«Ніколи не шкодував про свій вибір». Історії ровесників Незалежності, які віддали життя за Україну

24 серпня 1991-го Верховна Рада проголосила Україну незалежною державою. За даними Управління статистики того року в нашій державі народилася майже 631 тисяча дітей. Вони росли й розвивалися разом із рідною державою. Мали багато мрій і сподівань на світле майбутнє у вільній і успішній країні. Коли росія прийшла з війною, вони стали на захист Батьківщини. Ось історії воїнів-ровесників Незалежності, які загинули в боях за Україну. Усім їх було б 32, якби не росія.

Антон Ілющенко

Старший сержант Антон Ілющенко, позивний Тоха, помер 30 грудня 2022 року в лікарні Дніпра. Лікарі боролися за його життя після того, як Тоха отримав серйозні поранення в бою з окупантами поблизу селища Курдюмівка під Бахмутом на Донеччині. Йому був 31 рік.

Антон народився в селі Малинівка Харківської області. Закінчив Слов'янський технікум залізничного транспорту за спеціальністю «Електропостачання». Жив в Ізюмі, на Харківщині, і працював електромонтером у місцевому РЕМ. Обожнював ремонтувати техніку, гарно на ній розумівся. Скуповував розібрані та розбиті мотоцикли й скутери, займався їх відновленням.

Із початком повномасштабного вторгнення Антон приєднався до Сил територіальної оборони Збройних сил України. Служив у 122-му батальйоні 113-ї бригади ТРО. Вдома на Антона чекали батьки, дружина та син.

«Мій чоловік був надзвичайно світлою та доброю людиною. Мав відмінне почуття гумору, чим притягував до себе оточення. Він став на захист нашої держави в перший день повномасштабного вторгнення. І хоч неодноразово був на межі смерті, ніколи не шкодував про свій вибір, бо знав, заради кого й чого там стоїть, і здаватися не збирався!» — розповіла дружина загиблого Анна.

Володимир Витошко

Старший солдат Володимир Витошко загинув 5 листопада 2022 року під час бою з окупантами біля села Яковлівка поряд із Соледаром на Донеччині. Життя 31-річного захисника обірвав ворожий мінометний снаряд.

Володимир народився в селі Підгір'я на Івано-Франківщині. У школі був активним, займався спортом і музикою. Після військово-спортивного ліцею закінчив Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, де здобув фах історика. У студентські роки влаштувався на роботу вихователем у дитячий табір і відтоді щоліта повертався туди.

Чоловік любив ходити в гори. Під час одного з походів зробив пропозицію своїй коханій Христині. Вони одружилися у 2021 році.

Коли почалася повномасштабна війна, Володимир повернувся до України з-за кордону, де працював. Приєднався до лав 109-го батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ та вирушив на передову. Разом із побратимами брав участь в обороні Київщини. Потім — вирушив на Донеччину.

«Володимир був гідною людиною, справжнім захисником. Коли почалася повномасштабна війна, він одразу повернувся додому захищати Батьківщину. Завжди казав, що це обов'язок: “Хто, якщо не я?”. Володимир був надзвичайно добрим, відданим, справжнім. Дуже любив життя, свободу, дітей і гори», — розповіла дружина захисника Христина.

Костянтин Мочульський

31-річний старший лейтенант Костянтин Мочульський, позивний Фінт, загинув 5 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання під Кураховим на Донеччині. Офіцер разом із побратимами потрапив під ворожий ракетний обстріл.

Костянтин народився в селі Малаківщина Хмельницької області. У 2013 році закінчив Одеську національну академію зв’язку імені Олександра Попова. Там навчався на військовій кафедрі — отримав звання молодшого лейтенанта запасу.

Із дитинства захоплювався футболом, потім займався боксом. Любив активний відпочинок і подорожі. Побував майже в усіх містах України. Відвідав Італію, Чехію, Німеччину, Португалію, Велику Британію, Болгарію, Естонію, Польщу. Мріяв після війни орендувати машину й на місяць-два відправитися в подорож Європою.

Під час повномасштабного російського вторгнення Костянтин приєднався до лав 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Був заступником командира підрозділу, згодом — став командиром взводу зв’язку. Із березня разом із побратимами виконував бойові завдання на Донеччині.

