«Наша ікона — 9 мая». Чому жителі російського селища в Україні хочуть, але не можуть залишатися поза політикою
Селище Нововасилівка та сусідні села, що в Запорізькій області, зросли на багатонаціональному тісті. Поруч з українцями тут мешкають нащадки албанців, болгар, молдован. Нововасилівку заснувала старовірська спільнота — молокани. Їх виселяли з російських губерній у тоді ще не заселені приазовські степи в 1820-1830 роках. Обживалися, співали, їли, молилися по-своєму — і водночас ставали українцями.
Ми приїхали в Нововасилівку після того, як в Україні ухвалили закон, що визначає права корінних народів. Ними вважаються кримські татари, караїми та кримчаки — ті, хто не має власної держави за межами України. Росіяни до переліку не потрапили — і це розізлило Путіна. Він сказав, що цей закон є зброєю масового ураження проти росіян в Україні, що обмежує їхні права і робить їх людьми другого сорту.
Як насправді живуть росіяни в Україні та чи відчувають себе пригніченими — читайте у репортажі hromadske.
Як глянути
«Може бути кокошник, а може бути хустина», — нововасилівка Тетяна знімає головний убір — барвистий, розшитий золотими нитками, з напівкруглим щитком над чолом. Жінка демонструє, як легко картонний щиток вигинається в другий бік — російський кокошник можна зав’язати як українську хустку. Такий собі трансформер.
Бо й справді: як із якого боку глянути. Спитаєш, ким передусім себе відчуває, не вагатиметься ні миті: «Я — молоканка!»
Одна з її коліжанок на це ж питання відповість: «Мы — русские, но живем в Украине».
Інша скаже: «Ми українці».
«У нас тут намішано», — додасть третя.
І все це правда.
«Музей быта»
Перед тим як повисне найгнітючіша за день пауза, нам влаштують концерт та екскурсію музеєм.
Прийде Ольга Іванівна Кірпік — начальниця відділу культури й освіти тутешньої громади. Її золоті браслети й босоніжки на підборах зблискуватимуть на сонці, а пильні намакіяжені очі стежитимуть, аби розмова велася в річищі «толерантності, миру й любові». Балканська тяга до краси вгадується в Ользі ще до того, як вона скаже, що теж представниця нацменшини — албанської.
І від неї, і від молоканок будемо багато чути про толерантність, мир і любов цього дня. Але проскакуватимуть і слова «хохол», «циган». Ольга модерує наше спілкування з молоканською спільнотою й застерігає від дражливих тем. Перед входом до музею між іншим зауважує: війну краще не чіпати. З 2014 року молоканські співачки взялися волонтерити: пекли пиріжки, збирали продукти.
«Але що тут говорити? Для них це настільки очевидно, що не хочуть цим хвалитися», — каже Ольга. Вона — хороша ораторка, любить пишні звороти, на дозвіллі пише вірші.
З порога будівлі з вивіскою «Музей быта первопоселенцев» нас зустрічають театралізованим дійством: піснею, танцями й екскурсією. Гурт жінок змахує подолами широких спідниць — це учасниці ансамблю «Райская птица».
Кільканадцять років тому вони зібралися, щоб співати в одному колективі, — але єднають їх не тільки пісні. Діляться радощами й печалями, разом копають городи і разом відпочивають. Одна з жінок показує відео на телефоні: поїхали святкувати ювілей керівниці ансамблю на озеро, мастилися лікувальною глиною, танцювали на березі. Нащадки старовірів — цілком світські сучасні люди: усі з телефонами.
Співачки — всі вже пенсіонерки, але до музею, кажуть, приходять як на роботу. Сьогодні тут їх шестеро та ще чоловік підіграє на баяні. «Матрешки мои любимые», — звертається до жінок Тетяна Куцова, керівниця культурного товариства молокан. Спілкуються російською, часом хтось переходить на українську.
