Об’єктив: Диваки та пам’ятники в документальному кіно

Головний персонаж стрічки — селянин Євген Хватов — з дитинства любив кладовища і впродовж багатьох років цікавився історією свого краю. Він є автором понад 100 пам'ятників, що нагадують людям про їхню історію і предків, ким би ті не були: українськими повстанцями, солдатами німецької армії чи євреями з гетто. Такий сюжет і сам герой спонукає глядача замислитися над питаннями: навіщо ставити пам’ятник ворогові? Чому ми не цінуємо чи навіть руйнуємо власну історію? А головне: як збудувати нову ідеологію, суголосну часу і потребам суспільства?

Режисер-оператор стрічки Дмитро Тяжлов розповів про героя свого фільму, режисерську роботу і те, чому він зазвичай працює сам.

Мене в документальне кіно привела жага зберегти щось на довгий чаc

«Знаєте, кажуть, що режисер все життя знімає один фільм? Так от, коли я аналізую все, що знімав, то розумію, що мене цікавлять персонажі типу «один проти всіх» чи «один у полі воїн» ­— тобто людина, яка йде своїм шляхом.

От Євген Хватов (герой фільму «Я пам’ятник собі...» — ред.) — це людина з позицією, людина, яка сама себе може надихати. Для людей, які живуть у селі — це приклад свідомості та розуміння. Але в українських селах завжди були або характерники, або якісь такі диваки, які вбирали в себе те, що не цікавить більшість».

Треба шанувати, а я люблю шанувати. Всіх, хто б вони не були: добрі, недобрі, але вони вже мертві на тому світі. А там розбереться Всевишній над ними

Євген Хватов, кадр з фільму«Я пам’ятник собі...»

«Я вважаю, що Хватов займається соціально важливим мистецтвом. А що відрізняє людину, яка займається мистецтвом? Це його бачення життя, цінності, а також зацікавленість історією, корінням, значенням тих подій, які відбувалися на його землі. Я би сказав, що він літописець, хронограф своєї землі. Він зробив такий собі мепінг історичних подій свого краю. Ще я вважаю, що він самодостатній персонаж, бо він не пішов у маргінес. Він дуже добре вміє комунікувати зі спільнотою, навіть із владою. Наприклад, уявіть собі: кінець 80-х, іще є радянська влада, а він робить на в’їзді в село пам’ятник німцям».

Кадр з фільму«Я пам’ятник собі...» 

«Я ставлю німцям, я ставлю євреям, я ставлю навіть для УПА. Він пішов у 16 років, а його через дві неділі вже стріляють. Він, може, і сам не розібрався, може, і залишив би це. Треба ж бути розумними, тим більше пам’ятки їм треба залишити»

 Євген Хватов, герой фільму «Я пам’ятник собі...»

«Мій режисерський інтерес — це саме людські стосунки. У своєму кіно я завжди прагну автентичних моментів, де мене самого небагато. І це своєрідна ілюзія, гра, ніякої правди не існує. Поставлена камера ­одразу змінює ситуацію».

Я зазвичай працюю один. Дуже рідко зі звукорежисером. По-перше, я вчився в майстерні Ізраїля Гольдштейна та Сергія Лисецького. Вони продовжували традицію самостійної роботи як режисер-оператор і вчили цьому нас. Тому мені це звично і за останні роки я зрозумів, що мені так навіть легше працювати. Важливе значення має кількість людей в якісь інтимні моменти. Герой може не довіритись усім, приховати якусь емоцію. Я стараюсь підібратися ближче до героя і самому це зробити легше».

«В Україні такий бум документального кіно, але водночас я бачу великий брак знань, брак світоглядного розуміння, чим взагалі займається документальне кіно. Мене це дуже дивує, бо коли я починав, то інформації майже не було. В мене досі в гаражі лежить десь 300 VHS-ок, які я переписував десь у Європі. А зараз це все є онлайн: фільми, багато майстер-класів і таке інше. Медіаграмотність зараз має бути одним із найважливіших предметів, тому що люди губляться в цій навалі інформації і не вміють із нею працювати. Школа не повинна забити якісь формули. Вона повинна навчити вчитися».

Об’єктив рекомендує: «Україна. Точка відліку» Сергія Буковського

Кадр з фільму «Україна. Точка відліку» Сергія Буковського

Продовжуючи тему історичного контексту та пам’яті, радимо до перегляду фільм Сергія Буковського «Україна. Точка відліку».

Стрічка детально простежує події трьох років української історії, а саме 1989, 1990 та 1991. Саме тоді Україна здобула справжню незалежність. Проте розповідаючи цю історію, неможливо оминути радянський контекст, в якому Україна перебувала в ці роки.

«Об’єктив» — це спільний проект Громадське Культура та Docudays UA. Він існує для популяризації документального кіно, а також обговорення соціально важливих тем через призму документальних стрічок та поглядів їхніх авторів.