«Перед виходом з "Азовсталі" вона сказала: "Вірте"». Історія парамедикині Тетяни Васильченко
У 49 років бухгалтерка Тетяна Васильченко вийшла на пенсію і несподівано для всіх вирішила стати парамедиком.
«Мама хотіла рятувати життя. Її друзі воювали з 2014 року, дехто загинув. Вона особливо до цього всього ставилася. З одного боку, я здивувалася її рішенню, але з іншого боку, це в темпераменті мами. Вона завжди робила щось, що всіх шокувало. Але зрештою у неї все виходило», — розповідає донька парамедикині Катерина Бас.
Наталя Васильченко, сестра Тетяни, старша від неї на чотири роки, каже:
«Вона інакше б не зробила: байдикувати і сидіти на пенсії — це не про неї. Їй притаманний максималізм — якщо вона щось вирішила, то так і буде».
Тетяна пройшла вишкіл для парамедиків «Госпітальєрів» у Павлограді й від жовтня 2021-го почала їздити на ротації. Її закріпили на маріупольському напрямку.
«У нас не було розмов про повномасштабну війну. Мама в цьому плані дуже стримана, а особливо відтоді, як почала їздити на ротації. Нічого зайвого вона не розповідала, та я й сама не ставила їй запитань. У компаніях між собою міркували про повномасштабне вторгнення, але мама в таких обговореннях не брала активної участі».
«Жива, усе нормально, до звʼязку»
23 лютого Наталя провела сестру на поїзд до Маріуполя.
«Вона була стривожена. Розповідала: “Хлопці кажуть, що є якась дивна активність, але будемо бачити”. Була така серйозна, казала, що обовʼязково зателефонує, коли приїде», — згадує Наталя.
Звʼязок із Тетяною зʼявлявся рідко. Писала вона коротко: «Жива, усе нормально, до звʼязку». Час від часу попереджала рідних на Хмельниччині про повітряні тривоги і просила їх не ігнорувати, а ховатися в укриття.
Після 2 березня звʼязок із Тетяною перервався. Рідні важко переживали цей період.
«Коли від сестри не було звісток — у мене зникало відчуття часу. Не було сприйняття, який сьогодні день. Просто порожнеча. Відпускало лише, коли Катерина (донька Тетяни — ред.) телефонувала і казала, що Тетяна вийшла на звʼязок».
Якось звісток не було аж 15 діб: тоді бригада Тетяни переходила зі своїх позицій, з «нуля», до Маріуполя, а звідти — на «Азовсталь».
«Хто мав звʼязок — передавав рідним “лист середньовіччя”. Це була сфотографована записка з зібраною інформацією про те, кого бачили.
Певно, в кожної родини є якісь свої ключові слова, вони були написані на цьому аркуші. Серед них було й повідомлення від мами, що вона жива і все добре».
16 травня, перед виходом з «Азовсталі», Тетяна надіслала доньці коротке повідомлення зі словом «Вірте». Катерина не одразу зрозуміла, до чого це, і лише коли в новинах почали говорити про евакуацію з заводу, повідомлення матері стало зрозумілим.
«Моя мама взагалі дуже дотримувалася чистоти ефірів. Ніколи нічого зайвого. Навіть коли я мала нахабність щось спитати, вона казала: “Не засмічуй ефір”».
24 травня на одному з відео російських каналів Наталя побачила Тетяну. Парамедикиня стояла наприкінці шеренги, в капюшоні.
«Дуже серйозна, сконцентрована, зібрана. Буквально пару секунд — і її відвели вбік викладати речі».
Визнали полоненою
Катерина одразу почала телефонувати на всі «гарячі лінії». Їй підтвердили, що Тетяна у списках евакуйованих із заводу. Уже наступного дня дівчині зателефонували з Червоного Хреста, і сказали, що спілкувалися з Тетяною та бачили її особисто. 8 червня жінка сама вийшла на звʼязок з рідними.
«Сказала, що в полоні — в колонії в окупованій Оленівці, їх годують. Я розуміла, що вона телефонувала під контролем працівників колонії.
Сказала, що Червоний Хрест був лише в перший день, потім їх видно не було. Фізично вони не могли опрацювати всіх полонених, тому донині є такі випадки, коли рідні не знають, де їхні сини, чоловіки, родичі. Їх нема ні у списках Червоного Хреста, ні у списках на національній гарячій лінії».
Під час дзвінка Тетяні ще вдалося сказати, щоб рідні не мовчали про її полон.
Нині Катерина працює над тим, щоб матір якомога швидше звільнили: обʼєдналася з родичами інших захисників з Хмельниччини, які теж потрапили з «Азовсталі» у полон, веде їхні списки.
«Зараз я маю інформацію про десятьох людей. Нам допомагає юрист, який займається полоненими з 2014 року».
А 22 липня сестрі госпітальєрки зателефонували з центру пошуку та звільнення полонених і підтвердили, що росія таки визнала: Тетяна Васильченко в їхньому полоні.
«Коли такого підтвердження немає — вони ніби заперечують, що ця людина взагалі існує. Тоді важко. Мені сказали, що до неї мають ставитися згідно з міжнародними нормами, звісно, це смішно чути. Але я сподіваюся, що це шанс на звільнення Тетяни».
Цей текст був написаний у серпні як частина спецпроєкту «У сталевих обіймах». У ньому ми зібрали понад 30 історій різних людей, яких об'єднала «Азовсталь». Усе це — історії про надію й боротьбу, про жагу до свободи й любов до України.
Нині Тетяна Васильченко нарешті в Україні, вона — одна зі 108 жінок, яких 17 жовтня звільнили з російського полону.