«Наша мета — зробити з волонтерства стиль життя» — співзасновниця Repair Together Дар’я Косякова
У квітні Дар’я Косякова поїхала на толоку в деокуповані села до Чернігівської області. Через місяць разом із друзями Даша створила організацію Repair Together. Волонтери об’єднались, знайшли гроші й допомагають людям, які втратили дім, знову мати дах над головою. І все це — під звуки рейву.
Разом із Дашею ми з’їздили у Лукашівку на Чернігівщину, де її команда відбудовує зруйновані будинки. Як виборювали довіру місцевих, як працює Repair Together, а також про те, як дівчата на будівництві виконують «нежіночу» роботу — у нашому матеріалі.
Замість вази — тубус від ПТУР
Дар’я Косякова — творча людина. На мольберті, що стоїть у її квартирі в центрі Києва, незавершена робота. На журнальному столі — пазл. Дівчина працює переважно на підлозі біля каміна, раз чи два на тиждень його розпалюють. Тут вона займається йогою. І тут влаштовує зустрічі з командою Repair Together.
За підсвічники та вази — порожні снаряди, вивезені з деокупованих територій після толок. Навіть є тубус від ПТУР, у якому живе кімнатна рослина. Улюблена ваза Дар’ї — обвуглена та розплавлена, вона горіла в окупації. Коли приїжджали на щойно звільнену територію, ходили вулицями та збирали «презенти» від росіян. Якось Даша набрала кошик гільз. Під столом у кімнаті — колесо від БТР-2.
З Дар'єю живуть два коти — сфінкс Кіря та Рейв — котик зі звільненого села Ягідне. Він був маленьким і хворим, не вижив би, дівчина хотіла просто полікувати його, але залишила.
«Зачини вікно — і все»
Даша — зі Свердловська Луганської області. На окупованій Луганщині лишилося багато її родичів. 2014-го вона закінчила школу та переїхала в Київ навчатися у виші.
«Коли я жила вдома і чула ці вибухи, батько казав: “Зачини вікно — і все”. І в мене не було якоїсь травми, страху, я взагалі нічого не розуміла».
Тоді в рідному місті Даші одні організовували акції із прапором України, інші — проросійські мітинги.
«Кардинально протилежні ком’юніті людей. Але до жодної з них я не долучилась. І потім, уже після 2014-го, я почала більше спілкуватись із людьми».
Дівчина лишалася аполітичною. У Києві не ходила на вибори, навчалася і будувала кар’єру. Потім захопилася архітектурою та одного разу потрапила на акцію проти незаконної забудови.
«Так поступово в мене у голові складалися пазлики. Ну а тепер, як і багатьом, війна дала ляпаса і сказала: “Який ти там неполітичний, агов? Ти чого взагалі?”»
Перші роки в Києві Дар’я навчалася на бухгалтерку. На 3 курсі почала опановувати програми Photoshop, Illustrator. І ще студенткою влаштувалася дизайнеркою в компанію Genesis. Робота в компанії була їй у задоволення, але з повномасштабним вторгненням дівчина знову почала шукати своє місце.
З чого почався Repair
Якось товариш Даші запропонував їй з’їздити з ним на толоку — в села, які після відходу росіян потребували відбудови. З цього все почалося. Далі була сторінка в інстаграмі про команду, що допомагає мешканцям деокупованих сіл і містечок, і перші спонсори. Офіційно благодійна організація Repair Together народилася 30 квітня.
«Нашим першим партнером були Lenovo, але вони не могли щось нам надати, бо спершу ми юридично мали стати кимось», — пояснює Дар’я.
Спочатку волонтери Repair привозили в постраждалі регіони необхідні речі, комусь допомагали будівельними матеріалами, комусь грошима, але зрештою замислилися про спорудження нового житла для мешканців Чернігівщини.
«Ми стикались з історіями, де людям не було де зимувати. Це й сім’ї з маленькими дітьми. Уявити тільки: у тебе був будинок, а його немає. Іде зима, я дивлюсь у вікно й розумію, що люди в паніці, бо їм нема де жити. Мені стає моторошно. Одразу думаю, а якби зі мною так? Що б я робила? Наскільки б я була вдячна, якби мені допомогли?»
