Пауер: Зловживання Росією правом вето у Раді безпеки – ганьба
Саманта Пауер — посол Сполучених Штатів в Організації Об’єднаних Націй, політолог і журналіст, лауреатка Пулітцерівської премії за книгу «Проблема з пекла. Америка у століття геноциду». Під час виборчої кампанії Барака Обами була радником майбутнього президента США у питаннях зовнішньої політики. Українці знають Саманту Пауер за жорстку позицію щодо Росії під час засідань Ради Безпеки ООН. В інтерв’ю Громадському Пауер відповіла на питання про неефективність ООН, чи можна вплинути на Росію, поки та має право вето у Раді безпеки, а також про те, чому реальна політика та дотримання прав людини — нероздільні поняття.
Минулого року, після анексії Криму Росією, Україна мала дуже багато сподівань і ентузіазму навколо можливої допомоги від Організації Об’єднаних Націй: засідання Ради Безпеки транслювалися наживо для глядачів в Україні. Проте 15 місяців потому як тут, так за кордоном існує загальне розчарування тим, як ООН вирішує питання щодо України. Чи не розчаровані ви через неспроможність Організації захистити територіальну цілісність однієї зі своїх держав-засновників?
Я неймовірно розчарована, особливо Росією та її агресією. Не секрет, що система ООН вразлива у ситуації, коли одна з держав-засновників, постійний член Ради Безпеки із правом вето, вирішує відкинути Статут Організації та спробувати захопити територію, що належить сусідові. Це створює проблеми, бо для нас, 5 країн, які отримали привілей вето через роль у Другій світовій війні та відданість ідеям миру та безпеки, для нас зловживати цим привілеєм — ганьба, а це саме те, що Росія зробила щодо України, а також у питанні Сирії, де вона чотири рази ветувала рішення на користь сирійського уряду, який використовує хімічну зброю проти власного народу. Отже, вразливість Ради Безпеки ООН, коли постійний член, такий як Росія, вирішує, що її власні інтереси потребують ігнорування основ світового порядку, була викрита та тепер очевидна всім. Але я також вважаю, що українцям необхідно знати: зусилля Організації Об’єднаних Націй усе ще мають значення, навіть якщо ми не можемо змусити Росію накласти санкції на себе ж чи засудити саму себе. Такого звісно не станеться, зважаючи на те, що всередині їхньої держави справжніх журналістів, які критикують уряд, саджають за ґрати, тож годі й сподіватися, що Росія дозволить Раді погодити такі заходи, які ми хотіли би побачити. Попри це у Генеральній Асамблеї ООН, , працюючи з нашими українськими друзями, ми спромоглися забезпечитипереважаючу кількість голосів щодо питання українського суверенітету та цілісності, і хоча це ще не припинило російську агресію на сході країни чи у Криму. Це забезпечило впевненість у тому, що карти в ООН ніколи не зміняться, і що кордони лишаться такими, якими вони є і мають бути. Дещо, що ми робимо там, усе ж щось змінює, та українцям уже, мабуть, набридла Рада Безпеки і особливо вони розчаровані, що, як і мені, доводиться вислуховувати всі ці нісенітниці, де чорне — це біле, а вправо — це вліво. Дуже важко спостерігати за цим знову та знову, тож мене не дивує, що тепер вони радше нададуть перевагу музичним кліпам чи спортивній програмі.
Одна з найважливіших речей, які робить ООН у цій ситуації — гуманітарна допомога. Гуманітарна криза в Україні — одна з найсерйозніших у світі, вона зачепила мільйони, особливо на сході (ми маємо до двох мільйонів внутрішньо переміщених осіб), та попри це, якщо покладатися на підрахунки ООН, Україна отримала лише 20% від кількості гуманітарної допомоги, яку попросила. Чому, на вашу думку, це досі не глобальний пріоритет, і чому так важко отримати всі 100% необхідної допомоги? Це не надто витратно.
По-перше, після дня, що я перебуваю в Україні, мені здається, що українці стали набагато активнішими, що дуже незвично із глобальної перспективи, особливо активними у питаннях щедрості для переселенців. Ми відвідали центр, який надає прихисток сім’ям переміщених осіб. По суті, бізнесмен перетворив приміщення, що йому належать, на гуртожиток, і я бачила вдячність сімей, які втратили все через російські обстріли та агресію, мені здається, так зараз по всій країні. На вдивування всьому світові, українці тримають на собі величезний тягар гуманітарного негаразду.
Щодо запиту про допомогу, який звісно має бути задоволений, то так сталося через кількість різноманітних гуманітарних криз по всьому світові: у Сирії більше ніж 10 мільйонів внутрішньо переміщених осіб (10 мільйонів!), в Іраці угруповання “Ісламська Держава” все ще займається рейдами і тисячі людей лишаються без помешкання щодня. Маємо проблеми через угруповання “Боко Харам” у Ніґерії та кризу у Секторі Газа. Зараз у світі так багато викликів, що кожен долар опиняється розділений поміж купою гуманітарних проблем. Аби це трапилося 10 років тому, ваш запит повністю задовольнили би, бо ми мали більше ресурсів і менше криз. Це дуже важкий час для українців і він стає ще важчим через те, як змушені розподілятися фінанси.
Ми спостерігаємо за конфліктом довкола України, а також війни у Сирії чи Лівії. Як захищати права людини, коли ми змушені боротися із посиленням впливу реальної політики?
Світ реальної політики та світ прав людини нероздільні. Правда полягає у тім, що коли права людини порушуються, суспільство стає відчуженим, воно набуває здатності радикалізовуватися. Коли права людини поважають, коли уряди відповідають за скоєте, а лідери-корупціонери втрачають свої пости, то результати роботи влади покращуються, а отже, на відповідний ринок приходить бізнес… Тож це лідери, які тиснуть на опозицію, які не хочуть чути критику, це вони зацікавлені в тому, щоб зміцнити ідею ніби реальне життя існує окремо від прав людини. Потрібно реалістично дивитися на речі, які принесуть стабільність країні: це відсутність агресії, свобода слова. Зобов’язання щодо прав людини та фундаментальних свобод у Статуті ООН — це зобов’язання перед реальними цінностями, що винагороджують не лише розум, а і серце.
/Максим Еріставі, Андрій Радченко, Олександр Шпигунов