Наталка Ворожбит: «Якби я ставила собі питання про роль кіно під час війни, то не зняла б "Поганих доріг"»

20 травня у широкий прокат виходить стрічка «Погані дороги», екранізація однойменної п’єси драматургині-сценаристки Наталки Ворожбит. Фільм розповідає про долю військових та цивільних у прифронті. Він складається з п’яти історій про те, як люди взаємодіють в атмосфері війни та тотальної недовіри. Це відверта розмова про сьогодення.

hromadske поспілкувалося з режисеркою напередодні початку кінотеатрального прокату про її дебютний фільм, пізнання українського сходу та сенс кіно в умовах війни.

У вас кілька професій: режисерка, драматургиня, сценаристка. В якому з цих амплуа вам найкраще? Чи хотілося б щось додати до переліку?

Мені найкомфортніше бути драматургинею-сценаристкою. Бо в цій професії майже все життя. Я лише рік режисерка, і поки що не хочеться особливо нічого додавати. Я не колекціоную професії, а хочу розвиватися в них.

«Погані дороги» — ваш режисерський дебют. Ідея зняти фільм належить продюсеру Юрію Мінзянову, на жаль, покійному. Що спонукало вас погодитись?

Це був мій єдиний шанс спробувати. Драматургам-сценаристам рідко пропонують знімати за власним сценарієм. І це справді чудова нагода, яку не можна було не використати. Можливо, якби мені було 20, я б подумала: «Ще рано, ще повчуся...». А так розуміла: це мій останній шанс «застрибнути» в цю професію. Думаю, у кожного сценариста є таємна мрія — втілити ідею фільму від початку і до самого кінця.

Після того, як ви самі спробували себе в режисурі, як почали ставитися до інших режисерів і до інших екранізацій своїх робіт? 

Із розумінням. Очевидно, що у кожного свій світ всередині. Якщо одну й ту саму історію роздати тридцяти різним людям — вони створять тридцять різних фільмів. Сама стикаюся з тим, що згодом починаю трактувати власні тексти по-іншому, не так, як думала, коли писала. Багато від чого у процесі зйомок доводиться відмовлятися, тому я, звичайно, стала більше розуміти режисерів, а також процес виробництва. На папері можна описати будь-що, але реальність зйомок далеко не завжди дає змогу все здійснити.

Що в новій професії виявилося для вас найнеочікуванішим? 

Те, що можна розпочати майже без підготовки. Ми ж звикли, що треба закінчити виш або курси, і тільки після цього стати режисером. Але якщо тебе підкріплюють хорошою командою, то це не обов’язково. Неочікуваним стало і те, що робочий процес триває дуже довго. На знімальному майданчику, по суті, працюєш кілька годин, а решта — це постійна підготовка або очікування. Переставили камеру, вибудували мізансцену, нанесли грим, одягли костюми, а погода підвела, хмари з’явилися — треба чекати. Виявилося, що я дуже нетерпляча людина. Також раніше я боялась акторів. Думала, що працювати з ними страшенно складно. Виявилося, це може бути вкрай цікаво і натхненно.

Якби вам довелося писати оригінальний сценарій до «Поганих доріг», що б ви зробили інакше?

Передусім я б тримала у голові, що пишу для кіно. Бо від початку це п’єса, написана для театру. Але переписувати конкретно цю історію під кіно було майже неможливо. Тому що вона така вже народилася, такою вона є. У ній п'ять новел, вони майже статичні: все відбувається на одному місці в один час. Звісно, я б додала більше руху, локацій.

Часом, коли драматурги екранізують свої п’єси, їх звинувачують у певній театральності. Наприклад, критики часто так говорять про цьогорічного оскарівського номінанта — фільм «Батько» Флоріана Зеллера. Чи ви не боїтеся подібних оцінок? І чи погана взагалі ця «театральність» на екрані?

Упевнена, що так говоритимуть, і це певною мірою справедливо. Але, на мій погляд, театральність не є поганою. Дуже люблю екранізовані п'єси, починаючи від «Хто боїться Вірджинії Вульф?» і до того ж «Батька». Так, усе відбувається приблизно в одному місці, так, ми великою мірою зосереджені на акторській грі. Це дуже важливо, тому що в театрі не надто виходить вразити візуально, все тримається на акторі. Екранізовані п’єси є ще одним видом кіно, який мені дуже до вподоби.

