Надгробок Івасюка тричі підпалювали, а Франка поховали в чужому склепі. Екскурсія Личаківським цвинтарем

Чому Іван Франко похований у гробівці для двох; кого з відомих галичан перепоховали через 50 років — що й вдова це застала; на чию могилу Соломія Крушельницька везла найкрасивіший пам’ятник з Італії; як украдена «плакальниця» на чужому гробі 35 років простояла; а в кого на могилі завжди свіжі квіти, хоч і минули десятиліття після смерті?

Цікаві історії, пов’язані з похованнями відомих українців на Личаківському цвинтарі, для hromadske розповіла Ганна Гошко — професійна гідеса по Львову й Україні.

Франкові й після смерті нема покою

Весняний ранок. На Личакові спокійно: щебечуть птахи, сходить перша трава. Коли тут немає похорону, цвинтар скидається на тихий парк, де хочеться просто розглядати скульптури, статуї та давні склепи.

Разом із Ганною Гошко відразу звертаємо ліворуч від воріт. Кілька десятків метрів вузенькою доріжкою, що викладена бруківкою. Уздовж тягнуться гробівці. Екскурсоводка зупиняється біля одного з них — сірого, із залишками колись червоної фарби. Це родинний склеп родини Сас-Мотичинських. Чорно-білі фото чоловіка й жінки гарно збереглися. Видніється напис польською: «Те, чим ви є, ми вже були. Те, чим ми є, ви ще будете». У цьому склепі поруч із чужими йому людьми поховали поета Івана Франка.

У ті часи це називалося «гостьовий гробівець». Бувало так, що поки спадкоємці розберуться, куди ховати небіжчика, його тіло могло тимчасово полежати в іншому місці. Наприклад, на Личаківському цвинтарі існувала «гробниця-готель», яка належала місцевому похоронному бюро. Кладеш у нішу труну (обов’язково металеву, щільно закриту) чи ставиш її на іншу труну або п’єдестал — платиш бюро, а через місяць–два забираєш. Або ж самі власники склепів, у яких було місце, пропонували його в оренду за гроші.

«Так трапилося і з Франком. Його не стало 28 травня 1916-го під час Першої світової війни. Рідних біля нього не виявилося. Через смерть старшого сина Андрія дружина письменника Ольга потрапила на лікування до закладу для нервовохворих, де провела майже сім років.

Донька Анна, яка раніше поїхала до родичів у Київ, не змогла повернутися через війну. Син Тарас воював на італійському фронті. Син Петро пішов добровольцем у Січові Стрільці. За місяць до смерті поета він гостював удома та писав рапорт, щоб його відпустили зі служби доглядати за важкохворим батьком. Та йому відмовили. Він прийшов уже на похорон, коли Франка виносили з дому. 

Всіма формальностями з похованням займалося Наукове товариство Шевченка та друг і розпорядник волі Франка — Карло Бандрівський. Управитель Львова не дозволив окреме місце для поховання. Крім того, ще вирує війна, тому вирішили: тимчасове поховання — у гробівці родини, з якою Франко і знайомий не був», — розповідає екскурсоводка Ганна.

Але немає нічого постійнішого, як тимчасове. Тіло письменника лежить там 5 років. Потім місце для постійного поховання нарешті виділяють — значне за розміром, поважне. Під час перепоховання труну все-таки відкрили: а раптом щось наплутано? Та жінка, яка підв’язувала щелепу видатного українця хусткою, впізнала її.

Тіло Франка перенесли у гробівець, розрахований на двох людей (передбачалося, що друге місце — для дружини), поховали й накрили могилу плитою.

Понад десять років українці збирають кошти на достойний пам’ятник видатному землякові та вирішують, який він має мати вигляд. Зрештою в 1933-му, через 17 років після смерті Франка, на могилі з'являється чимала фігура каменяра, що лупає скалу, — як уособлення постійної щоденної праці самого поета та один із символів його творчості.

Оголошують, що офіційне відкриття пам’ятника відбудеться о десятій годині ранку, та насправді зробили о восьмій. Перенесли, бо охочих прийти було так багато, що цвинтар усіх би не вмістив. Ведучий заходу кілька годин лише зачитував написи на стрічках із кожного вінка.

Дружина Франка — Ольга — померла у 1941-му, вже після того, як німці зайшли у Львів. У будинку Франків у цей час працював музей поета. Її хоронять музейні працівники, бо дітей не виявилося поруч. І кладуть її не разом із чоловіком, бо не можуть знайти документів на гробницю.