Урочисті інтонації, з якими Тетяна провадить екскурсію, дещо згасають тільки тоді, коли вона знімає святковий костюм й надягає футболку з джинсами. Піднесений поетичний голос видає в ній колишню вчительку. Чому навчала? Відповідає спершу пошепки, ніби йдеться про щось заборонене: «Російську». А тоді щось собі передумує, набирає повітря в легені й каже голосно: «Я учительница русского языка».
У «Райской птице» виконують псалми, обрядові, жартівливі пісні. Співають українською і російською. А є пісні, котрі одночасно виконують двома мовами — по куплету. У релігійних співах, кажуть не без гордості, мало хто дасть їм фору.
«Псалми співаються без нот і передаються з уст в уста. Колись три роки поспіль до нас приїздили експедиції з Московської консерваторії, щоб записати. Передали “Московським віртуозам” (російський державний камерний оркестр — ред.) — ті не змогли так само заспівати», — каже керівниця ансамблю Любов Фефелова.
Експонати музею — одяг, посуд, меблі молокан, сервізи радянської доби, грамоти колективу, музичні інструменти, картини, історичні книги, бабусині скрині. Минуле старовірів переплітається із сьогоденням їхніх нащадків. Старі самовари декоровані петриківським розписом місцевого умільця — такою ж нашарованою є ідентичність самих молокан.
Проходимо до центрального залу — «горницы». Молокани на ікони не моляться, але одну таки мають.
«Наша ікона — це 9 мая», — Тетяна підводить до стенда між вікнами світлиці: червоні зірки, напис «Помним! Дорожим! Гордимся!». У центрі — фотографія 130 нововасильців, які воювали у Другій світовій в Червоній армії. Серед них і батьки учасниць колективу.
«Гримів оркестр, цвів бузок, ми були щасливі в блиску цих медалей, — пам’ять Тетяни прикрашає минуле. — Щороку 9 травня наші дівчата підходять до стенда і кажуть: "Зі святом, тат!". На це ми молимося».
«Поза політикою»
Пауза повисне, коли в музеї з’явиться Путін. Це ми привезли трохи політики. Хоч молоканки її й цураються, але Приазов’я входить до переліку контрольованих прикордонних районів — через близькість до моря. Тутешні звикли ходити всюди з паспортами.
Путін говорить по відео — коментує нещодавно ухвалений закон про корінні народи в Україні. Згідно з ним, до переліку корінних належать кримські татари, караїми та кримчаки. Це ті спільноти, які сформувалися на території України, мають свої мову та культуру, традиційні представницькі органи і не мають власної держави поза межами України. Путін обурився: серед них немає росіян.
«Раніше як було: великороси, малороси і білоруси. Потім стали розділяти єдиний російський народ», — розповідає журналісту.
Далі звична пісня: «витісняють російську мову», «один народ». Жінки слухають все це мовчки, але з облич вже спав урочисто-піднесений вираз. Що думають про те, що побачили?
Голос Тетяни вже не такий солодкавий. Сердиться:
«Малороси, великороси — це зверхність. Ми можемо говорити українською, можемо російською — і порозуміємося. Мій онук-першокласник уже говорить українською — і я з ним. Чи нас хтось притісняє? Якби це було так, то ми б не раділи від душі. Пригноблені так не співають!»
Любов додає:
«Ми русские, але народжені в Україні. Наше селище — російськомовне, а за 9 кілометрів — Воскресенка, там живуть хохли. За 5 кілометрів — болгарська Федорівка, там говорять болгарською. Коли збираємося разом, спілкуємося або українською, або російською».
А взагалі-то, каже Любов, вони не політична організація, а національно-культурна спільнота, місія їхня — співати, і всі — «за мир во всем мире».
Багатоголосся жінок пропонує різні варіанти самовизначення: «українці за паспортом», «нащадки запорізьких козаків», «слов’яни», «східні слов’яни», «ми всі тут змішані: діди одні, а чоловіки — інші».
А потім Ольга, як модераторка, підсумує у звичній для себе манері:
«Нет превосходных наций, есть превосходные люди».
І вмить обірвавши політичну суперечку, зроблять те, що їм вдається легше — заспівають.
