«Найтупіше — це бути поза політикою». Від педіатра до командира роти «Гонор» — Олександр Ябчанка
«Він запитує мене: “Саня, а ти стріляти вмієш?”. А я кажу: “Нє, я ж лікар”», — пригадує Олександр Ябчанка свій перший день на війні.
Педіатр, громадський активіст, учасник Помаранчевої революції та Революції гідності. 24 лютого він не пішов на робочу нараду, а зібрав речі й вирушив до Києва. Сьогодні педіатр Ябчанка — командир роти «Гонор» батальйону «Вовки Да Вінчі».
У розмові з військовослужбовцем та ведучим hromadske Сергієм Гнезділовим Олександр Ябчанка розповів, як зупиняв грейдер на Банковій, як познайомився з «Гонором», як потрапив на фронт і як став командиром.
Про «Гонор»
«Гонор» з'явився ще задовго до повномасштабного вторгнення. «Гонор» — це позивний Ореста Квача, героя, який загинув іще на початку повномасштабного російського вторгнення. Його друзі, які з ним разом воювали й разом двіжували в громадському активізмі на початку Майдану, взяли його позивний і створили рух.
Коли почалась повномасштабна війна, то люди, які входили до цього руху, стали частиною спочатку добровольчого формування, а потім — частиною батальйону «Вовки Да Вінчі», названого на честь Дмитра Коцюбайла.
Як Ябчанка потрапив на Майдан
Все відбулося насправді доволі кумедно. Це був кінець листопада 2013 року. Я — лікар-педіатр і активіст. Я намагався зробити якісь корисні речі для лікарні, у якій працював. Це був спеціалізований медичний шпиталь, де лікували важкі патології. І, звісно ж, не вистачало всього, зокрема апаратури. Пам'ятаю, у нас рентген-апарат був 1976 року випуску, був старший за мене.
І я проводив культурно-масові події, ціллю яких було трішечки покращити матеріально-технічне становище лікарні. У межах цієї діяльності мене запросили до Данії.
У Києві саме все почалось, на Майдан вийшли студенти, а я — в Данії. Поїхав з однією метою, а займаюсь іншим — просто з ранку до ночі дивлюся hromadske, бо там — Революція.
Я розказував данцям про Майдан, але ще про Помаранчевий. Це для мене був узагалі зоряний час України. Щоправда, після Помаранчевого майдану я дуже образився на владу і зробив, напевно, найтупіше, що можна зробить — ось це «поза політикою».
«Ми ж обрали нормального Ющенка — і де наше щастя? Все, більше я вам не вірю, я більше політикою не цікавлюсь». Це глупа позиція, я визнаю це. Благо, що я це зрозумів на Революції гідності.
Я повернувся з Данії і зібрався їхати до Києва. Але перед тим проконсультувався зі своєю подругою щодо того, що мені робити.
Леся була на той час уже кандидаткою політологічних наук ЛНУ ім. І. Франка. Вона каже: диви, є три види спротиву. Терористичний — там ефективність 5%, насильницький — там ефективність 24%, і ненасильницький — там ефективність до 50%. Мені підходив останній.
Вона пояснила, що в ненасильницькому є три важливі моменти: не вступати в силову конфронтацію із силовиками, не захоплювати урядові будівлі й ще щось стосовно комунікації. Я сказав, що все зрозумів.
Про грейдер на Банковій і гранату на Грушевського
Так я поїхав до Києва. Переночував у знайомих, а вранці пішов на Майдан. Це було 1 грудня, коли, за різними даними, там було мільйон людей.
Там щось незрозуміле говорили лідери Майдану, які ніколи лідерами Майдану не були, але вони собі так думали. З того, що вони говорили, ти не розумів, що робити далі. От нас мільйон — клас, відчуття перемоги. А далі що робимо, які наші дії? Там були тільки гасла.
Ми пішли на Банкову. А там таке, що ненасильницький протест ніяк не виходить. Люди на тракторі, на грейдері їдуть на міліцію. А я ж зі знаннями, що це менш ефективно, ніж ненасильницький протест, стояв перед тим трактором, кажу: «Ні, це помилка!».
Там іще Положинський був, я з ним там познайомився. І ми людям заваджали їхати на тому грейдері. Вони нас потім повідтягували. Звісно ж, я подумав тоді, що це провокатори.
Але що я тоді помітив. Мене могли тоді там потовкти. Натомість ці люди мене відтягнули й навіть вступали зі мною в дискусії. При тому дискусії були дуже дивні. Переді мною чувак у балаклаві, а я йому тру про ненасильницький протест. Він каже: «Слухай, ти якийсь дивний. Вони вас позавчора забивали в асфальт. Для мене справедливо оце робити, якщо для тебе інше — іди роби інше».
