«Можете не впускати нас у Польщу. То хоча б випустіть!» Як українські далекобійники застрягли по той бік кордону

По той бік кордону

До Корчови їдемо з Вроцлава автівкою волонтерів із фундації Ukrainian Freedom Force Foundation. Вони везуть гуманітарну допомогу українським далекобійникам, яких уже місяць блокують польські протестувальники. Позаду мене в багажнику невеликого мінівена лежать пакунки з продуктами та засобами гігієни.

Ukrainian Freedom Force Foundation — перші українські активісти в Польщі, які звернули увагу на ситуацію в Корчовій. На тамтешніх двох паркінгах заблоковані до 4000 фур. Волонтери періодично їздять підтримати водіїв, допомогти в перемовинах із польськими протестувальниками та в питаннях побуту.

«Людей тримають на стоянках, що нагадують “табори”. Там немає нормального доступу бодай до ліків або душу. Це велике скупчення людей, але там не чергує швидка допомога — за нашою інформацією, двоє людей через це померли. Що вже говорити про антисанітарію. Це приниження честі й гідності та порушення Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод. Ми не проти поляків, ми за гуманізм. За правові рішення в цій ситуації. Вдячні за допомогу, яку вони дали з початку війни. Але це не означає, що ми повинні мовчати», — зазначає Дмитро Дурбалов, правозахисник і співзасновник організації.

Посеред поля

До Корчови приїжджаємо після семигодинної дороги, коли на вулиці вже темно. Пункт пропуску розташований у полі, неподалік — ліс.

Далекобійники живуть поблизу на паркінгах або просто стоять обіч траси А11. Вантажівки стоять рядами одна близько до іншої.

Скраю від дороги водії облаштували місце, де збираються поговорити, покурити, попити чай чи каву, перекусити печивом. Поставили стіл та парасолю. У бочці палять вогнище. На в’їзді чергує три машини поліції: слідкують за порядком, за потреби викликають водіям швидку допомогу чи організовують очищення території від снігу.

Щойно виходимо з машини, чоловіки сходяться розвантажити гуманітарку. Без кінця дякують і усміхаються, наче малі діти. Дехто тут чекає свою чергу на виїзд до України по 16 днів, уже не маючи грошей і запасів харчів.

«Словами не передати, що ви для нас робите. Ми відчуваємо себе нікому не потрібними, і нашій владі зокрема», — каже хтось із групи.

Найжвавіший з усіх — Олександр, він родом із Києва. Волонтерить тут адміністратором: записує в чергу новоприбулих водіїв, керує процесом виїзду до пункту пропуску та підтримує порядок. Відвіз до Балтії українське пиво «Оболонь», а звідти мав привезти рибу. Питаю в нього, як справи.

«Ситуація критична. Поляки колотяться, а ми стали заручниками ситуації. Ще кілька тижнів тому пускали до України по 10–15 машин на годину, зараз 7. Добре, що в мене риба в морозильниках. Для інших водіїв таке затягування часу — біда, адже багато машин завантажені продуктами, які швидко псуються: яйцями, овочами, фруктами. Їх пропускаємо першими. А ще гуманітарку і воєнку на фронт. На днях вдалось домовитись з протестувальниками», — розповідає Олександр.

За місяць зарплата чоловіка зменшилася втричі. Він нарікає, що раніше заробляв 1000 євро, а зараз вийде до 400. Олександр зазначає: «Дохід змінився в усіх водіїв. Це означає, що й економіка України втрачає. Я, наприклад, роблю тепер не три-чотири рейси на місяць, а один. Відповідно мій шеф платить менше податків. Маю двох дітей і дружину — довелося затягнути паски й чекати, коли все налагодиться».

Олександр пишається, що попри нервову ситуацію, його колеги поводяться як професіонали: «Походіть і побачите, який тут порядок. Немає пиятик і сварок. Воно нікому не треба, бо всі швидше хочуть поїхати додому».

Чоловік протирає телефон від снігу та показує мені чат, де реєструються далекобійники й стежать за ситуацією. Каже, що зараз на паркінгу близько 2500 автівок, за день випускають 30.

Допомога волонтерів

О сьомій вечора приїздять польські волонтери. З машини роздають їжу. Олександр дякує активістам і розповідає про раціон: «Пригостіться бутербродами — поляки роблять їх дай боже! В обід привозять гаряче: вчора був борщ, сьогодні журек».

Сендвічі з шинкою, сиром і солоним огірком справді свіжі та смачні. Деякі водії гуртуються біля вогнища, готують гарячі напої, обговорюють новини, показують один одному відео в телефонах.

