох метрах від їхніх будинків — свердловини, які видобувають головну цінність цієї країни — нафту.

За підтримки «Медиасети»