Інша річ, що в наступному фільмі хочу більше працювати з візуальною складовою, прокачати себе як режисерку.

П'єса «Погані дороги» написана на основі ваших польових досліджень на сході України під час написання сценарію для «Кіборгів». Як змінилося ваше ставлення до цієї території та її жителів після цього?

Ставлення до чогось, чого досі взагалі не знав, а потім пізнав достатньо глибоко, змінюється цілком. Я тепер із цим живу, для мене це не просто новини на телебаченню або чиїсь розповіді — це мої власні враження, на які опираюся.

Але питань не поменшало — навпаки. Існує величезний комплекс травм, стереотипів. Звичайно, виникло багато співчуття і водночас роздратованості. Іноді спілкуєшся з людьми й дивуєшся: чому ми, такі начебто схожі, однаково реагуємо на біль, однаково закохуємося, але в нас різні цінності, уявлення?

Та як драматург постійно ставиш себе на місце іншої людини, намагаєшся зрозуміти її мотивацію: чому вона так діє, чому так думає? Зрештою, залишаються людські стосунки, залишаються люди. Уже не думаєш про якісь ідеологічні суперечки.

Трейлер до «Поганих доріг» виглядає трохи як анонс блокбастеру, ще й містить титр «від авторки "Спіймати Кайдаша"». Але, найімовірніше, глядач «Кайдаша» і глядач «Поганих доріг» — це двоє різних глядачів. Якою бачите свою аудиторію?

Я теж боюся такої собі «обманки». Наче пропонують щось таке ж драйвове, життєствердне, соковите, українське. Але це позиціювання компанії, яка займається промо. Я спочатку заперечувала: «Навіщо писати "Від авторки"?» Чула у відповідь: «Так треба. Так працює сучасний маркетинг. “Кайдаші” — це знак якості». Виходить, щоби глядач прийшов — треба його трохи обдурити. Навіть якщо частина глядачів обуриться і прокляне мене, думаю, великий відсоток все-таки перегляне та зрозуміє.

Як відреагує глядач? Хочу думати, що майже кожен українець час від часу думає: «О, а якби я опинився в таких драматичних обставинах? Як би я тоді поводився в різних ситуаціях, як би викручувався?». Сподіваюся, такі питання змусять їх подивитися стрічку і, можливо, оцінити зі знаком «плюс» мою спробу. Не думаю про глядача, коли щось роблю, але ділюся своїми проблемами та страхами, бо я така ж, як і решта українців.

Сподіваюся, глядачів зачеплять не стільки політика і війна, скільки людські стосунки на тлі драматичних подій. Бо саме це тут винесено на перший план.

У вашому фільмі порушуються теми, які зазвичай не висвітлюються в українському кіно про війну. Наприклад, стосунки українських військових із місцевими неповнолітніми. 

Розумію, чому люди не порушують цих тем. Можливо, це правильніше, ніж те, що роблю я.

Так, але чому ви це робите?

Тому що не можу не робити. Тому що болить. Не можу сказати, що багато такого бачила, але все ж такі історії трапляються, і мені хочеться, аби в людей прокинулася совість. Щоб вони усвідомлювали, що так не можна, з одного боку. З іншого боку — зрозуміло, що для 18-річних хлопців нормально закохуватись у місцевих дівчат і навпаки, вони одружуються — таких історій багато. Не завжди йдеться про щось заборонене. На сході справді багато шлюбів між українськими військовими та місцевими дівчатами. Це крок до примирення в певному сенсі. Якщо це кохання, серйозні стосунки... В кожній такій історії свої нюанси, не треба судити загалом і наліплювати ярлики — потрібно розбиратися.

Як ви працювали із дітьми в кадрі? Чи є якась відмінність від роботи з дорослими акторами?

