«Не сидів — не білорус». Як білоруські емігранти обживаються в Україні і коли мріють повернутися додому
Від початку наймасштабніших протестів у Білорусі минув рік. За цей час багатьом незгодним з режимом Лукашенка довелося залишити домівки. Чимало з них поїхали до України.
Які репресії змусили білорусів до еміграції, як їх зустрів Київ та коли вони сподіваються повернутися на батьківщину — розповідають музиканти гурту «Розбите серце пацана», засновниця Білоруського хабу та координатор фонду допомоги репресованим лікарям.
«Було відчуття: нас хотіли вбити»
Ніч, швацький цех, приглушене світло. Чоловіки з оголеними підтягнутими торсами строчать, прасують і упаковують жіночу мереживну білизну. Це — реклама білоруської марки одягу Mark Formelle. Один з чоловіків — Андрій Ткачов. Обличчя бренду, модель, актор, wellness-консультант і фітнес-тренер, частий гість телепрограм і світських заходів у Мінську.
Андрій схуд на 13 кілограмів: за останній рік його життя сильно змінилося.
Все почалося, коли в Білорусь прийшов ковід. Андрій багато писав на цю тему в соцмережах. Одного дня йому прилетів запит про допомогу лікарям, яким бракує медичних масок та респіраторів. Коли він запостив це в сторіз, ще кілька лікарів відповіли: аналогічна ситуація. Андрій уже раніше допомагав дитячим будинкам, притулкам для тварин. Зрозумів, що треба включатися і тут.
Разом із командою однодумців почали закуповувати респіратори та медичні маски. Буквально за два тижні в березні 2020 року сформувалася команда, яка протягом наступних чотирьох місяців зібрала півтори тисячі волонтерів по всій Білорусі та, за словами Андрія, стала найбільшою громадською ініціативою в країні.
Білорусь — держава-дисидент щодо ковіду. Від початку пандемії і донині реальні дані щодо кількості інфікованих та померлих там приховують. У березні 2021 року в Мінську навіть закрили фотовиставку про роботу лікарів.
Водночас жодного опору ініціативі ByCOVID держава не чинила. Не чіпають її і зараз. Однак Андрія звинуватили — начебто він має сплатити податки з отриманих пожертв. На батьківщині йому загрожує арешт.
9 серпня 2020 року, у день президентських виборів, Андрій вийшов на акцію протесту. Згадує, що було пекло — ОМОН розганяв мирний натовп водометами, закидав світло-шумовими гранатами. Наступного дня Андрій зустрівся з другом. Оскільки інтернет у Білорусі відключили, не було можливості дізнатися, що відбувається, чоловіки поїхали машиною по місту, щоб подивитися, чи збираються десь люди.
Якось заїхали у двір в центрі міста. Там їх і затримали. Ймовірно, через білі браслети, символи солідарності протестувальників, припускає Андрій. Ніч він провів у райвідділку міліції. Справжня жесть почалася наступного ранку. Близько 60 затриманих вивели з райвідділку, щоб перевезти до ізолятора в місті Жодіно під Мінськом. Омонівці в балаклавах поставили їх обличчями до стіни, затягнули руки за спиною пластиковими стяжками. І почали бити.
Кого побили — закидали в автозаки. Обличчям в підлогу, один на одного в кілька шарів. Знову били. Руками, ногами, кийками. Стрибали по головах. Кричали: «Хотіли змін, сволота? Отримуйте».
Називали це ремонтом: «Ми вас ремонтуємо. Ви зламані, не свідомі громадяни, вчимо вас розуму». Так тривало хвилин 15 — поки омонівці не втомилися. За словами Андрія, через такий конвеєр тоді пропускали всіх затриманих — щоб більше не виходили на протести.
«Було відчуття, що вони хотіли нас вбити, — згадує Андрій. — Люди кричали. Більше кричиш — більше б’ють. Я зрозумів, що треба стиснути зуби, лежав і терпів, навіть спробував медитувати. Проте в таких умовах це зробити, м’яко кажучи, складно. Середньовічні катування. Люди втрачали свідомість, ходили під себе від страху і болю. Ми лежали в калюжах крові й сечі».
Був серпень, стояла спека. Якоїсь миті один із силовиків наступив берцем на шию Андрія — і той втратив свідомість. Уже на під’їзді до Жодіно омонівці подобрішали. Комусь ослабили стяжки, комусь дозволили сісти на лавки. Почали питати, хто де працює. Дивувалися, що там були айтівці та бізнесмени, а не наркомани та відморозки. Питали, чи є громадяни Росії або України — вірили, що революцію робили саме приїжджі.