Ганна веде неподалік монумента з каменярем. Там просте та скромне поховання.

 «Як кажуть деякі львів'яни: жила в тіні чоловіка, похована в тіні його могили», — додає гідеса.

Франко так і залишився самотнім у склепі на двох.

Перепоховала чоловіка через 50 років

Неподалік Франка, по інший бік алеї, могила Маркіяна Шашкевича — зачинателя нової української літератури на Галичині. Разом із друзями він видав перший український альманах народною мовою «Русалка Дністровая». Його значущість для заходу України співмірна з постаттю Тараса Шевченка. Обох тут називають пророками.

«Він помер у 1843-му, у 31 рік, у злиднях від туберкульозу, — розповідає екскурсоводка. — Поховали його в селі Новосілки, де він мав парафію. Поклали тіло у гробівець до місцевого шляхтича. 

Могила із часом забулася, і коли на початку 1890-х її приїхали провідати студенти, то ледь знайшли. Слава Шашкевича як будителя української свідомості після смерті лише росла, і тому вирішено перепоховати його у Львові, так започаткувавши пантеон поховань найвизначніших західноукраїнських діячів».

1893 рік. Перепоховання триває два дні. І це не похоронна процесія, це тріумфальний в'їзд Шашкевича до міста. Останки доставляють залізницею до Львова, а тоді труну везуть через усе місто на селянському возі, запряженому трьома парами волів.

Володимир Горинь, дослідник постаті Шашкевича, зауважив пізніше: «Галичани йшли на Лича­ківський цвинтар русинами, а поверталися з кладовища українцями».

Скульптура — босонога плакальниця як уособлення скорботної Галичини, яка оплакує одного з найвідоміших своїх синів. Виготовлений у Мюнхені, на той час пам’ятник вважали одним із кращих у Європі.

Поруч із Шашкевичем — дружина й син. Жінка пережила обох і навіть була свідком перепоховання чоловіка через 50 років після смерті.

Мадонна-мандрівниця

Навпроти могили отця Шашкевича, углиб від головної алеї — пам’ятник студентові Адаму Коцку. Мама його полька, батько українець. На надгробку напис: «Поляг на університеті у Львові».

«Це один із лідерів студентського руху, який на початку XX століття боровся за право навчатися рідною мовою у Львівському університеті. Юнак вчився на юриста, гарно малював, був громадським активістом і писав мандрівні репортажі, зокрема з Америки.

1 липня 1910 року українські студенти зібралися на ходу вулицями, щоб наполягти на виокремленні українських кафедр в окрему установу. Студенти-поляки їм перешкоджали, зводили барикади. Розпочалася бійка, стрілянина. Адама смертельно поранили в голову, він помирав кілька годин на руках у матері, — розповідає Ганна. — Його похорон вилився в багатотисячну маніфестацію».

Промови біля могили тривали шість годин, своє слово прощання сказав й історик Михайло Грушевський. Закінчилося поховання виконанням пісні «Ще не вмерла».

Друзі Адама організували фонд, що збирав кошти на Галичині та в Америці для спорудження надгробного пам’ятника. Скульптуру «Скорботна Мадонна» замовили в Німеччині. Вона схилялася над надгробком кілька десятиліть, але після Другої світової — зникла. Знайшлася аж у Латвії, де прикрашала могилу письменниці Лілії Мартінсон — цілих 35 років! Розпізнали її за печаткою берлінської фірми, яка виготовила оригінальну скульптуру саме для львівського студента. Українське товариство охорони пам'яток історії та культури змогло добитися її повернення у 1990-х.

Оперна діва дає приватні уроки, щоб вижити

Сусідка Франка по цвинтарю — Соломія Крушельницька, оперна примадонна. Їй випав великий талант, врода та всесвітня слава. Вона виступала на найкращих сценах світу. Крушельницьку люблять, дарують діаманти та букети у два її зрости. Вона — одна з перших жінок, що керує автівкою, подорожує світом, вдало виходить заміж за італійця, живе на віллі біля моря. Її життя прекрасне. Але все перекреслив 1939-й.

Жінка часто приїздила до рідної України. Тут мешкала родина: зокрема, сестра Ганна, молодша за Соломію на 15 років. Вона хотіла й собі мати успішну оперну кар’єру: мала голос, а старша сестра оплачувала навчання в Італії. Але Ганна закохалася в афериста, до того ж одруженого. Він розбив їй серце. Дівчині несила залишатися в Італії, тож вона повернулася додому. Її кар’єра обірвалася. Соломія почувалася винною, бо наче недогледіла сестру. Вона купує їй триповерховий будинок у центрі Львова та часто навідує її, особливо після смерті свого чоловіка.