І я думаю: людина геть зі мною не згодна, але вона зі мною дискутує. Якщо це провокатор, то це справді дивний провокатор. Я тоді взагалі вперше із цією публікою познайомився. Це й був «Гонор».
Пройшло півтора місяця, драконівські закони, і я зрозумів, що ці пацани мали рацію. Тоді вже я бігав по Грушевського зі своїм медичним рюкзачком. Коли щось складніше — зразу заносили в медичні пункти.
Так почалася моя безпосередня взаємодія із цими людьми. А потім був момент, який мене фактично перевернув. Я бігаю по Грушевського, повертаюсь і, як зараз пам'ятаю, — котиться граната до мене, а я за інерцією лечу туди. І я розумію, що вона зараз вибухне десь під ногами просто. І між мною і тою гранатою раптом такий щит став. Вона там вибухає, чувак дивиться на мене: «Все нормально?». І погнав.
А я думаю — прикинь, це ж чувак побачив, що летить граната до мене, підбіг, і побіг далі. І це не те, що він хотів зробити гарний перформанс — просто так у нього в голові: якщо якась людина в небезпеці і я можу її захистити — я її захищу. Це для мене було дуже знаково.
Про початок повномасштабного вторгнення
23 лютого хлопці з «Гонору» приїхали до Львова і кажуть: «Сань, поїхали, зранку війна». Маляр це мені каже. Я кажу: «Маляр, війна мала початися вже декілька разів. У мене завтра нарада зранку». Тоді в мене саме розпочався контракт із серйозною міжнародною медичною організацією, там все по-дорослому.
Хлопці поїхали ввечері, а ми ще з моїм приятелем і тими людьми, що зі Львова, залишилися. Ми ще сиділи до пізньої ночі, години десь до 3:30. І я поїхав додому, бо вранці нарада.
Десь о 6 годині ранку мене мама вперше будила. Я не прокинувся, бо майже не спав. Потім удруге вже будить, каже: «Війна». Я думаю — ага, ну сплю точно. Потім такий — все-таки не сплю. І приходить смс від Маляра: «Ну шо там твоя нарада?». І я йому: «Збираюсь».
Я зібрався, сів у машину і думаю — ну які пробки зі Львова до Києва, я собі зараз через 6 годин буду там. Але ні. Десь поблизу Житомира вже перші машини почали їхати мені назустріч. Я ще їм сигналив «фа-фа». Я тут їду столицю боронити, а ви тікаєте, їдете ще по зустрічній.
Потім уже так цілий ряд заповнено, потім — два ряди, а потім я вже їхав узбіччям і мені за це от «фа-фа» стало справді незручно, мені дотепер так. Бо ти їдеш помалу й дивишся, а там люди з дітьми, з тваринками. Видно, що люди саме втікають. І ти дивишся на дорослих — а в них безвихідь в очах, Я це добре пам'ятаю.
До Києва я приїхав уже вночі. А вранці, годині об 11, заїхав на базу. Мені дали автомат. І Філя запитує: «Саня, а ти стріляти вмієш?». Я кажу: «Нє, я ж лікар». Він каже: «Ладно, навчишся». І навчився.
Про побратимів і службу в батальйоні
Я потрапив до легендарних людей. Маляр — це ж один із символів Майдану. Філя — це легендарний лідер руху «Гонор». І, звісно, ти коли потрапляєш у таке середовище, то ти вже не можеш «дати задню».
Звісно, спочатку я був трошки загублений. З медицини я мав необхідні скіли і для надання допомоги, і для лікування. Бо це користь, яку я розумів.
Перші декілька місяців, поки ми були «групою “Гонор”», то я розумів свою потрібність. Мені треба було налагодити систему евакуації і бути терапевтом для цих людей. Дві прості задачі і я із цим впорався.
А коли ми попали в батальйон Да Вінчі, я загубився. Я побачив там медичну службу «Ульф» і зрозумів, що там я нічого краще не зроблю. Там усе працює, як годинник.
Так я почав вчитися літати на DJI Mavic — квадрокоптери з дистанційним керуванням.«мавіку». І далі з травня 2022 до березня 2023 року моєю основною роботою була аеророзвідка. А потім я пішов на підвищення і став піхотинцем. Це незабутньо було.
В мене є з того приводу історія. Літо, мабуть, червень-липень, район Богородичного, Донеччина. Це було крайнє село, яке захопив ворог. І там були дуже жорсткі бої. В них тоді був іще зоряний час щодо артилерії, співвідношення було 1:10. І ми там літали, тоді ще нічних не було, відповідно основна війна все-таки була вдень.