Дві дівчини, яких обрали, взагалі не були професіоналками. На кастинг приходило багато дівчат із театральних студій: доглянуті, свіжі, із дитячими обличчями. Видно, що в них хороші батьки, нормальне дитинство. І вони цього не можуть приховати. Але були потрібні трохи інші типажі. Оператор порадив пошукати в інтернаті. А я сама колись навчалася в спортивному інтернаті, звідки мене вигнали за погану поведінку. Ми провели там кастинг. І справді приходили носійки образів. Обрали двох дівчат: одна з Краматорська, інша з Запоріжжя. Вони вже давно живуть самостійно, без батьків, знають життя трошки з іншого боку. Вони бійчині, спортсменки. Я боялася, бо це був великий ризик: у мене не було якихось режисерських інструментів, щоби подолати їхню непідготовленість.

Але на знімальному майданчику дівчата почали робити те, що треба. Бо ще на репетиціях, — ми багато репетирували, — я їх мучила, дозволяла додавати свої репліки, щоб якось їх розворушити, щоб вони не були прив'язані до тексту. Бо прив'язаний до тексту актор ціпеніє, думає тільки про те, щоб сказати слово в слово. Я сказала: «Вибачте, дівчата, доведеться матюкатися». Вони спочатку скромно мовчали, а потім їх зупинити не могла (сміється).

Дівчина, яка грала головну героїню, Анна Жураківська, має іншу історію: родом із Івано-Франківська, давно займається в театральній студії. Але вона просто талановита й дуже підійшла. Із акторкою, яка грає її бабусю, вона дуже подібна, і вони для мене такий єдиний образ. Ця зворушливість, ця впертість, закритість, інтровертність. Вона була інтроверткою, а ті дівчата — геть інші.

Як ви домовлялись із їхніми батьками?

Зі спортсменками взагалі питань не виникало. Думаю, вони давно все самі вирішують. А в Ані Жураківської мама чудова. Приїжджала з нею на знімальний майданчик, все бачила, читала сценарій, знала, про що йдеться. Навіть дозволила їй курити. Мені вже на майданчику спала на думку ця ідея: «Аню, було б непогано, щоб ти курила, але, напевно, мама не дозволить». Аня сказала: «Хвилинку», — і пішла до мами. Вона дозволила.

У кадрі співіснує і українська, і російська мова, які місцями зливаються в певний суржик. Як ви працюєте з мовою? 

Я заручниця свого досвіду роботи в документальному театрі, і вже не можу інакше. Мені дуже важливо, щоб люди говорили, як у житті. Уже так вухо налаштоване, що помічаю цю живість мови. Розшифровувала інтерв'ю з польових досліджень, робила з них документальні п’єси. Важливо було саме зберегти всі неправильності. Справжня людина не говорить правильно і красиво, але саме це додає правдоподібності. У актора Юри Кулініча в новелі «Підвал» є один пристрасний монолог. Він розмірковує про демократію. То ми взяли саме той дубль, де він забув текст і почав добирати слова. Закладена у словах сценарію суть прозвучала не очевидно, але все одно зрозуміло, що він хотів сказати. Так говорять у реальному житті.

Новела за участю Юрія Кулініча є й найважчою, і єдиною, коли ми бачимо на екрані представника незаконних збройних формувань. В мене склалося враження, що він виглядає як людожер, маніяк. І ніби такий його образ дозволяє вам доволі критично говорити про решту. Ніби завдяки цьому герою баланс зсовується. Мені важко було побачити в ньому щось не чорно-біле, як в інших персонажах. Чи можете ви уявити собі на місці цього героя українського військового?

Можу, але не хочу, щоб це уявляли українські глядачі. Мені складно було писати цього персонажа, відчути до нього якусь симпатію або зрозуміти його мотивацію. Я щосили намагалася. Я намагалася в одній людині зібрати різне, показати й жахливе, і хороше. Зараз закидають, що я вибілюю та виправдовую сепаратистів. А ви кажете навпаки, що він для вас був лише людожером. А дехто навіть питає: «Навіщо ж ви з ним так вчинили в кінці? Він же хороший, він змінився». Так вийшло.

Для мене це геть не вибілювання. Просто він такий яскравий, що

залишився післясмак: окей, наші-то такі собі бувають, але, умовно кажучи, ті, інші, — взагалі людожери. 

Чесніше було б зробити його «нашим», скажемо відверто. Якщо я розповідаю переважно про наших, на цьому боці. Або не показувати взагалі, хто за кого. В мені перемогла, напевно, громадянка, а не художник. Знову ж таки, важко дається ця чесність, коли війна ще триває.

