Монолог з Донбасу. Переселенці
З Донбасу евакуйовалися майже 200 людей з інвалідністю та найуразливіших громадян. Вони пояснюють, що офіційна евакуація не ведеться, тоді як у Слов'янську і Краматорську під обстріли української армії та бойовиків потрапляють жилі будинки. Не всі жителі міста мають змогу залишити домівки самотужки.
«Візьми, будь-ласка, з собою соку,» - наполягає хлопець-інвалід, непорушно лежачи на закороткому ліжку в потязі «Донецьк-Київ». Переселенцям з Краматорську роздали їжу в дорогу. Родина, яка залишилися без нічого, не може утриматися, щоб не пригостити журналіста та сусідів по вагону. У Дмитра пошкоджений хребет - не працюють ані ноги, ані руки. Їхній будинок розсташовано поряд з аеропортом. Пояснює, що стріляють з обох боків - і бойовики, і армія чи Нацгвардія. «Я лежу і чую вибухи. Ані спуститися в підвал, ані піднятися назад».
«Він у мене хлопець великий, щоб перенести треба хоча б троє людей», -додає мати. «Доки Донецька асоціація інвалідів не запропонувала виїхати, ми не знали, як це зробити. У Краматорську ще нічого. Родичі з сусіднього Слов'янька приїхали — там не сховаєшся. Будь-хто зрозуміє, що стріляниною нічого не вирішити. Варто чи розмовляти, чи домовлятися.»
«Порошенко, отямся, що ти коїш? Що коїш? Зупини бійню! Тобі байдуже і до нас, і до наших дітей. Одні гроші в очах. Хіба можна прийти до влади з війною, з кривами руками?» - з відчаєм говорить Світлана, яка вивозить зі Словя'нська дорослу доньку, котра пересувається на інвалідному візку. «Порошенко казав «Їдьте, бо потім почнеться обстріл». А якщо немає куди? У нас не було грошей. Пенсії немає. Під час обстрілу не думаєш про голод. Тільки на третю добу, коли почала втрачати свідомість, зрозуміла, що нічого не їла. Спершу ми ще аналізували, що і як буде. Коли бомблять, то перестає будь-що розуміти. Страх і все. Врятувати своє життя і життя своєї дитини — більше нічого. Щойно відкрили дорогу, змогла вивезти доньку в Краматорськ. Нічого не встигли взяти. 9-го червня вирішила повернутися сама за документами, бо обіцяли, ніби після інавгурації обстріл припинять. Я сподівалася на це, але потрапила під бомбування. Біжиш, а в тебе на очах розриває людей — одну, другу, третю. П'ятирічну дівчинку... У нас більше немає надії, немає куди повертатися. Українській армії немає чого робити на нашій землі. Що вони накоїли?»
«Я не знаю точно, звідки обстрілювали наш будинок. В нього потрапило два снаряди. Всі питаються, але стріляли з боку Карачуна. Якщо логічно подумати, то хто на Карачуні сидить? Не знаю, це їхня війна, а страждаємо ми,» - продовжує Олена. «Якби деенерівці стріляли з наших будинків, ми б знали. Цього не було. Хочеться щоб приїхала влада і побачила, як ми там живемо. Навіщо вони привели війська? Чи ми сепаратисти? Виходить ми всі зрадники? Старші люди просто не мають сил спускатися до підвалу. Того, що відбувається там нікому не побажаєш. Ті, хто може ходити, можуть і втекти, а як нам на візках? Ліфта немає. Залишається хіби спати в коридорі. Намостили ковдр на підлозі, щойно лунають вибухи - спускаєшся з візка. Як інакше? Живі, вже добре.»
Зі Слов'янська організована евакуація не ведеться. Маршрутки ходили через поля, по селах, в об'їзд. У багатьох людей немає коштів, чимало хто не знає, куди їхати, чи взагалі є можливість залишити місто. Співробітники міжнародних організацій, які працюють в Донецькій області й Слов'янську зокрема, стверджують, що гуманітарні місії можуть домовитися з бойовиками «ДНР» про вивіз людей. Потрібна також згода української армії, яку непросто отримати через складну кооринацію та бюрократію.
Досі не створювалися гуманітарні коридори для вивозу з зони бойових дій тіл загиблих, як це відбувається в умовах подібних бойових дій в інших країнах.
Жодна організація не може повідомити точну кількість загиблих. У Департаменті охорони здоров'я Донецької ОДА підтверджують загибель 245 людей. Це ті, чиї тіла пройшли медичну експертизу. Серед них і мирні жителі, і бойовики — за відсутністю уніформи фактично неможливо визначити їхню приналежність до збройних формувань. Але, за словами медиків, це навряд чи українські військові, адже тіла тих вивозять. Водначас і представники Донецької ОДА, представники міжнародних організацій, а також іноземні журналісти, які працюють у Слов'янську говорять про те, що в місті, а також лісопосадках лишається чимало тіл.
“Я інвалід третьої групи,чоловік — першої. У нас двоє дітей. Не можу вибігти і піти. Ми мали зачекати, поки отримаємо хоча б якісь кошти. Нам снаряд потрапив в город. Одразу поїхали. Старший 20-літній син лишився. Він має відстрочку від армії, адже обоє батьків інвалідів, але з такими воєнними діями, боюся, усім байдуже і його заберуть в армію,” - розповідає ще одна родина з Краматорська. На руках мала дитина. На третій поличці вагона — візок. «Ми хотіли виїхати до родичів, але і в Маріуполі, і в Ялті (Донецька обл.) стріляли. Моє підприємство уже два місяці місяців закрите», - говорить Сергій.
У місті багато розмов про те, що у сусідньому Слов'янську “деенерівці” стріляють з житлових будинків. Кажуть, у Краматорську такого немає. «Мені здається, що усі ці розмови, що українська армія свідомо вбиває жителів — маячня. Вбиває, але тому що люди потрапляють під обстріл — чи це випадковість, чи їх не попереджають. Так складаються обставини. Думаю, що українським силовикам все це набридло. Вони за людей ховаються, а люди... І Стрєлков, з якого лілять героя, і той свідомо ховається за людей. Їх вбивають, а він герой. Чи це нормально? »
«Слухайте, якби було зрозуміло, хто стріляє. Коли бомблять місто, ти не підеш перевіряти, хто саме», - говорить жінка, яка вивозить хворого сина, який до всього ще почав заїкатися, коли почалися бомбування. У Краматорську у неї лишилися батьки. «Тато з лікарні. Мама після інсульту. Ціни на ліки підскочила в рази. Сподіваюся, що мир буде. Ніхто в нас не хоче війни. Усі хочуть, щоб діти не прокидалися серед ночі. З ким домовлятися? Хай начальство вирішує. Хто винен? Люди по різному кажуть. Я намагаюся не говорити на цю тему. Просто хочу миру. Ми не проти єдиної України, миру прагнемо».
/ Наталя Гуменюк