«Нічого не залишилося, у квартирі згоріли навіть батареї». Що буде з мешканцями Ірпеня, які втратили житло
Перші вибухи в районі Гостомеля пролунали 24 лютого приблизно о 4:45 ранку. Але Родіона розбудили не вони, а сигнали месенджера на смартфоні — у його місцевій групі в одному з районів Ірпеня розпочалася активна переписка. Чоловік розізлився, що йому, таксисту, не дають виспатися після нічної зміни. А потім зрозумів, що почалася війна.
Тривожний рюкзак був готовий тільки у доньки, дев’ятикласниці Валерії. Поки минув перший шок і вдалося так-сяк зібрати речі для себе і дружини Юлії, Родіон викурив пачку сигарет на балконі, дивлячись, як над гостомельським аеропортом літають російські вертольоти.
В евакуацію поїхали до родичів на Житомирщину — на залишках пального, бо черги на заправках були неймовірні. А через чотири дні у їхній будинок в Ірпені влучив перший снаряд, і невдовзі вони залишилися без квартири.
Жити в санаторії
Ірпінський санаторій «Дубки» розташований на краю хвойного лісу. Багато років він був однією з найвідоміших місцевих курортних зон і навіть культурним осередком — у двохтисячних тут щороку проводили семінари творчої молоді.
Головний корпус санаторію добре видно з вулиці. Від нього залишилися тільки зовнішні стіни, все інше випалене. Але мене цікавить не так санаторій, як великі намети, сховані у глибині його парку.
Знаходжу адміністраторку Ніну Олексіївну. Вона ж — перша мешканка тимчасового житла в санаторії «Дубки», саме так написано в довідках усіх ірпінців, які тут поселилися. Жінка у «Дубках» із 10 травня.
За два місяці до того, 10 березня, пані Ніна виїхала до Києва. Через чотири дні діти надіслали фотографії її згорілого приватного будинку, від якого залишилися самі стіни.
«Я плакала. Я кричала, тому що розуміла, що значить у такому віці залишитися зовсім без нічого. Хтось прийшов і за одну хвилину розгромив наше житло. Якби я була трошки молодша, то й сама пішла б у тероборону і воювала би проти них, бо вони мене позбавили всього. Огида до них і презирство», — слова Ніни Олексіївни емоційні, але промовляє вона їх спокійно і сумно, ніби прийняла втрату як доконаний факт.
Вона живе в маленькій кімнаті в одному з корпусів санаторію — такі виділили передусім для літніх і сімейних мешканців Ірпеня, які втратили житло. Ще частина людей мешкає просто у великих наметах, розташованих поруч.
«Фотографії свого дому ми побачили в інтернеті»
«Ой, у вас такі самі кросівки!» — вигукує Родіон, зустрівши мене біля наметів у санаторії, і я помічаю, що в нас справді абсолютно однакове туристичне взуття. Його кросівки рідкісного 46 розміру привезли волонтери, коли він допомагав житомирській теробороні. Бо все сезонне взуття залишилося у згорілій квартирі.
Родіон із дружиною Юлією та донькою Лєрою живуть у санаторії вже трохи більше ніж два тижні. Поки немає нормальної роботи, збирають документи, потрібні для отримання нового житла у майбутньому, і намагаються відновити те, що можна відновити.
Юлія під час евакуації забула у квартирі паспорт, Родіон — свою медичну картку з результатами багаторічних обстежень, відповідно до яких він уже мав би отримати інвалідність.
Вони покинули свою квартиру в Ірпені у перший день війни. Двокімнатне помешкання на 9 поверсі панельного будинку з вікнами у бік Гостомеля. Спочатку фугасний снаряд прилетів у сьомий поверх будівлі, а через кілька днів — у девʼятий.
Фотографії свого обстріляного дому Родіон побачив в інтернеті. Уперше сюди повернувся в березні, коли в «Дії» запустили програму «Пошкоджене житло» — треба було зафіксувати руйнування. Але замки у квартирі розплавились, і він навіть не зміг відкрити двері, фотографував пошкодження у щілину між дверною коробкою та стіною.
Там нічого не вціліло, пояснює Родіон, поки везе мене до своєї квартири. Майже повністю згоріли навіть батареї, і це при тому, що температура плавлення алюмінію, з якого вони виготовлені, — понад 600 градусів Цельсія, нагадує чоловік.
Спершу він відмовляється підійматися додому разом зі мною — важко і психологічно, і фізично: у Родіона хвора нога. Але за десять хвилин усе-таки заходить із надією знайти принаймні щось, що можна буде використати у господарстві.
Усе, що збереглося у квартирі — речі з тугоплавкого металу та кераміки. А ще основа від сімейної ікони, яка стоїть, опираючись на одну з потрісканих стін квартири. Решта — попіл.
Родіон укотре оглядає залишки колишнього життя, показує свої професійні будівельні інструменти, зібрані в той час, коли він працював сантехніком і збирачем меблів. Вони лежать, дбайливо складені на підлозі, виглядають цілими, але чоловік пояснює, що збереглася тільки форма, сам метал більше не витримає навантаження. Перевіряє ще раз кожен з інструментів і розчаровано рушає на вихід.
