Найбільше викликів через «розбірки» бойовиків – санітар з «ЛНР»

Сергій Блєднов працював молодшим медичним братом у швидкій допомозі окупованого Луганську. Бачив на власні очі «розбірки» та сварки бойовиків, поранення за нещасні випадки. Бачив, на що перетворилося його місто.

«Пізніше в нього не витримали нерви. Він залишив Луганськ та переїхав до Чернігова. «Я до останнього чекав приходу української армії. Були чутки, що влітку вже щось вирішиться, проте наприкінці липня я вже зважився виїхати. Знаходитися там надзвичайно важко», – розповідає Сергій Блєднов.

Про роботу «швидкої» у так званій «ЛНР»

Бойовиків ми рідко обслуговували. На полі бою у них були власні робітники. Багато з них приїхало з Росії, тому що з кінця липня лікарі та фельдшери повиїжджали. Кожен шукав безпечне місце. Медпрацівників було дуже мало. На нашій підстанції з семи машин працювали лише три, та й ті не були укомплектованими повністю.

Про забезпечення швидкої допомоги

Першу зарплатню ми отримали наприкінці жовтня. За три місяці трохи перерахувала Україна. Від бойовиків наприкінці жовтня ми отримали за серпень, і то не повну. Паливо під час війни постачали нормально. На центральну підстанцію привозили цистерни. Після бойових дій на початку 2015 року були певні проблеми з паливом, навіть були простої швидкої – до десяти годин ми нікуди не виїжджали. Медикаменти були на базі закуплені ще до початку війни. Росія постачала в якості гуманітарки переважно перев’язочні матеріали та препарати на випадок війни.

Про вивезення пацієнтів у Ростов-на-Дону

Зазвичай до Ростову-на-Дону возили вони караванами, бо «віджали» у нас дві швидких десь у липні місяці. Доводилося возити. Ми возили до кордону в Ізваріному, потім поранених забирала вже МНС Росії – медична така машина. Це були місцеві, в основному ті поранені, яких було можна врятувати тільки там. Ми, наприклад, возили чоловіка, якому могли врятувати ногу лише в Ростові – в Луганську не могли поставити залізні суглоби.

Про ставлення бойовиків до працівників швидкої

Всяке було, але більше повага. Бойовики, які на фронті знаходилися, може й не залежали, а ті, які в Луганську знаходилися – живі люди, їм могло стати погано. Тому намагалися підтримувати швидку допомогу. Лікарні працювали, проте далеко не всі відділення. Лікарів було дуже мало.

Про війну

На війні всяке буває. Я війну тверезо оцінював. Міна та інші види зброї не дуже точні. Важко було працювати, важко жити. Я ж і жив на лінії фронту. Ми з мамою якось порахували за дві години 193 залпи від нас по українських військових, та 38 по нас звідти.

Чи страждали від бойовиків місцеві мешканці

В основному були виклики, коли вони між собою розбиралися. Один випадок розкажу, про так звану «народну міліцію». Ми приїхали в ГУМ, дільницю міліції, там було двоє постраждалих. Ними виявилися співробітники міліції, які випили (ну після роботи). Вони билися з представником комендатури. Приїхало багато бойовиків, у відділенні вони з’ясовували, хто правий, а хто винуватий. Що найбільше мене вразило, коли я заводив цю жінку до машини, окрім крові, вибачте, вона пахла сечею. Оце рівень «луганської народної міліції». Щодо БМП, ми бачили її блукаючу містом, з порушенням правил на великій швидкості. Дівчата розмахували руками з люку. Згодом ця БПМ на великій швидкості нібито з пагорбу врізалася в кафе на вул. 50 років Жовтня. Загинули три жінки. Ми приїхали, там був чималий мітинг. Зібралося 150-200 людей. Деякі намагалися битися з бойовиками. Вони самі злякалися. За 10 хвилин там вже було людей 40 з автоматами, снайпери. Вони боялися конфлікту. Не було злоби, ніби вони намагалися «пресувати» людей. Швидше, вони самі злякалися, бо роблять те, що роблять.

Про розслідування подій в так званій «ЛНР»

Жодного разу мене не допитували бойовики. Жодного разу я не контактував з моніторинговою місією ОБСЄ.

Про Луганськ сьогодні

Зараз там ніби зона паралельної реальності. Я бачив багато з вікна власного будинку та коли їздив на машині швидкої допомоги. Всіх цих солдатів. Спочатку це були такі місцеві люмпени. Часто вони були з широкими зіницями, що свідчить про наркотичне сп’яніння. Багато було чеченців. Дуже мало культурних росіян. Мене образив той факт, коли, незважаючи на те, що це машина швидкої допомоги, на якій було написано «Швидка медична допомога», прочитали й кажуть: «А чому «швидка», чому не можна було написати російською?». Тобто,виходить, для росіян, якщо вони приїздять закордон, все повинно бути російською, тому що вони божественна нація.

Про необхідність працювати під обстрілами

Диспетчери нас берегли. Якщо був виклик на мінні травму, то спочатку чекали хвилин 10-20, потім дозволяли їхати. Проте часто було так, коли приїхали, а мешканці нам кричать: «Їдьте звідси, будуть стріляти ще», або будинок, де постраждала газова мережа. Не було випадків потрапляння в «швидку» під час обстрілу, після – було. Наприкінці вересня, пам’ятаю, потрапили в швидку, проте це була автоматна черга. Біля центральної підстанції був обстріл, де база бойовиків. Це, швидше за все, ЗСУ намагались влучити, але влучили в швидку. Мене мало не поранило, проте хтось встиг затягнути до приміщення.

Про причини викликів швидкої

Був на нашій підстанції у січні бойовик, який погрожував гранатою. Приїхала одна дівчина-фельдшер, він вийняв чеку, кинув, проте вона не вибухнула. Дівчина ще півмісяці була просто в шоці. Боялися взагалі їздити на виклики.

Про долю колег, з якими працював у так званій «ЛНР»

Ті, хто залишалися, ті й залишилися. Не знаю, у що вони вірять. Зараз регулярно виплачується зарплатня. У рублях. Коли я виїжджав, походив по підстанції, попрощався, подивився їм у вічі. Я очікував побачити заздрість або злість, але побачив приреченість.

Про плани на майбутнє на вільній території України

Наразі я живу в Чернігові, працюю в швидкій. Я на своєму місці.

/ Громадське.СХІД