Місто могильної тиші: спецрепортаж із Керчі
Ми їхали в Керч, читаючи повідомлення в спільнотах соцмереж і місцевих медіа про паніку в місті й усі можливі теорії змов — від українського сліду до участі кримських татар. Та більше обговорюють те, що вбивць, які розстріляли студентів, повинно бути більше. І що 18—річний Владислав Росляков не міг сам організувати вибух, убити 20 та поранити 70 людей.
Утім, на цвинтарях, — а ховають загиблих на різних кладовищах, як у самому місті, так і в селах на околиці, — жодних чуток, розмов чи пересудів. Могильна тиша. Така, що й за десятки метрів чути моторошний скрегіт лопат, коли копають свіжу могилу. Люди просто мовчать, адже пояснити, чому саме тут сталося найбільше в історії України та Європи масове вбивство в школі, раціонально не вдається.
Ті, хто вже поховав своїх дітей, наступного дня йдуть на поминки, а відтак — на похорони друзів своїх же дітей. На старому центральному цвинтарі — 9 свіжих могил. «Ви з Києва? Певно краще йдіть геть, ми найпевніше не будемо говорити», — озивається активний чоловік, він намагається заспокоїти близьких. Водночас пропонує їжу — пом’янути. Здається, тишу на цвинтарі прорізає лише його голос.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Ненавидів технікум»: як стрілок у Керчі повторив убивства в американській школі «Колумбайн»
Вікторія — вродлива спокійна жінка, мовчки вдивляється в обличчя доньки Аліни на фото, прикріпленому до хреста. 16-літня Аліна Керова займалася в модельній школі, а ще дуже добре малювала. У Політехнічному коледжі навчалася на 2 курсі. Про події в коледжі матері повідомили телефоном. Відтак кілька годин вона їздила моргами.
До Вікторії підходить чоловік — він родич загиблої Аліниної подруги. Жінці легше розповідати історію його трагедії, аніж про свою доньку: 17-річну Віку Демчук — подругу Аліни — везли на термінове лікування до Москви, туди забирали важкопоранених. Дівчині ампутували ногу, але шанс на порятунок залишався. Віка померла на борту літака, ставши наразі останньою — двадцятою жертвою. Хлопець Віки, дізнавшись про загибель дівчини, намагався покінчити життя самогубством і вистрибнув з вікна. В нього зламаний хребет. Юнака відправили у лікарню Краснодара.
За кілька годин ми побачимо матір Аліни на похороні Віки. Її ховатимуть на цвинтарі на околиці міста.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Ми побачили мертву дівчину — тоді й почалася паніка»: очевидці — про стрілянину в Керчі та загиблих друзів
Емоційно виснажені родичі не хочуть уваги медіа. Самі ж медійники своєю чергою також не наважуються підходити. Стоять осторонь і перепитують колег, чи готові родичі говорити.
«Усі також побоюються, що якусь інформацію перекрутять, використають не так. Ви ж знаєте, як воно зараз. Усе ж дуже складно повірити, що субтильний хлопчик так методично розстрілював інших дітей», — каже нам жінка, що прийшла на похорон. Питання, чи втратила вона когось зі знайомих, недоречне. У місті зі 150 тисячами населення є багато таких, у кого постраждали рідні, або тих, хто вчився там і пережив жахіття, адже Політехнічний коледж — це один з найбільших навчальних закладів Керчі.
Рудену Джурану трохи менш ніж за місяць виповнилося б 16. Поховали його найпершим, наступного дня після стрілянини, 18 жовтня. Він з мусульманської родини й мешкав у селищі Горностаївка на захід від Керчі. «За 48 років у мене не було й сивої волосини. І от усе одразу. Руден мені не племінник, він мені син, я його виростив, на своїх грудях колихав, щоліта він був у мене. Він був така дитина — тихше води, нижче трави, — каже Бахтіяр, дядько загиблого студента. Чоловік тримається за серце. — Я весь час на «Валідолі», що вже там батьки». Ми відходимо трохи далі від будинку, щоб навіть своєю присутністю за парканом не зачепити родину, яка не готова до розмов.
