«Найважче на війні — коли ведеш бій, а під ногами лежить мертвий друг»: наймолодший Герой України Тарасюк
Василь Тарасюк пішов на війну одразу після випуску з Академії сухопутних військ — за кілька днів уже був на териконах поблизу окупованого Докучаєвська, а пізніше вів бої за Авдіївку.
Внаслідок важкого поранення в голову Василь був змушений піти зі Збройних сил і повернутися до цивільного життя. Нині він працює в «Укроборонпромі» та докладає всіх зусиль задля перемоги України.
Про війну, статус Героя України та про боротьбу, яка триває і в мирному житті — у матеріалі hromadske.
«Ну ти і тайфун»
Навіть не скажеш, що на війні Василь мав псевдо «Тайфун»: скромний, виважений, зосереджений і простий. Вже декілька років працює в «Укроборонпромі».
«У цивільному житті емоції не потрібні», — коротко каже Василь.
На фронті ж усе було інакше. Коли він тільки прийшов служити, командир батальйону загадав придумати собі позивний. Хлопець довго міркував, проте на думку так нічого й не спадало, а за тиждень він уже пішов у перший бій.
«Наші захопили терикон, потрібне було підсилення. Ми приїхали, вступили в бій, підключили наші БМП і почали просто все зносити. Якщо сепаратисти десь вилазили — ми їх крили БМП. Повернувся, а мені кажуть: “Ну ти і тайфун. Позносив усе, противник уже тиждень мовчить”. Якось так воно і причепилося до мене»,— розповідає Василь з усмішкою.
Юнак пішов на війну, коли йому було 22 — одразу після того, як закінчив Академію сухопутних військ у Львові. Хотів ще раніше, але потрібно було завершити навчання.
«Я не міг дочекатися випуску. Щодня бачив по телевізору, що відбувається на Сході, а ми в цей час сиділи то на полігоні, то в аудиторіях, хоча знали, що могли допомогти. Думав: може, раніше це все закінчити?», — згадує Василь.
Рішення захищати країну не було миттєвим чи випадковим. Ще у 7 класі хлопець зрозумів, що хоче бути військовим. Згодом вступив у військовий ліцей.
Василь не мав романтичних уявлень про українську армію чи захист батьківщини — просто хотів бути одним із тих, хто розпочне зміни і зможе вивести збройні сили з застою. У бригаді разом із юнаком служили багато молодих офіцерів, що були з ним на одній хвилі.
«Ми намагалися вдосконалювати свої навички, підтягувати ремонт техніки, щоб вона була максимально бойовою, обладнувати позиції, застосовувати досвід інших країн. Використовувати в себе все найефективніше».
Одного дня, згадує хлопець, головний сержант роти зізнався йому, що не звільняється і залишається служити лише завдяки тому, що з’явилися люди, якими керує почуття змін на краще.
Як командир підрозділу, Василь намагався бути справедливим та вдосконалювати свої вміння, аби вчити підлеглих: «Я старався бути людяним — коли ставишся до людей нормально і розумієш кожного, то, думаю, і до тебе починають ставитися відповідно».
«На війні найважче — втрачати людей»
З перших днів на фронті Василь бачив бої.
Війна, яка відбувалася в реальності, дещо відрізнялася від тієї, до якої його готували в академії. Рішення потрібно було ухвалювати швидко, часу на обмірковування та зважування не залишалося.
Тарасюка на війні знають за декількома визначними боями — на териконах під окупованим Докучаєвським та в районі Авдіївської промзони. Сам він про них розповідає неохоче — згадує лише, як сам зупиняв танк навесні 2017-го:
«Танк противників постійно розбивав наші позиції. Ми їх за ніч відновлювали, укріпляли, а вони знову виїжджали та розстрілювали. Ми ще й несли втрати. Люди були тяжко поранені: один у голову, інший — у плече. Я думав, як його виловити, з якої позиції? Вирішив вступати в бій. Вистрілив по ньому, промазав. Він вистрілив по мені також. Я знову вистрілив і двічі влучив. Хотів закріпити, вистрілити ще раз — і в той момент він також побачив, де моя позиція, і вистрілив по мені. Я — по ньому. Він задимівся, перестав стріляти.
Багато хто говорить, що командир не повинен цим займатися. Але якби я цього не зробив — він би через день знову виїхав. І в нас би знову були втрати. Мети досягнуто — переможців не судять», — розповідає ветеран.