Прем'єра була у Венеції, фільм побачили за кордоном. Можливо, його бачили й ваші російські колеги, окремі російські глядачі. Чи отримали вже якийсь фідбек із боку професійного середовища, від товаришів, знайомих, глядачів?

Від росіян майже ні, тому що майже ніхто не бачив, чесно кажучи. Фільм взяв участь у дуже багатьох фестивалях — звісно, не російських. В Росії показувати фільм ніхто не буде. Мені цікаво і важливо, як відреагують деякі з тих людей, яких поважаю. Знаю, що в країнах Балтії дуже перейнялися фільмом. Писали, багато інтерв'ю брали, відгуки надходили.

Уже доступний тизер вашого наступного фільму «Демони». Розкажіть про нього.

У 2005 році я написала цю п'єсу. Юрій Мінзянов обрав її для подавання на пітчинг Держкіно. Чесно кажучи, я тоді була зайнята зйомками та не дуже вдавалася, як усе відбувається. Просто погодилась. А потім уже, перечитуючи матеріал, зрозуміла, що справді вже багато років минуло, якось його треба переосмислювати. Сподіваюся, фільм буде на часі: йдеться про стосунки між чоловіком і жінкою. Він росіянин, на 20 років молодший за неї, приїхав в українське село. Починаються дуже бурхливі стосунки, які нагадують, в принципі, стосунки України та Росії напередодні війни. І, знову ж таки, мене, як і раніше, дуже цікавить дослідження українського села за часи незалежності. У стрічці буде трошки й фантасмагорії, і чорний гумор, і містика якась, і драма, звичайно. Але це буде інше кіно абсолютно. Не таке, як «Погані дороги».

Там буде трошки Гоголя?

Так, авжеж. Дія відбувається в гоголівських місцях. Я там росла, у мене там родичі, бабуся та дідусь жили.

Якою є роль кіно (якщо вона взагалі є) під час війни, поки вона ще не закінчена?

Якби я ставила собі такі питання, я б, напевно, не зняла «Погані дороги». Бо якщо теоретизувати — хочеться говорити про те, що треба підіймати дух українського народу, віру в українську армію, в перемогу тощо. Якби я про це багато думала, нічого б не вийшло, адже в мене кіно виходить зовсім інше. Я рефлексую і про неприємні речі, і про некомпліментарні щодо нас як до українців. Але мені як глядачу таке кіно потрібне. Його бракує.

Я писала сценарій до «Кіборгів». Так само серйозно ставлюся до тієї роботи, але тоді я ставила перед собою інші завдання. Розуміла, що «Кіборги» відповідають меседжу підтримати українських військових, зафіксувати їхній подвиг, героїзм. Роздивитися в них передовсім людей, поспівчувати їх батькам. Це справді велика трагедія.

Фільм вийшов, як ви кажете, героїко-епічний. Але під час перегляду склалося враження, що коли герої починають говорити, то роблять це подібно до героїв «Поганих доріг». Тому мені іноді й здавалося, що у певних моментах це Ворожбит, а місцями — це (нічого поганого сказати не хочу) Ахтем Сеітаблаєв. Це, звісно, патріотичне кіно, в поганому чи хорошому значенні цього слова. Але там, де герої говорять — це все-таки драма.

Безперечно. В основі лежала драма. На той час фільм і мав таким бути. Ми з Ахтемом правильно зійшлися для того, щоб люди саме так сприйняли фільм: аби плакали, переймалися людською драмою. Щоб зрозуміли що війна існує і забирає найкращих.

Що б ви побажали перед показом глядачам, які, сподіваюся, 20 травня підуть до кінотеатрів України? Ви не можете звернутися до кожного перед фільмом у кінотеатрі. А у нашому тексті можете.

Передусім хочу попередити, що це стрічка 18+, тож варто бути готовими до нецензурної лексики й виявів жорстокості. Але водночас не лякатися, бо у фільмі, попри все, багато гумору. Це нетиповий, незвичний погляд для українського кіно на війну. Закликаю додивитися до кінця і не судити за першими десятьма хвилинами картини. Ви отримаєте дуже цікавий досвід.

Автор:: Роман Губа