«Костя любив життя та нові враження. У нього все було розплановано на місяць уперед: концерти, театри, футбольні матчі на стадіоні “Олімпійський”, бокс, хокей, подорожі. Він мав багато друзів у різних містах і країнах — йому завжди вистачало часу на всіх. А ще він дуже любив і цінував своїх рідних. Завжди був із ними на Різдво та Великдень. Мріяв створити власну сім'ю. Костя дуже любив нашу Україну. Завжди пишався тим, що українець», — розповіла сестра загиблого Альона.

На момент повномасштабного російського вторгнення Костянтин був у відрядженні в Лондоні.

«Міг би залишитися там на законних підставах. Але вже на початку березня, закінчивши роботу, він повернувся в Україну. І за кілька днів пішов до військкомату добровольцем. За 6 місяців служби завдяки соцмережам Костя та його побратими з відділення зв'язку зібрали 1 мільйон 800 тисяч гривень на матеріальне забезпечення своєї бригади. Побратими розповідають про Костянтина як про справжнього лідера — хороброго та сміливого командира, який надихав. Він неодноразово сам виїжджав на небезпечні завдання, хоча міг просто віддати наказ. Гідний син своєї країни, який заслуговує найвищих нагород. На жаль, тепер посмертно», — додала Альона.

Михайло Василенко

31-річний захисник Азовсталі Михайло Василенко, позивний Миня, загинув 24 березня 2022 року під час оборони Маріуполя на Донеччині від російських окупантів.

Михайло народився в місті Верхньодніпровськ Дніпропетровської області. Навчався в місцевій школі № 2. Здобув фах тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва та слюсаря-ремонтника у Верхньодніпровському ПТУ №80. Після навчання відслужив строкову службу.

У 2015-му Михайла мобілізували до лав 56-ї мотопіхотної бригади. Після демобілізації у 2016-2018 роках служив за контрактом у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді.

31 травня 2019 року пішов на службу за контрактом в окремий загін спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України на посаду гранатометника. Восени став командиром міномета 3-го вогневого розрахунку.

Михайла нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Посмертно. У нього залишилися батьки, кохана дружина, двоє синів і донька, яка з’явилася на світ уже після того, як тато загинув.

«Останні його слова були: “Кохана, зі мною нічого не трапиться, за мене не переживай, мені ще дітей виховувати, зараз бережи себе і дітей”», — пригадує дружина загиблого воїна Інна.

«Часто сниться, що брат повертається додому. Ще не можу прийняти те, що більше його не обійму, не скажу йому, як сильно ми його любимо і пишаємося ним, його відвагою та силою духу», — додає сестра Ліза.

Андрій Лозовицький

Солдат Андрій Лозовицький, позивний Лоза, загинув 15 жовтня 2022 року в бою з окупантами під час контрнаступу на Херсонщину. Біля села Нова Кам'янка 31-річний воїн отримав смертельні поранення.

Андрій народився в Сумах. Був аспірантом Сумського державного університету, написав кандидатську дисертацію з міжнародного фінансового права, але не встиг її захистити. Цікавився міжнародною фінансовою системою, мав запрошення працювати в одному з університетів Європи — повинен був їхати туди в березні 2022 року. Захоплювався історією України, генеалогією, любив досліджувати історичні події в контексті персональної історії життя людей. Обожнював гори.

24 лютого 2022 року чоловік добровільно приєднався до лав Збройних сил України — став військовослужбовцем 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Обійняв посаду оператора й уже за два дні прийняв свій перший бій.

Андрій був надійним побратимом і відповідальним бійцем, який сміливо та гідно виконував бойові завдання. У травні 2022 року його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Андрій був справжнім: дуже добрим, чесним, принциповим. Він понад усе любив життя і пішов на війну, щоб захистити життя інших», — розповіла дружина загиблого Ірина.

Тривалий час тіло бійця не могли ідентифікувати. 22 червня 2023 року його поховали на Алеї Слави Баранівського кладовища в рідних Сумах. Удома на Андрія чекали мама, бабуся, дружина та донька.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.