На вулиці морозно, падає сніг, пахне димом.Юрій Ошовський, чоловік родом зі Львівщини, ставить на вогонь обвуглений чайник. Коли говорить, постійно всміхається. Пропонує мені чаю — погоджуюся на зелений.

«У моїй фурі дитяче харчування. На нього встановили семиденний термін доставлення. Але тиждень уже минув, тож на пункті пропуску польський митник може оштрафувати мене, здається, на 350 злотих (близько 3000 гривень — ред.). В Україні теж виникнуть питання від працівника лабораторії. Є навіть варіант, що мене відправлять назад — мовляв, вези туди, де брав», — обурюється Юрій.

На чай до нас підходить Анатолій Білокопитний. Він переганяє до України з Польщі порожню фуру, яку придбала фірма. Вдома, у місті Миколаїв на Львівщині, на нього чекають дружина і троє дітей. Анатолій живе у блокаді вже 14 днів. Найбільше грошей витрачає на цигарки, адже в Польщі вони вдвічі дорожчі. А ще водії найчастіше купують солодощі в магазині Biedrionka, що за 500 метрів від паркінгу.

Анатолій розказує: «Начальник за цей час скинув мені вже 15 тисяч гривень на елементарні витрати. Добре, що волонтери привезли нам невеликі газові балони, на яких можна приготувати поїсти та підігріти воду. Самим було б складно справитись. За ці дні переживаємо морози, сніги, дощі. Виручає, що я взяв з собою теплий одяг».

«Але багато хлопців не мають, — Юрій заливає окропом чай і киває на чоловіка, який вийшов на вулицю в гумових капцях і теплих носках. — Двоє носків, троє кульків на ноги — так і живемо. Одному колезі ми скинулися на куртку й взуття. Мусимо підтримувати один одного. Так само ділимося паливом, адже без нього в машині можна замерзнути».

Анатолій відповідає, що зазвичай ходить грітися до вогню, щоб зекономити солярку. Вона потрібна, аби вночі в машині увімкнути автономне опалення та декілька разів її прогріти, щоб не розрядилися акумулятори.

Турбота на відстані

Юрій 15 хвилин тому говорив із дітьми. Каже, що після розмови стає легше на душі: «Через камеру бачиш, як діти ростуть. А от вони батька впізнати не можуть. Бо ні бритий, ні митий за ці дні. Деколи аж лякаються: “Тату, що з тобою?”».

Анатолій згадує, що його за бороду сварять: «Жартую, що якраз свята, тож, дай боже, доїду до них, і буду схожий на Миколая! Моя черга має підійти десь за три дні, якщо поляки не змінять умови. На моїй пам’яті це вперше таке відбувається. Щонайбільше — могли стояти два-три дні на польському кордоні, і то дуже рідко».

Протягом ночі біля вогнища завжди хтось є. Підкидають дрова, гріються і палять цигарки. Мої співрозмовники два дні тому ходили на переговори до опонентів, щоб ті розблокували кордон. Однак їх не пустила поліція.

«Правоохоронці затиснули нас на дорозі з обох боків. Пів дня тримали на холоді, ми не могли повернутися на паркінг. Одному чоловіку стало зле, швидку викликали через пів години. Випустили аж тоді, коли приїхав український консул», — зітхає Юрій.

Тоді вдалося домовитись про пропуск семи машин на годину і позачерговий виїзд гуманітарки та воєнки на фронт.

Позиція місцевої влади

Наступного дня в місцевому уряді Радимно, якому підпорядковується населений пункт Корчова, говоримо з головою самоврядування Богданом Щицарем. Саме він дав дозвіл на акцію протесту.

Чиновник підкреслює: «Процедура отримання дозволу на проведення протесту схвалена згідно з усіма вимогами закону. Громада зробила все можливе для підтримки українських водіїв: забезпечили основними засобами гігієни, водою, їжею, теплими речами. Активно співпрацюємо з іншими службами, зокрема, з поліцією та медиками. Ми є лише посередниками, а щоб вирішити конфлікт, необхідна діяльність вищої влади, зокрема президентів наших держав. Закликаю їх діяти».

Наостанок із нами діляться телефоном, за яким українські далекобійники можуть повідомляти про відсутність необхідних речей: 535 724 784. Коли повертаємося на паркінг, водії пиляють дрова. Передаємо їм контакти. Обіцяють подзвонити, адже в них закінчуються дрова.