І от 1939-й. Соломія у Львові, а «совєти» саме окуповують Галичину. Починається Друга світова війна, і співачку вже не випускають із країни. До самої смерті у 1952-му вона житиме в Україні. Їй довго не даватимуть радянське громадянство. Лише коли написала заяву про передачу своєї триповерхової вілли в Італії на користь СРСР, отримала згоду. Забрали й будинок сестри, лишивши в ньому квартиру.

Живучи тут, Соломія бідувала та мусила заробляти, викладаючи сольний спів. Маючи рак горла.

«Коли вона помирає, на могилі встановлюють скромну плиту з написом: “Соломія Крушельницька”, — Ганна показує фото, який мала вигляд плита. На ній ані дат, ані титулів. — Цікаво, що один із найкрасивіших пам’ятників в Україні — це плакальниця з білого мармуру, яку Соломія привезла на могилу свого батька з Італії. 

Сьогодні це село Біла на околиці Тернополя. Вона стоїть там і зараз. На ньому напис: “Найкращому мужеві й татові”. Саме батько повірив у її талант і дав грошей на перший рік навчання в Італії».

Нині на могилі співачки пам’ятник, що зображує довговолосого юнака з арфою у руках. Це Орфей — співець із давньогрецьких міфів, якого слухали не лише люди та звірі, а й дерева та скелі. Він з’явився тут аж через 30 із гаком років після смерті Крушельницької.

«Є історія про те, що коли СРСР відкрив кордони, італійці з міста, де жила оперна діва, зібралися приїхати на її могилу для вшанування. І владі стало так соромно за ту плиту, що замовили пам’ятник у відомої скульпторки Теодозії Бриж».

Чому Орфей? З одного боку, це символ творчих людей. З іншого — є історія про те, як до юної Соломії прийшов свататися син священника, а вона відмовила: «Я — наречена Орфея».

Сестра Ганна пережила Соломію. Нею опікувалася племінниця Одарка — на основі переданих нею матеріалів у Львові створили музей Соломії Крушельницької.

Надгробок Івасюка тричі підпалювали

Прямуємо далі центральною алеєю, аж поки вона завертає ліворуч. Навколо граються білочки, ще в чорних шубках.

Пам'ятник українському композиторові й виконавцеві Володимиру Івасюку видно здалеку — бронзовий юнак спирається на рояль. На зап’ястках — жовто-блакитні браслети, біля ніг — свіжі квіти й лампадки.

30-річного Івасюка знайшли повішеним у 1979-му. Досі невідомо, що сталося. Одна з версій, що його вбив Комітет державної безпеки — радянська спецслужба, попередницею якої є НКВС, а наступницею — сучасна російська ФСБ.КДБ. Слідство досі триває.

На його похороні люди встелили квітами дорогу від дому до кладовища. Прихильники стікалися потоком не лише зі Львова, а й зі всієї України. Їх не пускали, затримували на вокзалах і вулицях через різні приводи, призначали на цей день комсомольські й партійні збори з обов’язковою явкою. Влада боялася що процесія перетвориться на мітинг.

Ніхто не міг наважитися сказати слово, коли труну поставили біля ями. Наперед вийшов поет Ростислав Братунь. За це його потім зняли з посади голови Львівської обласної організації Спілки письменників. Загалом без роботи залишилося багато людей, а студентів відраховували з вишів.

«У мене на екскурсіях були люди, які розповідали, що мали проблеми на роботі через те, що прийшли на цвинтар віддати йому шану. І це не в день похорону, а пізніше.

Одна жінка з Бердянська приїхала сюди студенткою з друзями. Біля могили заспівали “Червону руту”, а їх поліція запакувала в машину й посадила на потяг додому. Старосту групи вигнали з навчального закладу», — пригадує Ганна.

Влада не давала згоди поставити пам’ятник, який хотіла родина. Тому там опинився тимчасовий дерев’яний надгробок, якого й роздивитися не можна, бо весь час був завалений квітами. Його не раз підпалювали й ламали.

Пам'ятник у його нинішньому вигляді — юнак, який уперше заспівав «Червону руту», — на могилі з'явився у 1990-му. До того десять років він стояв у майстерні авторів, бо на скульптурно-керамічній фабриці його відмовлялися відливати.