У перші дні після виборів в Білорусі затримали понад 7 тисяч людей — так багато, що система була нездатна їх переварити. Через три доби Андрія відпустили, навіть не склавши протоколу. Найстрашнішим тоді йому здавалося вийти і дізнатися, що вся ця м’ясорубка була даремною і протести заглохли. Адже так бувало й раніше.
Уперше Андрій відсидів кілька діб ще 2011 року за участь у «мовчазних» акціях протесту — учасники не висловлювали жодних гасел, просто мовчки гуляли вулицями на знак незгоди проти економічної та політичної ситуації в країні. Так Андрій отримав ярлик неблагонадійного. 2014 року, коли в Білорусі проходив чемпіонат світу з хокею, за найкращими радянськими традиціями всіх неблагонадійних заарештовували превентивно. Андрій відсидів ще 20 діб.
Каже, що міг поїхати з країни після обох цих термінів, попросити десь притулку через політичні репресії. Але вірив у Білорусь і білорусів — і завжди залишався. Наприкінці серпня 2020 року Андрій дізнався, що скоро в Білорусі почнуть затримувати блогерів та активістів. Що можуть затримати і його. Що можна потрапити в базу невиїзних. Адвокат порадив десь перечекати.
Арештів тоді не боявся — було відчуття, що скоро протестувальники переможуть і всіх політичних випустять. Проте не хотів, щоб мама носила йому передачки. Перший варіант — залягти на дно на якійсь дачі і сидіти там безвилазно без телефону. Проте такі безпомічність і бездіяльність лякали Андрія. Другий варіант — Київ.
Шорти, майка, рюкзак, літак — і Андрій в Україні. Буквально наступного дня справді почалася хвиля затримань. Очікувані кілька тижнів у Києві перетворилися на місяць. Тут Андрій доєднався до Фонду спортивної солідарності, що підтримує білоруських атлетів, репресованих через свою політичну позицію. Згодом став координатором Фонду медичної солідарності, який допомагає репресованим медикам.
За даними фонду, з серпня 2020 року за участь у протестах або їх підтримку в Білорусі звільнено близько 100 лікарів. По кілька діб відсиділи понад 250 людей, 8 сидять за кримінальними статтями. Фонд Андрія допомагає лікарям юридично, краудфандить кошти для виплат звільненим, шукає варіанти роботи в інших країнах.
Оскільки багато білоруських ініціатив з’їжджалися до Вільнюса, восени Андрій теж переїхав туди. Здавалося, на пару місяців. Новий рік планував зустрічати у новій Білорусі. Коли прийшло усвідомлення, що це все надовго, що, можливо, повернутися додому не вдасться найближчі кілька років, в Андрія вперше в житті почалася депресія.
Підсилювали її литовський клімат майже без сонця, жорсткий локдаун і маленьке коло спілкування. Хоча з погляду безпеки ЄС переважає — менші ризики, що наймуть когось дати тобі по голові, — Андрій за пів року життя у Литві повернувся до Києва. Вже через місяць він вийшов з депресії: більше друзів, більше сонця, м’якший карантин.
«Розумію, що я не вдома. Практично щодня сниться, що я в Мінську. Проте з психологічного погляду Київ для мене комфортне місто, тут багато друзів і знайомих. Київ — бальзам на душу, на моє розбите серце. Гуляєш Києвом — відчуваєш життя», — каже Андрій.
Він потрохи повертається до тренувань, намагається знову ходити на вечірки, знайомитися з новими людьми. Відвідує білоруські акції, спілкується з друзями, які приїжджають із його країни. І чекає, коли зможе повернутися додому.
«Один удар кийком — і у дітей немає матері»
Життя Насті Базар було присвячене дітям — заходи для батьків з малечею, конференції щодо альтернативної освіти, літні табори.
2016 року вона відкрила у Мінську коворкінг, де теж знайшлося місце дітям — поки батьки працювали, вони проводили час з нянею або нянем. Однак простір був неокупний, за пару років його довелося закрити.
Паралельно Настя вчила своїх двох дочок, бо не віддавала їх ані до дитячого садочка, ані до школи. Весною 2020-го, коли почався карантин і школи закрили, Настя займалася ще й з племінниками та племінницями. Вдома зібрався такий собі мінітабір із шести дітей.
Коли торік улітку в Білорусі почалися масові протести, Настя не планувала виходити на них.
«Розуміла, що один удар кийком — і у дітей немає матері. Сама про них піклуюся попри те, що в них є батько, — каже Настя. З чоловіком розлучилася кілька років тому. — Не могла перекласти цю відповідальність на батьків».
На наступний день після виборів жінки у Білорусі почали збиратися в ланцюги солідарності. Потім пройшов перший жіночий марш. На ньому виступила й фемколона — унікальний випадок для Білорусі.