«Нас не гнали»
Час змінює спосіб життя молоканської спільноти. Не так ретельно дотримуються звичного укладу: їдять свинину, хоч предки цього не робили («Поросеночек не смотрит в небушку», мовить Тетяна, тобто він без шансів спастися, бо не звернеться до Бога в небі). Практично всі вже — хрещені (тільки не Тетяна), бо так роблять їхні діти, внуки. Хочуть бути ближчими до своїх. Хрещення, причастя, поділ на церковні сани — все це чуже традиційним молоканам.
Поряд з іншими наїдками готують традиційну — філігранно тонку — молоканську локшину, без води й солі, на борошні і яйцях. На ній навіть пробують такий-сякий бізнес: продають лапшу на замовлення. Нам теж накривають стіл: червоний борщ, локшина, млинці, компот.
Пристосовуються до сучасних викликів життя: шукають спонсорів для підтримки своїх активностей і благодійних акцій. Включаються в життя спільноти: подали свою заявку на конкурс герба громади. За їхньою пропозицією, у єдиному колажі мали б поєднатися мелітопольські черешні, мазаївські вівці (їх вивів молоканин), самовар у петриківці та книжка як символ освіченості молокан. Поки конкурс не провели, молоканки облаштували таку композицію як стенд у себе в музеї.
Інтегруються з фермерами, власниками магазинів. Селищна рада дає транспорт — напередодні свят розвозять гостинці по дитячих інтернатах.
Празникувати молокани люблять. Святкують і Масляну (Масницю), і день слов’янської писемності. 30-річчя Незалежності Тетяна називає «величним святом» — готують концерт до нього.
Навіть про річницю створення об’єднаної громади говорять як про свято. «Це наша сім’я», — каже про ОТГ красномовна Тетяна.
Вона раз у раз вихваляє їхню співпрацю та порозуміння з органами місцевого самоврядування — можливо, тому, що поруч увесь час представниця влади Ольга, а може, тому, що просто відчувають вдячність. Раніше мали самі сплачувати за оренду та компослуги будинку під музей, але тепер за це платить громада. Будинок звів у середині 18 століття тогочасний підприємець, власник млина. Сучасні молокани врятували дім від руйнувань та зробили своїм культурним простором.
Бережуть свої традиції й можуть годинами розповідати, якими працьовитими, освіченими, акуратними, співучими були їхні предки. З нічого збудували школу, молитовний дім, млин — всі головні предмети інфраструктури постали свого часу їхніми силами. Але про те, чому їхні прадіди мали зводити все заново, покидаючи нажите, мають особливу думку.
«Нас ніхто не гнав», — виправляє мене Тетяна, коли прошу розказати про те, як гнані російською владою старовіри за наказом імператора заселяли приазовські степи. Так молокани опинилися на Запоріжжі.
Самі селилися, каже. Її версія історії така:
«Молокани були добрі люди, працьовиті, в Бога вірили. Але, може, десь комусь не вгодили — написав хтось чолобитну царю. Цар-батюшка дозволив забрати сім’ї та й поїхати сюди на поселення в Таврійську губернію. Росли тут слобідки, заселялась земля».
Тетяна чи то жартує, чи то міфологізує — показуючи на стару скрипучу скриню, каже: молокани придумали сигналізацію, бо коли онук хотів нишком потягнути якусь цукерку зі сховку, бабця все чула.
Молокани більше люблять успіх й ті аспекти історії, що свідчать про їхню унікальність та доблесті. Можливо, тому у їхньому музеї є стенд, присвячений перемозі «Великої Вітчизняної» і немає про Голодомор чи інші сталінські репресії, які торкнулися регіону та й молоканських сімей зокрема. Не згадує про них Тетяна й у своїй екскурсії.
Спільні співи, розваги вберігають молоканських «райских птиц» від передбачуваного пенсійного спокою, а деколи і від самої реальності.
Співають молоканки так: «Будет мир — будуть празники». А кажуть: «Ми поза політикою».
Ольга, відповідальна за культуру селища, їх підтримує:
«Політика, економіка — про це говорити десь у магазині. Сюди не несемо. Тут тільки пісня».