Найскладніше Василеві було втрачати людей.
У лютому 2017-го під час бою в районі Авдіївської промзони не стало його близького товариша: заступника командира батальйону 72 бригади — Андрія Кизила, з яким вони дружили з університету. Він загинув унаслідок осколкового поранення, що зачепило серце.
«Найважче — коли ведеш бій, а в тебе під ногами лежить мертвий друг. Але розумієш, що за спиною теж війна, що в тебе є люди, і якщо зараз опустити руки, здатися, піддатися емоціям — то ситуація може стати куди складнішою, — каже Василь. — Смерть — це те, до чого ніколи не звикнеш на війні. А командирам смерть переживати ще важче, бо завжди виникає запитання: а чи можна було зробити щось інакше, вберегти людину? Можливо, це моя помилка?».
У цивільному житті Василеві про смерть думати і згадувати не так боляче — справи, метушня. Проте спогади часто повертаються.
«Коли бачиш по телевізору, що загинув військовослужбовець — так, тяжко, неприємно, але хвилин за п’ять відпускає і забуваєш про це. А от коли це тебе стосується — вдесятеро важче».
Статус героя
На війні Василь і сам неодноразово отримував осколкові поранення, важкі контузії, травми голови. Він горів, підривався на бойовій машині, його викопували з-під землі, однак щоразу він швидко підіймався і йшов далі.
«Я ніколи не відлежувався з травмами. Коли маєш свій підрозділ і заходиш з ним на нові позиції, то розумієш, що найгірше — це коли немає командира. Бо ж на війні обезголовлюють кого? Командира. Тоді й починається безлад, і можна деморалізувати бійців. Тому я терпів, повертався і робив свою справу», — розповідає ветеран.
Лише одного разу військовий не зміг підвестися — після того, як він зупинив танк, почався мінометний обстріл. Він отримав настільки сильний удар в голову, що стався крововилив у мозок, було пробито череп. Після цього війна для Василя закінчилася.
Рік хлопець провів у військових госпіталях: лікувався, відновлювався та звикав до думки, що далі житиме без війни. Останнє було прийняти украй важко.
«Я думав — чим тепер буду займатися? Вчився, щоб бути військовим, витратив свої найкращі роки і хотів далі продовжувати. Адже війна тривала, а я зламався на початку»,— каже Василь.
У 2017 році на параді Незалежності Василя Тарасюка нагородили медаллю Героя України. Ветеран у розмові повсякчас зазначає, що це заслуга всіх тих хлопців, разом із якими він воював.
«Я доволі вимогливий до себе і не можу сказати, що саме я — той герой, який зробив усе, на максимум. Зробив, що мав, і багато чого не встиг. Але пишаюся тим, що мій підрозділ відвоював частину території і не втратив жодного шматка землі. Ми змогли просунутися, закріпити ту ж Авдіївку та відрізати її від противника», — зауважує Василь.
Після лікування він отримав другу групу інвалідності, тож остаточно вирішив звільнятися зі Збройних сил і не продовжувати службу.
Василь шукав таку роботу, де зміг би й надалі застосовувати свої знання і досвід. Міркував про підприємства, які займаються обладнанням і технікою для військових — така робота була б йому до душі.
Досить скоро він влаштувався на роботу в концерн «Укроборонпром». Пройшов кілька співбесід, успішно витримав два місяці випробувального терміну та почав працювати — контролювати якість техніки, яку відправляють на Схід. Часом і сам їздив на фронт: спілкувався з бійцями, прислухався до їхніх зауважень і розумів все-таки навіть у цивільному житті він теж допомагає та воює.
Василь сумно додає, що війна стала іншою. Поступово зникає усвідомлення, яке було на початку, коли люди розуміли: якщо нині не захистити країну, то її можна втратити.
«Зараз почуваю себе пригнічено, коли думаю про війну. Ніхто не очікував, що вона триватиме стільки років. За цей час загинуло багато бійців. І незрозуміло: чи ми йдемо далі, чи стоїмо на місці — ніби застрягли на якомусь етапі. Це засмучує, бо ми боролися за те, щоб відбити землі, зробити всю територію нашої країни незалежною», — розповідає ветеран.
Під час розмови Василеві часто телефонують. Він має кілька мобільних телефонів, один із них — старий, оранжевий, з кнопками і маленьким екраном. Каже, що ніяк не може припинити користуватися ним ще з війни. Звик.