«Наказали йти в погреб і кинули гранату». Як Лукашівка жила в окупації росіян
Наша редакція працює цілодобово, аби ви були в курсі того, що насправді відбувається в країні. Якщо для вас важливе те, що ми робимо, і ви вже підтримали Збройні Сили України, можете підтримати наше інформаційне військо.
Лукашівка, що на півдні Чернігівщини, була під окупацією упродовж 21 дня. Російські військові їздили через село танками, викрадали домашню худобу, відбирали телефони, жили разом з місцевими в погребах, а в церкві облаштували штаб, де ховали зброю.
Наприкінці березня Збройні сили України звільнили село. Лукашівці потрохи оговтуються від окупації та відновлюють будинки. Як нині живе Лукашівка — у репортажі hromadske.
Кожна друга хата розбомблена
Пані Тоня разом із чоловіком прибирають подвір'я. Завалені дерева, зламаний паркан, розтрощені відра та шматки шиферу на землі — все це наслідки вибухової хвилі. Мотлох складають на мотоблок: везтимуть на звалище.
Їхня хата — одна з перших на в'їзді до Лукашівки, і одна з небагатьох, які вціліли. Пані Тоня охоче запрошує нас до будинку, щоб показати наслідки вибухової хвилі зсередини. В око одразу впадає дірка на старому радянському дзеркалі (його пробив уламок вікна), зламана люстра на столі і пил від вибуху.
«Хата наскрізь пробита, якби ми тут спали тоді, то не знаю, як було б, — каже жінка, показуючи дірки в ліжку. — Ми жили в сусідки, а тут ходили росіяни. Забрали все: їжу, горілку, мої консервації. Казали якось до мене: “Дайте кампотіку!”».
По їжу росіяни приходили часто. Родина не сперечалася з ними і потайки чекала на українських військових.
Пані Тоня радить пройтися селом далі, через міст і на вулицю: там кожна друга хата розбомблена або згоріла. Усе встелено дошками від парканів, уламками дахів, табличками з номерами будинків і вікнами. Дорогою бігають вівці й собаки. Ми заходимо у спорожнілі хати: подекуди на підлозі лежать старі фотографії з усміхненими людьми, десь бачимо покинуті фіолетові дитячі капці. Але найбільше вражає напис на стіні з рожевих та білих паперових квітів, на тлі розтрощеної кімнати: «1 годик».
За кожним подвір'ям стоїть своя історія.
«Хата наскрізь пробита, якби ми тут спали тоді, то не знаю, як було б, — каже жінка, показавши дірки в ліжку. — Ми жили в сусідки, а тут ходили росіяни. Забрали все: їжу, горілку, мої консервації. Казали якось до мене: “Дайте кампотіку!”».
По їжу росіяни приходили часто. Родина не сперечалася з ними і потайки чекала на українських військових.
Пані Тоня радить пройтися селом далі, через міст і на вулицю: там кожна друга хата розбомблена або згоріла. Усе встелено дошками від парканів, уламками дахів, табличками з номерами будинків і вікнами. Дорогою бігають вівці й собаки. Ми заходимо у спорожнілі хати: подекуди на підлозі лежать старі фотографії з усміхненими людьми, десь бачимо покинуті фіолетові дитячі капці. Але найбільше вражає напис на стіні з рожевих та білих паперових квітів, на тлі розтрощеної кімнати: «1 годик».
За кожним подвір'ям стоїть своя історія.
Церква як штаб російських військових
Де-не-де біля будинків пораються люди. На лавочці коло однієї хати відпочивають чоловік із жінкою та діляться з нами враженнями від вибухів у церкві.
«Я вибіг з погреба, думаю, куди ж це вони б'ють? Аж бачу: церква горить. А там же російських солдат було багато в церкві, вони зробили з неї [церкви] склад боєприпасів. Поруч з церквою — хата моєї родички, то там досі лежать міни. От наші і накрили їх. Вибухи були дуже сильні через кількість боєприпасів. Наступного дня я бачив два трупи, але то не наші, своїх би ми впізнали», — каже чоловік.
На сусідньому подвір'ї місцевий намагається полагодити пробитий мов решето трактор. Валентин (так звати чоловіка) каже, що в церкві було близько двохсот російських солдат. Його донька тоді була на останніх днях вагітності. Спершу росіяни хотіли відправити її до росії, потім пропонували пересидіти разом із ними в церкві, але вона відмовилася. Народжувала в погребі.