«Я особисто бачив 7 гелікоптерів і вірив, що Руден на одному з них, бо його ж не було в списках, ні живих, ні поранених. А потім уже вночі бачу швидка. І в мене все оніміло, я зрозумів, що це все». Бахтіяр в деталях описує травми, які отримав хлопчик — Руден потрапив в епіцентр вибуху.
Хлопець щойно вступив до політеху, вчився на електрика. Старший брат Рінат також учився в коледжі, але пішов з обіду. Уже потім, як переповідає дядько, почув вибух. Глухий, а зовсім не так, як показують у кіно. Убивцю Вадима Рослякова Рінат згадав, але розповідав сім’ї, що той був геть непримітний, хлопця взагалі саме мали виключити з технікуму.
«Все ж у цій ситуації є герої», — продовжує чоловік і розповідає про молодого викладача, який до пізньої ночі розшукував своїх студентів.
Ліля (ім’я змінене на прохання співрозмовниці — ред.) — теж з героїв. Навчалася в медичному коледжі, що поряд з головною лікарнею, куди спершу привозили постраждалих. Уже згодом важкопоранених перевезли до Сімферополя й Москви.
Попри те, що всі лікарі міста, зокрема й приватні (як нам підтвердив один з медиків), згуртувалися, рук бракувало. Тож студентів третього і четвертого курсу медичного коледжу викликали для надання першої допомоги.
«Приїхала чергова машина, потім сказали, що привезуть тяжких. Там було дуже-дуже багато крові. Один із моїх одногрупників на руках ніс поранену на шостий поверх. Нам потім сказали, що дехто з тих, кому ми хотіли допомогти, померли. Я бачила дівчину без рук і ніг. Ми ж насамперед мали допомагати тим, у кого менші поранення».
Лілі 18 років, тож ті, кого вони рятували, по суті її однолітки. «Звісно, страшно. Ми весь час думали, що могли опинитися на їхньому місті. Та найстрашніше, що я не можу уявити, чи пережила б моя мама, якби таке сталося зі мною».
У всіх навчальних закладах Керчі ці дні не вчилися. Та заняття мають поновитися в понеділок. Зокрема й у Політехнічному коледжі, але в інших корпусах. Місцевим складно уявити, як це повертатися туди. Хоча це й доволі велика територія.
А буквально навпроти коледжу — відділок МВС.
Довкола коледжу повно поліції, чергують десятки поліцейських автівок. Загалом у місті на третій день після трагедії не заблоковані вулиці й не видно багато людей у формі.
Біля коледжу поліцейські самі підходять і вказують, звідки зробити фотографію головної будівлі.
На розі — власноруч зроблений меморіал з квітів, іграшок і свічок. Днем раніше тут лишали малюнки й листи, фарби на яких розтеклися від вранішньої роси. Але можна прочитати слово «дружба». Суботнього ранку безупинно приходять люди. Кладуть квіти, плачуть чи просто мовчать. Майже не розмовляють між собою та йдуть геть. Сивий чоловік пояснює — колись тут учився. Підлітки приходять зі старшими, більшість з них тутешні студенти. Батьки не бажають, щоб їхні діти говорили з журналістами. Та й самим нічого сказати. Переважно чуємо: «Що може бути гірше, ніж ховати дітей».
Попри всі розмови в мережі, ні серед присутніх на цвинтарі, ні біля училища майже не згадують Влада Рослякова, від рук якого загинуло 20 людей, постраждало 70, до 45 перебувають у лікарнях, 25 із них — підлітки, десятеро — в тяжкому стані.
У Керчі завершилася триденна жалоба. Але місто ніби розуміє, що горе, як і мовчання, тут іще триватиме.