«Ми не думали, що йдемо на розстріл» — свідок Бабиного Яру

Цієї осені Україна вшановує 75 роковини трагедії у Бабиному Яру. Наприкінці вересня 1941 року протягом двох днів нацисти розстріляли тут майже 34 тисячі київських євреїв.

Журналістам Громадського Телебачення вдалось зустрітись і поспілкуватись із двома свідками тих подій. Історія друга - про танцівницю Раїсу Майстренко, яку, від розправи нацистів, врятувала бабуся.

Я дитя двох народів: в мене мама – єврейка, а батько – українець. Єврейська сім’я була проти цього шлюбу і до 29 вересня я ніколи не бачила їх, бо вони жили окремо, а ми з мамою і татом – окремо, в українській. Під час трагедії на підводі, єврейський дідусь, який був візником: мав віз, коней, опинився у нашому подвір’ї. Це тоді вперше, коли мені було три роки, я побачила єврейську сім’ю.

Ми ж кудись збирались їхати, ми ж не йшли на розстріл. Якби ми йшли на розстріл, люди б розбігались, а так всі були впевнені, що будуть кудись їхати, тим більше там проходила вузькоколійка.

Мама зібрала швидко речі, взяла мене, а зводного брата дідусь віддав няні, каже мамі: «Ти влаштуєшся, напишеш і я тобі привезу потім Валентина. Так що ми не думали, що ми йдемо на розстріл. З місця перед військовим цвинтарем людей заганяли з вулиці Керосинної (Вулиця Шолуденка – Прим. Автора). Там вже не церемонились: там були палки, приклади, лайка, мат. І ми залишились з бабцею Танею: вона нас проводжала. Вона тримала мене на руках, в неї паспорт був, вона хрестилась і безперервно несамовито кричала «Я русская!», хоча вона українка.

Підійшов поліцай і спитав: «Чого кричиш? Тут всі жиди!», розмахнувся і хотів прикладом мені в голову попасти, але бабуся підставила своє плече і впала разом зі мною на землю.

Підходить німець, піднімає бабусю за комір і запитує: «Jude?» і штовхнув нас у натовп. Вона побігла на край колони і вийшло так, що вона попала всередину, а там нікого не було, хоча навколо були німецькі поліцаї. І вона кинулась до Лук’янівського цвинтаря. В нас почали стріляти, але не попали. Бабуся несла мене на руках допоки вистарчало сил, потім впала між могилами, обнімала мене і весь час примовляла: «Тихіше, тихіше, тихіше», - так ми до темряви просиділи, а потім почали шукати дорогу додому. Коли вранці ми прийшли, бабуся ніяк не могла мене занести до квартири, бо я весь час плакала. Три доби вона просиділа біля дому зі мною на руках.

Ми боялись чорних СС-івців, а коричневих не боялись: це були прості солдати, які сумували за своїми дітьми. Вони нас кликали, пригощали.

Коли ми зустрічаємось з нашими людьми між собою ми про це не говоримо: ми розмовляємо, веселимось, сидимо за столом, але про це ми намагаємось між собою не говорити.

Читайте також першу історію з циклу Громадського

Розстріли в Бабиному Яру: історія перша