Побут у блокаді

Напрошуюсь до Сергія Івка подивитись, як він живе у своїй яскраво-червоній фурі, що стоїть біля паркінгу. Сам він родом із Кременчука на Полтавщині. Чоловік має довезти на тютюнову фабрику у своєму місті фільтри для цигарок, які завантажив у Німеччині.

У фуру залажу по драбині. Одразу впадає в око американський прапор, який слугує фіранкою та відділяє салон від спального місця. Цей прапор — давній подарунок Сергієвого товариша-моряка. На панелі лежить DVD-програвач і надрізаний лимон. Питаю Сергія, чи він не захворів.

«Трохи дере в горлі, бо таки ж мерзнемо. Я працюю далекобійником уже 39 років. Був у Литві, Естонії, росії, Білорусі, Фінляндії. Багато бачив, але такої ситуації — ні. Можете не впускати нас у Польщу, але ж випустіть! Дивне ставлення. Бо коли вони вступили в Євросоюз, то німці, наприклад, так із ними не вчинили. Зрештою, ми колись теж приєднаємося до ЄС. Як тоді Польща буде з нами конкурувати? Та найбільше дивує інше: чому тут, з нами, немає представників української влади? Один раз приїхав консул, я в нього теж це питав. Він відповів: “Ну я ж до вас завітав”. Ага, аж на двадцять другий день блокади!» — дорікає Сергій.

Він вважає, що далекобійникам не завадив би юрист, бо трапляються гострі протистояння. Наприклад, поліція погрожує наручниками, якщо вони зайдуть на поле, бо це приватна власність. Або пускають у магазин тільки по дві-три людини. А недавно під час перевірки документів оштрафували хлопців, в яких закінчився термін на доставлення вантажу.

Єдине, що втішає водіїв, — допомога волонтерів. Ті привозять паливо, каністри, газові балони та не беруть за це грошей.

«Учора водій з Горішніх Плавнів (місто на Полтавщині — ред.) не міг спати у своїй фурі, бо закінчилося паливо. Від холоду запалилися зуби й дуже розболілись. Його пустив до себе ночувати інший колега. А як хтось застрягає чи буксує — йдемо відкопувати. Один водій підковзнувся й сильно забив ногу, інший упав із фури й зламав руку. Волонтер відвозив до лікарів. Тут діє правило: один одному допомагати. Особливо, коли молодший піклується про старшого. Я познайомився з чоловіком, якому 70 років і він жив у блокаді 15 діб, уявляєте?» — жаліється Сергій.

Що кажуть польські протестувальники

За 20 кілометрів від паркінгу водії стоять на дорозі в полі. Туди не возять гуманітарну допомогу, поруч немає магазинів, душу й туалетів — там водіям складніше. Сергій переказує, що в них і з водою бувають проблеми. Водії ходять за три кілометри в душ на платну стоянку. Вони не можуть дозволити собі це щодня.

Удень розглядаю стоянку. У проходах між машинами постійно бачу водіїв: дехто чистить лопатою сніг біля своєї машини, хтось виліз на вантажівку й скидає сніг уже звідти. Поруч є два біотуалети, та їх не вистачає на таку кількість людей.

Після обіду вирушаємо до польських протестувальників. Вони перекрили дорогу — біля двох вантажівок стоїть із десяток людей. Говорити з нами погоджується координатор Станіслав Лецик. 

«Ми невдоволені нелегальними транспортними перевезеннями та заниженням тарифів, що відбувається за участі українських транспортних компаній. Комерційні перевезення виконуються без будь-яких дозволів, і це вже є загальноприйнятою практикою. Вони порушують правила і впливають на ринок транспорту в Польщі та Європейському Союзі. Блокада буде тривати, допоки Україна не приступить до серйозних переговорів і не припинить діяти як маленьке дитя», — каже представник блокувальників.

Він стверджує, що дії протестувальників законні та погоджені з владою. Також вказує на підтримку з боку польського народу, який, за його словами, позитивно налаштований і розуміє, що протест — це боротьба за збереження польських транспортних компаній.

Наступного дня після нашого візиту українські далекобійники повідомили, що почалися перебої з їжею: польські волонтери не привезли на паркінг обід та вечерю. Зростає дефіцит дров.

Багато водіїв почали хворіти на ГРВІ, ліки закінчуються. За номером телефону, який дали в гміні, не відповідають. Представників з України теж немає. Розв’язувати деякі проблеми їм допомагає організація Ukrainian Freedom Force Foundation, представник якої залишився з водіями.

Авторка: Анна Лакиза