Ти їдеш повз наші позиції, і там завжди стояв хтось із піхоти — акуратний, що я помітив, — і пив каву. Але брудний від пилюки. І мені так совісно було. Я ж усе-таки ввечері поїду, прийму душ, ляжу спати. А він — отут. У мене було відчуття, що я роблю недостатньо, порівнюючи з піхотою, яка тримає позиції.
І ось березень 2023-го. Сиджу в бліндажі, який називається «жмуром», по кістки в болоті, нас нон-стоп криють з усього, що там було. Чергова атака, тільки відбили, курю цигарку, думаю: «Ну шо, моралісте. Тепер ти робиш достатньо? Тепер не ний». І я не нию, я пишаюсь, правда.
Про тактику ворога і війну роботів
Лінія тримається на піхоті. На Десантно-штурмові війська.ДШВ, які тримають позиції. При всій повазі до всіх Сил оборони, вона тримається на плечах людей, які сидять на тому «нулі».
Тому в нас зараз ключова задача — це допомогти їм там сидіти. Хоча б, щоб вони туди не тягали все руками, щоб вони були максимально закриті в бліндажиках, а щоб усю логістику, усю евакуацію, розвідку, дорозвідку, мінування, розмінування, вогневе ураження, радіоелектронну боротьбу, радіоелектронну розвідку робили роботи. Це має робитися вже в інший спосіб. Це зараз моя відповідальність.
Станом на зараз штат батальйону «Вовки Да Вінчі», у складі якого є рота наземних роботизованих комплексів, — на розгляді в командування. Поза сумнівом, така дискусія в суспільстві є. До того ж створений спеціальний рід військ, що дуже круто. Просто нам треба задумане реалізувати.
Українці придумали використовувати весільні дрони у війні. FPV-дрони теж ми придумали. Але біда в тому, що авторитарний режим, тим більше тоталітарний, на який зараз перетворилася росія, має іншу перевагу: там усе вирішує одна людина і там немає правил, процедур тощо. От їм сказали «надєлать» FPV-дронів — вони їх «надєлалі».
Те саме на нас чекає з роботами. Відтоді, коли росіяни усвідомлять, що це ефективно, і доти, доки в них роботів стане більше, ніж ми наробили (бо в них промисловості більше), нам потрібно бути ще на іншому щаблі технологічному. І так далі.
І якщо ми так будемо рухатися, робити якісь інтелектуальні стрибки, то до моменту, коли вони нас доганятимуть, кількість їхніх втрат має збільшитися настільки, щоб ця війна на виснаження була війною на виснаження росії. Якщо ж ми будемо воювати з ними симетрично, ми просто закінчимося швидше й усе.
Зараз, поза сумнівом, втрати у них більші. Просто, на жаль, це не такі втрати, як були під Бахмутом. За ті півтора місяця були втрати 1:13. От якби ми їм завдавали таких втрат постійно, то війна на виснаження була б виснаженням їхнім.
Але, на жаль, уже під Куп’янськом таких втрат у них не було. Тому що в нас уже не було технічної переваги. На той момент у них уже було більше «мавіків» і вони робили на нас більше «скидів», ніж ми на них. Тому що в них купа дурних ресурсів і купа дурних людей. І вони теж вчаться.
Наприклад, у 2022-му у Верхньокам'янському, де Лисичанський нафтопереробний завод, за день було по декілька атак. Це були комбіновані м’ясо-залізні штурми. Вони просто йшли колонами — попереду 2-3 танчики, потім за ними ще кілька Бойова машина піхоти (БМП)«бех». І ти це все коригуєш і їх розносиш. Зараз у них таких атак усе менше й менше.
Тепер вони працюють малими групами піхоти, просто встелюють усе трупами, але зрештою якийсь додік туди залізе, закріпиться, потім до додіка пошлють іще декілька додіків, а вже коли вони закріпляться — туди зайде вже досвідчена група. Ті, які досвідчені, заходять на тепленьке місце.
Тому ми не можемо недооцінювати ворога. І вони зараз переводять на військові рейки свою економіку й змобілізують іще більше людей. росіяни не закінчаться, тому ми мусимо завжди бігти попереду в технологічному плані.
Зараз крок — «війна роботів». Нам потрібно максимально швидко стартанути від ідеї до реалізації. Моя мрія — щоб ми за 2024 рік максимально відкатали технологію ведення бойових дій роботами та щоб у 2025 році завдали максимальної шкоди.