«Там були солдати різної національності. Вони тут їздили селом, гуляли, пили, а в церкві у них був штаб. Моя хата постраждала не від снаряду. Це вони п'яні катались на танках і один в'їхав у мій будинок», — розповідає Валентин.
На його подвір'ї — сім вирв від снарядів. Крім будинка, розбито трактор, машину, а ще окупанти з'їли половину курей і двох овець.
Техніку, як каже Валентин, росіяни навмисно ставили біля кожної хати — щоб українські військові по ній не стріляли.
Більшість людей приїхала до Лукашівки з Чернігова. Думали, що тут буде безпечніше, а виявилося навпаки: «Нас обстрілювали так, що ми нікуди не виходили, навіть в туалет було страшно сходити».
23 березня донька Валентина народила в сусідському погребі дівчинку. Пологи приймав лікар окупантів і сільська медсестра. Дитина народилася здоровою, малючку назвали Вікторією. Зараз вона з мамою у Хмельницькому.
«А ви будете тут чи поїдете до рідних теж?» — питаю Валентина.
«Я лишаюсь тут, буду відновлювати. Може, якусь копійку дадуть хоча б на шифер. Головне — щоб їхньої (російської — ред.) ноги тут не було взагалі», — відказує чоловік.
32 людини в погребі
Ми йдемо у двір до родини, де народжувала донька Валентина. Це найбільш пошкоджений будинок з усіх, що ми бачили у Лукашівці. На подвір’ї — рештки будівель: праворуч був будинок, а ліворуч сарай з погребом. На одній із уцілілих стін жовтою фарбою написано: «Люди». Посередині стоять дві зруйновані машини з вибитим склом, зламаними дверима та пробитими колесами, на одній із них сушаться подушки та простирадла. Пані Ірина каже: це все, що в них лишилося.
Перший снаряд влучив у машину. Від вибухової хвилі повилітали вікна та двері в будинку, але сама хата ще стояла. Згодом інший снаряд влучив уже у будинок, і він спалахнув: «Лишилося те, що було в погребі: декілька стільців, матраци, ковдри. Але ж росіяни ходили і забирали все, що бачили».
У погребі Ірини ховалися 32 людини. Коли мешканці Лукашівки дізналися, що в село зайшли росіяни — попрямували до них з вимогою покинути село.
«Ми казали: “Йдіть, будь ласка, звідси, у нас тут маленькі діти в погребі”. Вони вивели нас до гаражу, спитали паспорти, забрали телефони. Дуже грубо розмовляли з нами, лаялися, стояли з автоматами. Я питаю: “Ви нас хоча б не розстріляєте?”. Вони кажуть: “Якщо будете добре поводитись, то ні”», — згадує Ірина.
Паспорти людям повернули, а телефони росіяни лишили собі. Після цього наказали спускатися назад до погреба, бо, мовляв, буде обстріл: «Ми зайшли — і майже одразу почули вибухи. З’ясувалося, що вони самі кинули сюди гранату. Ми почали вибігати, хтось падав, люди розбігалися навсібіч, а вони просто спостерігали».
За деякий час Ірина з родиною повернулися до свого погреба, але там вже жили п’ятеро російських військових.
«Нам довелося жити з росіянами, — плаче Ірина. — Тоді вже наш будинок не зачинявся, вони там лазили, брали що хотіли. Ми встигли лише забрати кішку з будинку, аж на нього впав снаряд. Я питала їх: “Чого ви прийшли сюди?” Вони казали, що прийшли звільняти, що в нас тут заборонена російська мова і вони прийшли розбиратися. Я кажу: “А я з вами якою мовою тоді розмовляю? У нас все було до того, як ви прийшли. Ми вільна країна і самі дамо собі раду”».
Поки що Ірина з родиною мешкає в погребі та планує потрохи відбудовувати дім.
«У мене лишилося п’ять курочок, я не поїду нікуди. Це наша земля», — каже вона.
Чоловік Ірини сидить на ґанку біля зруйнованого сараю, курить і дивиться на обвуглену машину.
«Загорівся сарай, з нього частина даху впала на машину, і вона почала горіти. Потім вибухнув бак, — чоловік переводить подих. — Єдине тішить: тих окупантів розбомбили. Наші українські сили на переправі потопили їх у Десні».