Парад – 2019: чому він мені потрібен

Про парад я знаю не з чуток. Влітку 2016-го року, нас, свіжих ветеранів російсько-української війни, мобілізували для участі в параді на 25-ту річницю Незалежності України.

В розпал серпня 2016 року прийшла повістка з військового комісаріату: викликали на чергові збори. На вигляд це була така ж повістка, як і тоді, в 2014-му. І так само, як і тоді, я з’явився у військкомат.

…По дорозі думав, що ж це могло бути. Зрештою, у 2014-му мене вже викликали на 10-денні збори, які раптом перетворилися на військову службу в районах найінтенсивніших бойових дій.

Тому перед походом у військкомат мені на хвилинку здалося, що це починається нове коло бойового досвіду.

Не скажу, що з я зрадів – радості не було, паніки теж. Був крижаний спокій, холодок внизу живота, як перед боєм, та переконання, що від долі не втечеш.

Єдине, що не вкладалося в схему, до якої я готував своє серце: навіщо сказали взяти з собою нагороди…

А потім нас посадили в потяг, що йшов не на Схід, а в столицю: тоді у військовій частині під Києвом збирали ветеранів з усіх регіонів для участі в військовому параді. Потрібна була одна коробка, здається, 12 на 10 чоловік. Так я став частиною коробки.

Раніше я думав, що парад – це свято, а виявилося – це праця, кров і піт.

Це десятки годин на плацу в найбільшу спеку. Це дві генеральні репетиції: одна в частині, інша – на Хрещатику. Це купа військових і жорстка дисципліна.

Що запам’яталося? Спекотний плац, розтерті ноги, постійний недосип – від криків воюючих уві сні побратимів.

Ветерани, ще й мобілізовані вдруге, це просто окрема категорія людей.

Бо що їм можна зробити? Вигнати? Не заплатити грошей? Накричати?

У тимчасових командирів відзнак та зірочок разом взятих було менше, ніж у хлопців нагород. Тому стосунки будувалися своєрідно.

Якось за день до першої генеральної репетиції ми відгримали берцями по пекельному асфальту десь години три, але результат був, м’яко кажучи, не дуже. Навіть командир частини не знав уже, що б нам сказати, щоб підбадьорити та й взагалі, що робити далі.

Спересердя махнув рукою та зробив нам малий передих перед черговим проходом.

І тут в натовпі один немолодий боєць раптом гучно каже: «Хлопці, ми ж війну пройшли і все зробили, як треба! Невже ми не зможемо їм зробити свята? Га?».

Коробка тут же якось зібралася, підтягнулася, та якось так завзято промарширувала повз трибуну, що командир частини аж кепку зняв на знак подяки.

За участь в параді я отримав «Подяку» від Міністра оборони та Головнокомандувача. І ще на додачу – безкоштовний комплект нової форми.

Тільки головна нагорода була не в цьому.

Я скажу банальні речі: у повсякденному житті трудно здогадатися про те, що я воював. Бо я принципово не ношу мілітарі: ніяких військових черевиків або кітелів, схожих на військову форму. Хоча мені є, що згадати: Савур-Могила, Південний котел, оборона ДАПа та Маріуполя.

Так само як і моїм друзям. Нам не соромно, але ми й не хизуємося.

Та й реакція людей буває неоднозначною. Навіть кілька днів тому на фестивалі «Зелена хвиля» в Одесі до мого товариша письменника, ветерана АТО Василя Піддубного біля виставкового намету літератури пристібалося ватне сепарське тіло. Мовляв, ви фашисти, бандерівці… Тіло кляло ветеранську літературу і прапор 28-ї бригади.

…А тоді, коли ми йшли в колоні, нам аплодували прості люди і віддавали шану військові. І я розумів, що все було недарма.

Бо тільки в моєму підрозділі було четверо загиблих та більш ніж тридцять поранених. А найжахливіше, що сталося зі мною на війні – це навіть не обстріли, а очі п’ятирічного сина старшого сержанта Сергія Єрошенка, коли ми з командиром прийшли до сім’ї загиблого вручати орден.

Тому зараз мені все це треба: і подяка, і нова форма, і квіти від перехожих. Навіть якщо для когось це дрібниці, для мене – ні.

Це мене лікує від моїх спогадів і моїх сумнівів.

На жаль, новому Головкому всього цього не потрібно.

Його не було з нами в Південному котлі.

Його не було зі мною на Савур-Могилі.

Не було в ДАПі.

Здається, навіть подумки не було.