Ті, хто жив у будинку під час окупації, говорять, що їм пощастило, тому що не було страт, чоловіків догола роздягали для обшуку тільки раз, а вдень дозволяли виходити на вулицю з підвалу, щоб можна було приготувати їсти.
За час окупації тут загинули чотири людини: одного чоловіка застрелили, тому що надто швидко вийшов із будинку, ще одного знайшли за сусідським парканом, але причини смерті так і не дізналися, в одній із квартир згоріла літня жінка, ще один дідусь помер від інсульту.
Нижні пʼять-шість поверхів не зазнали значних руйнувань, тому мешканці сподіваються, що будинок не знесуть і їх не виселять. Остаточного висновку експертизи щодо цього поки немає.
«Починали з гуртожитків — і закінчуємо в гуртожитках»
У «Дубках» зараз живуть майже 200 мешканців Ірпеня, які втратили дім через війну — 120 у кімнатах і майже 70 у наметах. Це поки єдиний такий осередок у місті, але зовсім недалеко на коліях стоять вагони «Укрзалізниці», готові для таких же нових «безхатьків». У сусідній Бучі уже встановили модульне містечко, куди скоро почнуть заселяти людей.
Міська влада забезпечила тимчасовим житлом. Їжу, одяг, медикаменти привозять волонтери. Приїжджають навіть «волонтери краси» — майстри, які просто неба безкоштовно стрижуть і роблять усім охочим манікюр та інші косметичні процедури.
Микола, Віра й Валентина усміхнено спілкуються між собою на лавці у парку біля санаторію — зовсім не схожі на безхатьків. Але одяг на Миколі та Вірі — той самий, у якому вони виїжджали з Ірпеня на початку війни. У Миколи згорів на попіл приватний будинок, у Віри — квартира, Валентина жила в гуртожитку, і його ще, здається, можна відновити, тому жінка сподівається невдовзі покинути своє ліжко в одному з наметів і повернутися додому.
Ні Микола, ні Віра після повернення з евакуації так і не насмілились поїхати до своїх зруйнованих осель.
«У 70 років залишитися без житла — це страшно. Починали з гуртожитків — і закінчуємо в гуртожитках», — сумно констатує жінка.
Реальність і мрії
Ірпінь і Бородянка — два міста Київської області, які зазнали найбільшої руйнації. За словами мера Ірпеня Олександра Маркушина, у місті так чи інакше пошкоджені приблизно тисяча будинків, або 71% споруд.
Загалом без помешкання залишилися майже чотири тисячі ірпінських сімей. Першими нове житло мають отримати мешканці квартир. Влада планує або викуповувати здані в експлуатацію, але вільні квартири у забудовників, або будувати нові житлові комплекси. Уже оголосили про те, що невдовзі перший такий ЖК почнуть зводити на території санаторію «Ластівка». Він буде розрахований приблизно на тисячу сімей.
Відомо, що 17 ірпінських багатоповерхівок знесуть. Ще 25 пошкоджених будинків — на стадії експертизи, це означає, що вони зруйновані частково. Водночас тип компенсації, яку мають отримати постраждалі, залежить від масштабів руйнувань. Якщо житло зруйноване частково — буде компенсація на його ремонт. Якщо квартира зруйнована повністю, то постраждалі мають отримати нове помешкання.
Будинок, у якому жила сімʼя Родіона — ще на експертизі. Але тріщини опорних стін у його квартирі свідчать про те, що відновити дім неможливо, впевнений чоловік.
Найважливіше, чим Родіон і Юлія займаються зараз — це збір документів, потрібних для отримання відшкодування. Окрім реєстрації в «Дії», потрібні відповідна заява у міськраду, талончик на поселення, довідка про пошкоджене майно, заява в поліцію з фотографіями квартири, акт пожежників про стан житла (квартиру Родіона вони ще не оглядали) і, можливо, заява в прокуратуру, якщо відшкодування будуть отримувати через репарації з боку росії.
Кожна з цих довідок — день стояння в чергах, і психологічних ресурсів на це часом бракує. Родіон сам поміж ділом зізнається, що за час війни став помітно дратівливішим, нервова система не витримує постійних стресів. Але родина мріє до нового року отримати власне нове житло.
Статистика руйнувань приватних будинків в Ірпені наразі приблизна — частково або повністю зруйновані приблизно дві тисячі споруд. Механізм відновлення для власників такої нерухомості ще не розробили. Одне зрозуміло — їхні проблеми будуть системно розв’язувати вже після того, як дадуть раду із власниками зруйнованих квартир.
Ніна Олексіївна самостійно відновити свій будинок не зможе, залишається чекати. Робота адміністраторкою в «Дубках» трохи привела жінку до тями.
«За турботами, між людьми немає коли дурні думки думати, і я трохи ожила. Знаю, що ніхто мене звідси не вижене, поки не буде якогось постійного житла, тому трохи заспокоїлася», — усміхається пані Ніна.
Попри все вона жива і вірить у майбутнє.