Repair не відновлює будинки такими, якими вони були до обстрілів. Є проєкти на 30, 40 і 60 м², і хати спроєктовані так, що згодом їх можна буде добудувати. Табори Repair тривають із четверга по неділю, волонтери ночують у школі чи в мешканців сіл. Із двома будинками допомагає БУР, його майстри перебувають тут постійно. Нещодавно Repair підписав угоду з німецьким фондом на спонсорство для 9 будинків. Тож всього колектив налаштований звести 18 об’єктів — це без модульних домів.
Прорвати бар’єри між селом і містом
Спілкування між волонтерами та місцевими не одразу ішло легко. Люди не хотіли приймати допомогу навіть після пережитого: «Вони вважали, що все життя працювали, аби жити добре самим, а тут приходить якась молодь і кажуть, що допомагатимуть». А ще потрібно було заслужити довіру селян, адже купа волонтерів та журналістів приїжджали, знімали все на камери та їхали собі: «Дуже важко було переконати, що ми ще повернемося». Тож волонтери терпляче ходили селами і збирали запити на адресну допомогу. Люди ж бачили, як вони працюють, розчищають вулиці, і довіра потроху з’являлася. Після 5-ї толоки їх радо зустрічали й пригощали домашніми харчами.
«Люди вдячні, їм приємно, і нам теж! Я живу в Києві, відкриваю холодильник — а в мене там сметана домашня».
Ще одним бар’єром була зовнішність волонтерів: татуювання, кольорове волосся, незвичний одяг.
«Голові сільської ради доповіли: що це за зеки понаїхали, нащо вони нам? Однак за 2–3 толоки вже підходить чоловік віком десь за 50 до нашого хлопця і дуже ввічливо, з інтересом питає: “Слухай, а в тебе ніс пробитий. А що це означає? Ні-ні, ти нічого не подумай, просто цікаво”. Йому ніяково, але він пробиває цей бар’єр».
А з ним розбиваються і стереотипи.
«Наш символ зараз — це баба Надя. Хто волонтерить і приїжджає сюди (до села Лукашівки — ред.), знає її за запашними варениками й смачною їжею. Її будинок не постраждав, люди працювали на інших ділянках. Баба Надя виходила до нас із варениками, варенням, огірками. Якщо я їй траплюсь на вулиці, вона така: “О, Дашка, ходімо, бахнемо, нагодую!” І це дуже надихає, що селяни не плачуть, а усміхаються, хоч і всім важко. Надя нам спекла торт на 10-ту ювілейну толоку. А ми її возили з собою на базу фестивалю, і вона з нами там пританцьовувала».
Вже приїхавши до Лукашівки, Дар’я зустрічає ту саму пані Надію. Жінка обіймає її, Даша дарує Надії вино, а та запрошує приїжджати, лишатись на ніч за потреби.
Ми з Дашею прямуємо на місце, де в Лукашівці її фонд споруджує будинки. Зустрічаємо 11-річну дівчинку. У її кішки народились кошенята. Даша привезла їм іграшки, ліжечко, корм.
Дорогою Дар’я продовжує розповідати: «Крайню толоку ми анонсували як грандфінал, бо холоднішає, — каже волонтерка. — Зібрались тоді люди після робіт, тусили у школі навпроти Будинку культури, були діджеї. Місцеві приходять, дякують, усі щасливі, танцюють… Навіть завітав місцевий ансамбль. Вони нам грали на баяні та співали пісень. Й особливо дякували, бо в цьому будинку культури виступили вперше за 10 років. І ми думаємо, можливо, цього року ще будемо влаштовувати толоки, бо це заряджає людей дуже сильно».
Про вечірньо-нічні дискотеки, які волонтери проводять після толоки, вони домовляються з місцевою ТрО. Попереджають рятувальників, щоб перед приїздом ті розмінували територію. Одного разу стався інцидент — «толочник» знайшов за Будинком культури мінометну міну і взяв її в руку. На щастя, вона не вибухнула.
Культура рейвів у час війни
На відбудову потрібні і руки, і гроші. До співпраці з Repair долучаються артисти та відомі люди.
«Їх привабила сама ідея толоки. І коли вони побачили, що в нас ще є культурна програма — як для волонтерів, так і для місцевих, — тоді вже почала і Onuka приїжджати, й Ріта Мурадова давати лекції».
Артист thekomakoma анонсував вихід альбому, коли збере необхідну суму. Він уже перерахував організації понад 300 тисяч гривень.