Настя згадує: 2018 року, коли Лукашенко розкритикував розробку закону проти домашнього насильства, в Білорусі з’явилася ініціатива «Маршируй, дєтка». Попри просування теми в суспільстві, до жіночого маршу не дійшло. Але вже у серпні 2020 року вони збиралися щотижня.
Настя зібрала паспортні дані всіх знайомих, котрі йшли на протести, — щоб у випадку затримання шукати, до якого відділку поліції їх відвезли. Обдзвонювала близьких, щоб розуміти, коли вони поверталися додому. Сиділа в чатах. Коли на марші зібралася квір-колона, Настя, яка тоді ще не була відкритою лесбіянкою, зрозуміла — треба виходити.
Удома після маршу розплакалася — йти було страшно не тільки через омонівців, а й через людей поруч, їхні гомофобні висловлювання і звинувачення у перетягуванні повістки.
У вересні Настя вийшла на акцію на місце, де три роки тому до смерті забили хлопця за те, що він гей. Раптом протестувальників оточили, почався хаос, люди розбіглися. Хтось застрибував до машин, що проїжджали повз, хтось ховався у кафе. Настя опинилася у ломбарді.
Маленький тісний простір без вікон. Якщо вибиватимуть двері, подавлять усіх. Поруч чиясь дитина. Люди ззовні кричать, їх кидають об двері. Одна колежанка, яка давно працювала з жінками, потерпілими від насильства, залишилася на вулиці виводити учасниць акції з оточення.
«Всі ми різні, — констатує Настя. — У тих, хто не виходить на протести, почуття провини перед тими, хто виходить. У тих, хто виходить, — перед тими, кого побили. У тих, кого побили, — перед тими, кого забрали. У тих, кого забрали, — що вони залишилися живі. У тих, хто поїхав, — перед тими, хто залишився».
Відео з маршу, на які потрапила і Настя, облетіли пропагандистські канали. Подруг почали затримувати. Знайомого чоловіка озброєні силовики забрали при дитині — допустити такого для своїх дітей Настя не хотіла. Боялася і того, що дітей можуть просто відібрати.
22 вересня разом з партнеркою і дочками Настя виїхала до Києва. На два тижні, щоб перепочити. Саме протягом цього часу в Білорусі затримали багато її подруг, співорганізаторок Жіночого маршу. Перевіряти, чи є вона в списках, Настя не хотіла. І вирішила залишитися в Україні ще на якийсь час. Тоді їй теж вірилося, що Новий рік родина зустріне у вільній Білорусі.
Настя провела у Києві два жіночих марші, допомагала тим, хто теж виїжджає до України. Але не робила нічого, що могло б її тут затримати. Не поспішала обростати новими речами. Осінь і зима минули в очікуванні повернення. Прийняти, що еміграція — це надовго, вдалося лише в лютому.
Перебувати в Україні білоруси можуть лише 180 днів. Після цього треба легалізуватися, але це доволі складно, каже Настя. Через роботу — підходить тільки для дуже висококваліфікованих спеціалістів, наймати інших емігрантів роботодавцям не вигідно. Через волонтерство — не можна легально працювати.
Щоб ефективніше допомагати іншим емігрантам, Настя, зібравши гроші з пожертв, відкрила у Києві Білоруський хаб — простір, де можна зустрічатися, працювати, влаштовувати кіноперегляди та інші події, вивчати білоруську та українську.
«Нам необхідно вливатися в суспільство, в якому живемо. Не можна жити в бульбашці, тому в хабі хочу зробити акцент на інтеграцію, на знайомство з українцями та українками, спільні проєкти», — каже Настя.
Оскільки родини, які виїжджають до України, часто не мають, де і з ким залишити дітей — рідні залишилися в Білорусі, а садочки переповнені, — Настя планує відкрити і дитячу кімнату. Також у планах — групи психологічної підтримки. «Бо в нас народного рівня ПТСР», — каже Настя.
Разом з партнеркою вони також роблять програми для жінок в активізмі — розповідають про самопіклування та вигорання. Наступний проєкт, на який Настя поки шукає фінансування, це колівінги (простори для співжиття) для білоруських емігрантів.
«Не люблю фразу “лихо не без добра”, тому що жодне добро не може бути куплене стражданнями, які сталися з білоруським народом. Але щодо себе розумію: якби не події, через які довелося пройти, я б не була зараз такою, якою я є», — каже Настя.
«Було навіть трішки соромно: всі відсиділи, а ми ще ні»
14 лютого 2021 року, день святого Валентина. Недалеко від Мінська, під містом Смолевичі, виступає гурт «Розбите серце пацана» — лірично-іронічні пісні у виконанні акторів Білоруського вільного театру. Торік, коли протестувальників витіснили з площ, вони почали збиратися у дворах, запрошувати музикантів, поетів, художників.
