Нас так довго вчили не висовуватись, що найбільша складність для нас — дозволити собі бути собою

Коли головна редакторка hromadske Христина Коціра запропонувала мені написали колонку, я відразу відповіла: «Я таке не вмію, це ж не аналітику писати в межах своєї професійної бульбашки».

Я увімкнула синдром самозванки, бо хто я така, щоб говорити про різноманіття, коли візуально я — пересічна біла жінка 40+, яка всю свою кар'єру торочить про права людини (тут одразу хочеться слово «кар’єра» взяти у лапки, бо хіба ж серйозна людина назве таке кар’єрою).

А втім, саме завдяки цій правозахисній та дослідницькій кар’єрі я сформулювала для себе кілька до біса очевидних речей:

• Умовна належність до пересічної більшості на те й умовна, бо це лише конструкт. Кожна людина є носієм різних ідентичностей — усі ми маємо вік, стать, колір шкіри, переконання, усі є комусь членами родини, і найголовніше — усі ми будь-якої миті можемо опинитись у ситуації належності до меншості або ж стати комусь незручними лише через той чи інший аспект нашої ідентичності.
• Реальне людське різноманіття — це не десь там у толерантній Європі. Це і є ми з вами, у Києві чи Стрию: молоді, скількись років плюс, білі чи етнічні меншини, нейронетипові діти чи дорослі, які ще навчаються і шукають себе, тощо. Різні люди постійно, на кожному кроці оточують нас. Питання — чи ми це бачимо і розуміємо.
• Нас так довго вчили не висовуватись та бути бодай схожими, якщо не однаковими, що найбільша складність для нас сьогодні — це дозволити собі бути. І тільки після того, як ми дозволяємо бути всім власним ідентичностям, ми можемо дозволити бути різними іншим людям.
• Найбільша прогалина нашої освіти — це неспроможність ввести в загальноосвітній процес елементарні знання про права людини і гідність, тоді як саме на фундаменті поваги до людської гідності та правах людини ми можемо відбудовувати кращу Україну чи прямувати до омріяного Євросоюзу.

Я написала в себе на закритій сторінці у Facebook короткий пост про те, що ми (як суспільство) ще не подорослішали. І попри те, що принаймні в моєму колі спілкування про інклюзію та прийняття говорять навіть ті, хто найдовше цьому опирались, реальні інклюзія та прийняття в українському суспільстві поки що не існують.

Ми — українське суспільство — в різних процесах свого розвитку якнайбільше опираємося цьому прийняттю. Ми на самому початку цього шляху, коли бажання «заплющити очі» чи знайти «трошки різноманіття, яке буде зручним, і відгородитися від решти людей» — перша й поки що найкраща наша реакція.

Попри роки розмов про гендерну рівність у нас досі першою обговорюють вагу жінки, а не її професійні риси. У нової міністерки допустимо запитати про дітей чи сумочку, хоча жодному журналісту не спаде на думку коментувати костюм, вагу чи фітнес-звички посадовця-чоловіка.

Попри роки розмов про гендерну рівність, ми досі говоримо про зручну форму для військовослужбовиць і радіємо, що нарешті вмовили Міністерство на її запровадження. Крім невеликої кількості людей, ніхто не ставить питання, чому в країні, яка публічно декларує гендерну рівність, десятий рік воює і має в законодавстві всі необхідні положення про гендерну рівність, ми взагалі маємо про це говорити й наполягати, адже це мало б бути за замовчуванням.

Ми щодня бачимо ветеранів і ветеранок, які набули інвалідності, захищаючи країну. Ми нарешті почали говорити про те, що вже сама процедура оцінки стану здоров’я та юридичного встановлення групи інвалідності — не є належною та людиноцентричною. Ми почали говорити про те, що її треба змінити.

До повномасштабного вторгнення, навіть до початку війни у 2014 році, серед нас було і є 2,7 мільйона людей, які мають інвалідність, і ми як суспільство не звертали на них увагу й майже не говорили про бар’єри, які люди з інвалідністю мають долати щодня.

Ці бар’єри стали дуже помітними коли почалось повномасштабне вторгнення, але й досі навіть у столиці треба витратити багато часу, щоб знайти справді доступне бомбосховище.

І досі в моїй бульбашці громадянське суспільство кричить із кожного вікна про доступність як визначальну цінність. Але чи ми будуємо доступно? Чи слідкуємо за цим кожного дня на кожному кроці, проєктуючи не лише одну лікарню Superhumans для ветеранів, але й кожен маленький магазинчик зі сходами чи сайт із недоступними інформаційними послугами?

Коли я читаю про випадки відмов у наданні послуг батькам із дітьми, які мають розлад аутистичного спектра, у мене великі сумніви, що доступність, інклюзивність, права людини — це за замовчуванням цінності, ба, навіть узагалі зрозумілі конструкції за межами бульбашки тих, хто процесійно працює із цим щодня, а подекуди навіть у цій бульбашці.

Знання про доступність, інклюзію та права людини не вбудовані в нас за замовчуванням. Ні, це не суперскладні чи спеціальні знання, але щоб їх отримати, треба бути відкритим та усвідомити потребу. Почати з прийняття думки про те, що люди різні, але від того не менш цінні. Прийняти факт того, що люди, які схожі на нас, і ті, які відмінні, — усі мають людську гідність та однакові права людини. Що права людини — це не лише щось там далеко в Конституції чи міжнародних документах, а ті цінності на яких ми будуємо свою взаємодію. Що надавач послуг, навіть найменший — вже є не приватною особою, а підприємцем, і на нього поширюється антидискримінаційне законодавство, тож аргумент «це моя крамниця чи реклама, я так бачу» — це не правовий аргумент.

Ніхто не має цього вбудованого інструменту розуміння, прийняття чи універсальних знань, як має бути, питання лише в тому, чи ми готові вчитись. Нам конче потрібно вчитися визнавати та поважати гідність інших, відмінних від нас людей, вчитися будувати взаємодію на рівних, вчитися ухвалювати рішення, які будуть не цементувати існуючі барʼєри, а натомість відбудовувати справді трохи інклюзивніший світ навколо.

Для цього, до речі, інколи допомагає зізнатись в іншості собі й дозволити собі бути. Бо коли людина поважає власну гідність та субʼєктність, вона більш схильна бачити те саме в інших. Нам не треба будувати толерантне суспільство, нам треба будувати рівне суспільство. Це не одне й те саме, і це друге завдання з великою зірочкою, але в нас є всі шанси впоратися.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.