«Мета Repair — зробити з волонтерства лайфстайл. Щоб люди сприймали це не як роботу, а як спосіб життя, коли можна круто провести вихідні: попрацювати, поспілкуватися, відпочити». Волонтери приїжджають сюди не тільки допомогти, а й познайомитися, знайти однодумців. У волонтерському чаті організації вже близько 5 тисяч людей.
Особливість Repair ще й у тому, що людей об’єднує музика. Таке ком’юніті, каже Дар’я, — про оновлену в умовах війни культуру рейвів. До 24 лютого рейв для Дар'ї був відпочинком і вивільнення енергії. Без музики вона навіть не сідала снідати.
Удома в дівчини є диско-куля та дим-машина.
З початком повномасштабної війни Даша не припинила любити цю музику. І рейв вийшов на новий рівень — за будівництво, привертання уваги до наслідків агресії ворога.
«Місцеві спершу не сприймали рейви після толок. Це асоціювалося з веселощами, куражем, мовляв, як можна веселитися в такий час? Але для нас це не про веселощі»
Жителі звикали й почали приходити на музичну програму. На фотоспогадах Repair селяни танцюють із дітьми, з літніми людьми.
«Ми хотіли допомогти не просто відбудовою — прагнули бачити усмішки в людей, які стільки пережили. Коли люди почали підспівувати й аплодувати на наших концертах — для мене це наче дитина встала з колін та пішла. Я не знаю, як сама б пережила подібні травми. Бачу людей, які усміхаються, — і дуже щаслива».
Будь-якої мети можна досягти, незалежно від статі
З червня до жовтня в Дар’ї було лише 5 вихідних. Вона працює в режимі нон-стоп, але не вигорає, бо почувається на своєму місці. Про свій досвід Repair Together знімають фільм, який розішлють на фестивалі. Наразі набирають команду, шукають документалістів.
«До речі, у нас за статистикою більшість волонтерів у таборах та толоках — жінки. Саме з цього випливає ідея проєкту, який я зараз веду. Несправедливо не висвітлено, що дівчата роблять такі круті справи», — говорить Дар’я і додає, що стикалась із проблемами гендерної нерівності під час волонтерства. На початку її не помічали на волонтерських зібраннях. «Ти приходиш на зустріч, а тебе ніби не існує. З тобою не вітаються. Спершу я ображалася. Потім, коли таке бачила, голосно говорила: “Привіт! Я Даша, дуже приємно”. Заявляла, що я тут є».
На толоках Даші хотілося спробувати все. Коли колола дрова, хлопці вихоплювали в неї сокиру: «Нумо я тобі допоможу!» Вони хотіли як краще, але ж дівчина їх не просила: «Всі дивуються, коли стоїш і викорчовуєш дерево, тому що це “нежіноча” робота». Але з часом це зрушилося. Тепер, каже Косякова, деякі хлопці готують їжу, а дівчата працюють на будівництві.
«І це не про те, що дівчина така ж сильна, як чоловік. А про те, що будь-якої мети людині можна досягти, незалежно від її статі. Хтось застосовує фізичну силу, хтось попросить допомогти подругу, хтось застосує кмітливість. Є різні інструменти для досягнення тієї самої цілі. Але у нас, як у дещо патріархальному світі вийшло так, що якихось речей довгий час досягали тільки чоловіки. І самі жінки інколи не знають, на що здатні».
У межах свого майбутнього проєкту репейрівці будуть не тільки зводити будинки та знімати про це стрічку, а й проводитимуть тренінги для місцевих жителів на тему прав людини і насильства в сім’ї. Це, сподівається Косякова, підштовхне людей до розуміння, що рівність між жінкою і чоловіком — це нормально.
«Найбільше я почуваюсь щасливою, коли бачу соціальні зміни. Коли ми говоримо про рівність, толерантність до ЛГБТ-спільнот, коли я бачу, як люди з міста, молодь з міста, взаємодіє з селом — це прогресивні соціальні зміни, які дають мені більше радості та впевненості, що такими діями ми рухаємо країну вперед».
Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Матеріал створено у співпраці з проєктом ООН Жінки «Реформи децентралізації та безпека в громаді: трансформаційні підходи до гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок в Україні», що фінансується Урядом Данії.
Над матеріалом працювали: журналістка Юлія Кузьменко, редакторки Христина Коціра та Вікторія Бега, дизайнерка Тетяна Костік, креативна продюсерка Анна Соха.