Для РСП це був вже 14-й такий дворовий концерт. Під час виступу у приміщення залетів ОМОН. Схопили всіх — разом близько 70 людей. Музиканти навіть не встигли взяти свої речі. Павло Городницький, учасник РСП, попросив телефон у незнайомої дівчини, яку також затримали, щоб попередити дружину, що з ним.
«Надя, це Паша. Не хвилюйся, нас не били, ми затримані там-то», — дружина Павла Надія каже, що це було найкраще повідомлення на день святого Валентина. Знала бодай щось.
Затримали всіх через фотографію з біло-червоно-білим стягом, зроблену під час цього концерту. Музикантів на знімку не було, проте за кілька днів суд все одно дав їм по 15 діб.
«Ми були на всіх акціях протесту. І там, де були найжорстокіші затримання, де гранати, де стріляли. Якось щастило — звідусіль верталися додому. Ставало вже навіть трошки соромно: всі відсиділи, а ми ще ні», — сміється Денис Тарасенко, один із музикантів гурту.
Павлу в перший день затримання довелося ночувати на підлозі на куртці. Через це застудив лівий бік. 26 лютого, свій день народження, він зустрів з підвищеною температурою. Закінчилося це лівостороннім запаленням легень — його виявили, коли Павло вийшов на волю.
«Є така приказка: не сидів — не білорус. То ми вже білоруси», — каже Денис.
Після цього міський виконком Мінська тричі не дозволив гурту виступати без пояснення причини. Музиканти зрозуміли: концерти в Білорусі для них закінчилися. Крім того, побоювалися, що їх можуть превентивно забрати знову. Павло й Денис полетіли до Києва.
Павло продовжував проводити онлайн-заняття з акторської майстерності для студентів. А ще знявся у серіалі. В Білорусі вони не знімалися в кіно з 2012 року — були в чорному списку на кіностудії за участь в польському фільмі «Живе Бєларусь». Денис оселився в Ірпені, там же доволі швидко знайшов роботу, якою займався і в Мінську, — фарбує автомобілі.
Родини доєдналися до них тільки кілька тижнів тому. Авіаперельоти тоді вже скасували. Виїхати можна було лише на лікування, навчання або роботу. Анна Пришивалко, дружина Дениса, через три з половиною місяці виїхала під приводом лікування.
Надія, дружина Павла, хоч і мріяла пожити у Києві, з домом розлучалася важко. Ще й понервувала, коли вивозила собаку й кота — прикордонники не пропускали їх кілька діб. Одну кішку довелося залишити в Мінську.
Двоє інших музикантів гурту залишилися в Білорусі. Бас і барабан на нові пісні, написані вже в Києві, вони надсилають через інтернет. Павло та Денис поки виступають акустично. Захоплено розповідають, як нещодавно їздили до Львова співати на Святі музики і як класно їх сприймала українська публіка. Але мріють об’єднатися і восени разом презентувати новий альбом — зробити тур Україною, Польщею та Литвою.
Навіть без концертів займатися музикою в Білорусі ризиковано — одного барабанщика нещодавно забрали з репетиційної бази і дали йому 7 років тюрми за те, що він «відбивав протестний ритм», розказують хлопці.
«Творчість — це все ж певна підтримка, позитив. Можемо записати тут якусь пісню, викласти її в інтернет, білоруси, які там залишилися, послухають і в них підніметься настрій, — каже Павло. — А там ми записали, виклали в інтернет і нас забрали. Тому ми як творці корисніші тут».
Зараз у Білорусі — понад 3 тисячі кримінальних справ за політичними мотивами, а визнаних політв’язнів — понад 500.
«Все ж таки Білорусь це наша батьківщина, маємо бути там. Завжди хочеться сподіватися: це тимчасово, ще трохи, ще трохи і ми повернемося додому, — каже Денис. — Але ситуація не змінюється в Білорусі. І, ймовірно, наше перебування тут може і затягнутися».
«Мені дружина сказала: побудемо тут три роки, а потім повернемося. Я думаю про рік. Зробив посвідку на постійне проживання на рік і не хочу займатися цим знову», — сміється Павло.
У вітальні квартири, яку орендують Павло з Надією, темнувато — світло не пропускають високі дерева. Ще й збирається на дощ. Хлопці висувають стіл з синтезатором, вмикають метроном, Денис бере до рук гітару — репетиція. Згадують дві нові пісні, написані вже в Києві, — обидві за мотивами останніх подій у Білорусі. Третю, про невзаємне кохання підлеглого до директорки, Денис написав лише вчора. 10 хвилин — і аранжування готове. Записують на диктофон, щоб надіслати колегам у Мінськ.
«3:26 — ідеально! Радіоформат!» — сміються хлопці.